Викрадачі велосипедів (1948)

Фільм Вітторіо де Сікі «Викрадачі велосипедів» увійшов до історії серед перших відкриттів неореалізму — течії в італійському кінематографі, що назавжди змінила світове кіно. Тоді як у Радянському Союзі знімалися картини, сповнені легковажного оптимізму, покликані розважити робочу людину, втомлену важкими буднями будівництва країни, — неореалізм оголював і вивчав людську душу. Режисери-неореалісти знаходять нову кінематографічну мову і зображують життя максимально природно та правдиво.

Ця історія трапилася у післявоєнному Римі. Люди живуть вкрай бідно, і мало кому вдається знайти роботу. Головному герою — Антоніо Ріккі — дуже пощастило: після довгого безгрошів’я і відчаю йому пропонують роботу розклеювача афіш. Єдина умова для отримання місця — наявність велосипеда. У перший же день роботи велосипед викрадають. Разом зі своїм маленьким сином Антоніо вирушає на пошуки.

Цей простий, буденний сюжет пропонує глядачеві чимало поживи для роздумів. Не зв’язана складними обставинами і відповідальністю людина здатна прийняти правильне рішення. Але що може статися, якщо вона опинилася в інших умовах? У фіналі глядач разом із героєм переживає почуття, якого зазнали колись наші прабатьки, — відчуття, ніби щойно зірвав плод з дерева пізнання.

Мама Рома (1962)

«Мама Рома» — безумовний шедевр світового кінематографа. Фільм був знятий П’єром Паоло Пазоліні в 1962 році, і в ньому ще відчувається дух неореалізму. Це трагічна історія матері, яка безкінечно й сліпо любить свою дитину і готова піти на все заради її щастя. Мама Рома — колишня повія, яка вирішила залишити свою «професію» і приховати від сина минуле. Разом із ним вона переїжджає до Рима, сподіваючись почати нове життя. Сенс її життя — Етторе — безтурботний, дурнуватий і некрасивий юнак, який здається їй найчудовішою, найкрасивішою дитиною. Та обставини невблаганно перешкоджають втіленню мрії Мами Роми, і минуле переслідує її.

У настрої фільму присутній фаталізм, проте лейтмотив — приголомшлива сила і краса материнської любові, нехай навіть сліпої. Актрисі Анні Маньяні вдалося створити неймовірний за силою виразності образ матері, який не має рівних в історії кіно.

Творчість П’єра Паоло Пазоліні дуже неоднозначна. Ранні фільми режисера, зняті до 1966 року включно, займають особливе місце в колекції будь-якого шанувальника кіномистецтва. Змушені визнати, що пізні картини майстра не можна рекомендувати для перегляду нашим читачам.

Протодиякон Сергій Зуєв

Джузеппе Москаті — любов, що зцілює (2007)

Історія Церкви знає чимало святих лікарів: євангеліст Лука, великомученик Пантелеймон, святі цілителі Косма і Даміан, преподобний Агапіт Печерський... В останні роки нам випало щастя звертатися в молитвах про зцілення і до святителя Луки Кримського.

В Католицькій церкві у ХХ столітті теж була одна цікава «медична» канонізація: в 1975 році у лику святих був прославлений мирянин, видатний лікар і вчений Джузеппе Москаті. Його життя і кінематографічне оповідання про це життя — справжній «анти-Хаус». Безмежна доброта, чуйність, повне самозречення й безкорисливість — здається, сьогоднішній світ вже й забув, що геніальна діагностика може бути й такою. Лікар, який під час виверження Везувію, ризикуючи власним життям, керує евакуацією лікарні; лікар, який не бере плати за лікування, сам допомагає біднякам, вкладаючи банкноти у виписані рецепти; лікар, який закликає хворих брати участь у церковних таїнствах, сам відкрито сповідує себе християнином і щодня причащається... І все це у часи, коли слова «вчений», «лікар» та «атеїст» практично стали синонімами.

Італійці зняли добрий фільм про добру людину, і навіть розуміючи особливості цього жанру, варто його подивитись. Ніколи не буде зайвим дізнаватися про тих, чия любов і милосердя змінювали світ на краще.

Гаврило Кучеренко

«Вони йшли на Схід» (1964)

Друга світова війна — це ще одна тема, що зблизила нас з італійцями і продовжила діалог культур, хоча, здавалося б, наші народи опинилися по різні сторони лінії фронту. Італійська армія, що вступила у війну як союзник нацистської Німеччини, мала небагато спільного з цілеспрямованими, жорстокими солдатами вермахту. Радісні й миролюбні за природою, італійці аж ніяк не асоціювалися з їхніми предками — легендарними легіонерами Давнього Риму. Німці не приховували своєї зневаги і за будь-якої нагоди її демонстрували.

Радянсько-італійська картина «Вони йшли на Схід» розповідає про долю італійських солдатів у цій страшній війні. Безкраї простори, полишені, опоганені храми (натурою для зйомок став Спасо-Преображенський собор Мгарського монастиря) і народ, який неможливо зламати. Ще один привід для нашого покоління осмислити і зрозуміти події недавньої історії.

Фільм «Вони йшли на Схід» надихнув і творців картини «Сталінград» (1992, Німеччина), де присутні ремінісценції цього кіношедевра.

Варвара Зуєва