Щоденник сільського священика (1950)

Західноєвропейська культурна традиція у ХХ столітті подарувала світові два чудові художні твори, в яких з усією можливою повнотою розкривається образ священика-мученика, слабкого страдника, який сумнівається, але прямує, вибиваючись із останніх сил, вузьким, а не широким шляхом.

Перший — це роман «Сила і слава» Грема Гріна — розповідь про маловідомі, але не менш страшні від цього гоніння на мексиканських християн на початку ХХ століття. Про другий твір, де внутрішня драма розгортається у зовні спокійній обстановці невеликого французького села, йтиметься нижче.

Фільм «Щоденник сільського священика», який іноді називають «Щоденником сільського кюре», знятий режисером Робертом Брессоном 1950 року за однойменним романом Жоржа Бернаноса. В основу сюжету лягла історія молодого смертельно хворого і недосвідченого у спілкуванні з людьми священика, який зіштовхується з нерозумінням не лише ввірених його опіці парафіян, але й інших священнослужителів. Згораючи від внутрішньої недуги, змучений сумнівами і почуттям богопокинутості, безіменний сільський кюре є тією єдиною людиною, зустріч із якою вириває людей зі спокійного світу, змушуючи їх раз і назавжди вирішити: відкрити своє серце Богу чи відректися від Нього.

Сучасному глядачеві, який звик до запаморочливої динаміки і блимання спецефектів, доведеться зробити над собою чимале зусилля, якщо він захоче зрозуміти всю глибину кіношедевра Брессона, навчитися не лише дивитися, але і слухати: адже «Щоденник сільського священика» досконало слідує за літературною основою і здебільшого складається з тяжких суперечок про релігійні та моральні проблеми.

Візуальний ряд «Щоденника...» на перший погляд бідний, але в цьому чорно-білому світі обличчя людей наче сяють зсередини: так наша плотська оболонка не може повністю приховати божественної іскри, вкладеної в усі душі Творцем. За кожною річчю, за кожним вчинком персонажів картини зримо і відчутно стоїть історія Страстей Господніх. Життя молодого кюре — легко прочитуваний у режисерських образах шлях до Голгофи, і хрест, який з’являється в останніх кадрах, знаменує не смерть, а народження в життя вічне.

Коли дерева були великими (1962)

Картина Льва Куліджанова за сценарієм Н. Фігурновського побачила світ на хвилі інтересу до простих людських історій, в епоху «відлиги», в золоті часи нового розквіту вітчизняного кінематографа. Майже водночас із ним на екрани виходять такі фільми, як «Дівчата», «Іванове дитинство», «Я, бабуся, Іліко та Іларіон», «Серед добрих людей», «Дика собака Дінго», і в багатьох із них також так чи інакше присутня тема війни, що не так давно закінчилася.

Саме вона зламала життя двох іще не знайомих між собою людей. Кузьма Кузьмич Іорданов, який втратив під час війни дружину, не працює, п’є, живе випадковими заробітками і от-от буде вигнаний із Москви за дармоїдство, доки випадково не дізнається про те, що в далекому селі живе дівчина Наталя, яка осиротіла так рано, що й не пам’ятає своїх батьків. Кузьма вирішує поїхати туди і видати себе за батька Наталки. Спочатку все складається так, як він і замислив. Дівчина приймає Кузьму за свого батька і щиро, неприховано цьому вірить. Життя Кузьми Іорданова тепер безхмарне і зігріте турботою, але поступово в колишньому слюсареві прокидається совість.

Головну роль у фільмі отримали Юрій Нікулін, який виступив у незвичному для нього драматичному амплуа і блискуче зіграв цю складну психологічну роль, а також молода актриса Інна Гула, котра створила образ тихої, нескладної, але сповненої якоїсь внутрішньої чарівності і сили Наталі.

Картина здобула загальну любов і визнання, а слова «коли дерева були великими» стали крилатим висловом. Тепер під ним мають на увазі не лише час безхмарного дитинства, коли ми були маленькими, а довколишній світ здавався нам безмежним, але й усю радянську епоху, таку, якою її малював магічний пензель митців і режисерів.

Лірична задушевна історія, розказана Куліджановим, тече неспішно, як ріка, через яку переганяє туди і назад свій паром усміхнена Наталя. Ця картина про всепереможну силу віри в людину, про те, як людську душу зцілює і рятує любов.

Життя інших (2006)

Початок 1980-х. Німецька Демократична Республіка, Східний Берлін. Незважаючи на державний контроль і цензуру, які зламали долю багатьох його друзів, драматург Георг Драйман поки що насолоджується усіма благами життя: свободою, творчим успіхом і любов’ю прекрасної жінки. На біду, його кохана, відома актриса Кріста-Марія Зіланд, приваблює особливу увагу міністра культури, який, прагнучи повністю підкорити її власному контролю, доручає агентові секретної служби Герду Віслеру встановити спостереження за парою. Віслер досвідчений, прискіпливий і позбавлений співчуття до порушників закону, але, занурюючись у спочатку цинічне спостереження за розвитком стосунків Драймана і Зіланд, він переосмислює і своє життя, перетворюючись із ката на справжнього Ангела-Охоронця.

Німецька драма «Життя інших» — дебют сценариста і режисера Флоріана Хенкеля фон Доннерсмарка — отримала 7 призів Німецької кіноакадемії, 3 призи Європейської кіноакадемії і приз Американської кіноакадемії «Оскар» у номінації «Кращий фільм іноземною мовою».

За зовнішніми обставинами часу і місця, за лаштунками нелюдяної політики розігрується вічна драма людської душі. Адже в яку б епоху ти не жив і як сильно не давила б на тебе державна машина, тільки ти сам щоденно повинен робити простий вибір між добром і злом.

«Життя інших» — історія перетворення і спасіння людської душі. Режисер і сценарист Флоріан Хенкель фон Доннерсмарк відверто будує свою історію на християнській основі і зізнається в цьому під час інтерв’ю, даному ним американському журналу «Чайка»:

«Це як історія про Блудного сина, чи, навіть точніше, як притча про господаря, який наймав працівників у свій виноградник. Пам’ятаєте? Про господаря, який платить однаково і тому, хто працював увесь день, і тому, хто працював одну годину. Ви розумієте, якщо були хороші наміри, цього вже достатньо. Це християнська ідея, що якщо на смертному ложі у свою останню мить ти відчуваєш покаяння — твоя душа вже спаслася».

Ми з майбутнього (2008)

Дія історичної військової драми «Ми з майбутнього», знятої режисером Андрієм Малюковим, розгортається у двох часових пластах: команда сучасних «чорних слідопитів», які буквально переривають поля боїв Другої світової війни в пошуках старої зброї та орденів, за які можна отримати непогані гроші на чорному ринку, раптом провалюються в минуле і зіштовхуються лицем до лиця з тими, до кого вони звикли ставитись як до мертвих, нечутливих кісток.

Потрапивши в саме пекло боїв 1942 року, ще зовсім недавно горді своєю сміливістю хлопці виявляються зовсім не готовими до зустрічі з реальною небезпекою. Навіть якщо їм відомо, коли закінчиться війна, чи врятує їх це знання?

Чотирьох мисливців за військовими трофеями до пори до часу пов’язували не дружні, а прохолодно-ділові стосунки. Начитаний Борман, якому вони підпорядковувались як лідерові, вибирав місце для розкопок, скінхед Череп мріяв знайти німецьку зброю, музикантові Спирту просто не вистачало грошей, а комп’ютерник Чуха не помічав життя за віртуальною реальністю комп’ютерних ігор, в які був занурений із головою. А тепер обставини змушують їх вишикуватися і битися разом із радянськими солдатами проти фашистських загарбників. Хлопцям із «майбутнього» на своїй шкурі, а не з книг чи фільмів, доводиться дізнатись, яка справжня ціна перемоги, що таке полон, допит і смерть на полі бою. Чи можна, знаючи все це, дивитися на світ тими ж очима, що й раніше?

Фільм «Ми з майбутнього» чекала щаслива доля: рідко яку картину глядачі зовсім різного віку і поглядів приймають із такою однодушністю, ентузіазмом і вдячністю, як цю. Те, що творці цієї стрічки свідомо вибудовували її як серйозний урок історії для сучасної молоді, ніскільки не применшує того факту, що урок цей вийшов на диво захоплюючим. Секрет успіху, безсумнівно, у відсутності нудної моралі, в умілому вплітанні в сюжет фантастичних елементів, у тонкому балансі гумору і пафосу, динаміки і ясно прочитуваної патріотичної ідеї.