Я теж хочу (2012)

Сам автор визначив жанр цієї картини як фантастичний реалізм: «Історія вигадана, а персонажі абсолютно реальні». Наважуся додати, що це фільм-притча, який містить очевидні євангельські алюзії. Можливо, для самого режисера, котрий зараз бореться з тяжкою недугою, це останній фільм. А якщо так, то особливо інтимно-відвертий.

Герої фільму, а їх п’ятеро, вирушають у закриту зону, де знаходиться дзвіниця щастя, яка «забирає» тих, кого вважатиме гідним. «Забирає» в незнаний, інший вимір, в якому можливе нескінченне щастя. Це дивна компанія змучених, розчарованих у житті людей, кожному з них знайдеться споріднена душа в гурті незабутніх євангельських грішників. У кожного з них за плечима свій вантаж гріхів і страждань, і кожний хоче щастя. Але досягнуть мети тільки найбільш зневірені, ті, кому вже немає на що сподіватися і немає чого очікувати від земного життя, ті, які чисті серцем і покладаються тільки на диво.

Дев’ятий день (2004)

Видатний німецький режисер Фолькер Шльондорф, автор екранізацій творів Генріха Белля й Гюнтера Грасса, зняв фільм «Дев’ятий день», що частково ґрунтується на книзі спогадів люксембурзького католицького священика, який майже півтора року був в’язнем концтабору Дахау.

Відбувається небачена подія — головного героя, священика Анрі Кремера, без будь-яких пояснень на дев’ять днів випускають на волю і відправляють у рідне місто. Разом із тимчасовою волею перед ним постає неможливий моральний вибір: або він схилить люксембурзького єпископа до співпраці з гітлерівцями й залишиться на волі, або відмовиться — і тоді загинуть усі його сусіди по «бараку священиків» у Дахау.

У серці фільму — внутрішня робота людини, яка страждає, яка назавжди травмована жахіттями концтабору. Попри неспішні діалоги героїв, картина по-своєму динамічна. «Дев’ятий день» — фільм на болючу тему, повернувшись до якої, знову починаєш цінувати прості речі — склянку води, тарілку обіду, фізичну свободу, зрештою.

Ірина Малишевська

Колискові світу (2003–2010)

«Колискові світу» — серія трихвилинних мультфільмів, зображувальний ряд яких ілюструє зміст тієї чи іншої колискової пісні, що звучить мовою оригіналу. Ми чуємо чукотську, російську, болгарську, французьку, українську та інші колискові й бачимо фільми дивовижно теплі, з персонажами, хочеться сказати, «піросманістими», але при цьому не схожими один на одного, з яскраво виявленим національним колоритом.

Блискучою видається сама ідея знайомства дитини з різними культурами завдяки колисковим: любов до дітей — найбільш зрозуміла й зворушлива складова життя будь-якого народу. Автори обрали те, що нас зближує, а не роз’єднує, і тим виразніше виступає багатоманітність і несхожість народних традицій — і ось ми дивимося на чужу оболонку, упізнаючи рідну серцевину. Дуже примітною в цьому відношенні є чукотська колискова, одна з найкращих. Не чужий нам шаманізм, а прагнення заспокоїти малюка, який плаче, змушує батьків бити у бубон, і це нам зрозуміло. А затишок юрти є квінтесенцією затишку, бо це осередок тепла, сердечного в тому числі, серед синьої полярної ночі, де блукає біла ведмедиця, і її материнство та беззахисність ведмежати в таємничому та безмежному світі також нам зрозумілі.

У цих мультфільмах і глибина, і мудрість. Канадська колискова чудово розповідає малюкові про те, що смерті немає, а єврейська, одна з найцікавіших, — про те, як зіштовхуються наші поривання з любов’ю до нас і піклуванням про нас. І якщо всі зворушливо-смішні образи взяті з тексту самої колискової на ідиші, то примирливий зм’якшений фінал — ідея творців мультфільму.

Мультфільми смішні, ми розчулюємося і сміємося водночас. Предмет веселощів дорослих — навіть не особливості різних народів, а наші стереотипи в сприйнятті їх. Дуже смішні, наприклад, мультфільми до грецької і турецької колискових. А англійська колискова мила та смішна для дорослих, але єдина, мабуть, нецікава дітям (маю на увазі, звісно, мультфільм). Індуський відеоряд дітям цікавий, але він лише етнографічний, що не викликає сердечного тепла, як інші, бо в ньому немає індуської мами та її малятка, а тільки синенький Крішна. Японська ж колискова, за всієї міфологічної вигадливості сюжету, дуже славна.

«Колискова світу» — подія, і бенкет, і свято, свято тим більше рідкісне й цінне, що на нього приходиш з дітьми або вслід за дітьми.

Ірина Гончаренко