12

12 присяжних повинні прийняти рішення: чи винний чеченський юнак у вбивстві свого названого батька, російського офіцера.

50 років тому, у 1957 році, режисер Сідні Люмет зняв фільм «12 розгніваних чоловіків». У 2007 році Микита Михалков запропонував свою версію цієї картини, у дечому дослівно процитувавши першоджерело, та в головному забираючись у такі глибини людської душі, в які його американський попередник і не спробував зазирнути. Якщо у Люмета 12 чоловіків — швидше статисти, то у Михалкова присяжні — зріз сучасного суспільства, кожен з них представляє певну його частину за фахом (таксист, телевізійник, інтелігент, трунар, лікар) чи національністю (єврей, вірмен).

Тривалість дії збільшилася майже до трьох годин, котрі — слід віддати належне майстерності режисера та блискучій акторській команді — пролітають просто на одному подиху.

Фільми Микити Михалкова часом викликають відторгнення своїм патріотичним пафосом, демонстративними повчаннями, і це, безумовно, відштовхне частину глядачів і від «12». Адже картина торкається і політичної, і соціальної реальності, і проблеми добра і зла, провини і відповідальності.

Девіз фільму — «Для всіх і про кожного» — цілком виправданий. Хоч-не-хоч будь-хто з глядачів цієї картини стає співучасником винесення вироку і повинен вирішити для себе все сам.

Не дивно, що західні критики побачили в «12» перемогу гуманізму, а вітчизняні — політичну програму та апологетику таємних владних структур, здатних комплексно вирішувати проблеми Чечні та квартирної мафії.

«Діти Дон Кіхота» та «Якось через двадцять років»

Між старими вітчизняними фільмами, про які йтиметься на цей раз, пролягає різниця в 15 років. «Діти Дон Кіхота» зняті Євгеном Карловим у 1965 році, а «Якось через двадцять років» — Юрієм Єгоровим у 1980 році. В історію кіно обидва фільми увійшли як комедії, хоча питання, що звучать у них,надзвичайно серйозні.

Дон Кіхотом сусіди та товариші по службі називають лікаря Бондаренка (Анатолій Папанов), котрий довгі роки пропрацював у пологовому будинку і виростив трьох синів. Старший, Віктор, — художник, що сумнівається у своєму покликанні, середній, Дмитро — майбутній педагог, розчарований у тому, що його направляють за розподілом не в Арктику, а в підмосковні Озерки, а молодший, Юрко, від усієї душі співчуває пригнобленим народам і тікає з дому в Африку звільнювати негрів.

Хоча з лікарськими методами лікаря Бондаренка (годувати немовлят строго за годинником і менше тримати на руках — щоб не звикали) у наші дні можна дуже посперечатися, його твердою моральною позицією неможливо не захоплюватися. Дон Кіхот, що безвідмовно допомагає всім, хто просить і навіть не просить про допомогу, він воює не з вітряками, а з холодом, байдужістю та жорстокістю цього світу. Виховані в такому ж дусі його сини виявляються гідними свого батька, хоча їм часто доводиться долати найрізноманітніші, в тому числі комічні життєві труднощі.

Мораль і добрий гумор «Дон Кіхота» не старішають з роками, оскільки фільм абсолютно позбавлений ідеологічної пропаганди, властивої деяким творам радянського кінематографу.

Молодший син лікаря Бондаренка — одноліток старшої дитини в родині Круглових з «Якось через двадцять років», котрий, як згадував його оператор Микола Пучков, «знімали на держзамовлення — народжуваність падала, люди не хотіли мати багато дітей. Вирішили зняти фільм про багатодітну родину, щоб народ замислився: а може, багато дітей — це добре, може, це і є щастя».

Через двадцять років після закінчення школи випускники 10-А класу, що вчилися на Старому Арбаті, збираються разом, щоб з’ясувати, чого ж вони досягли в житті за ці роки і чого чекають від майбутнього. Серед астрономів, поетів, героїв загальна улюблениця Надія (Наталя Гундарева) дивує всіх своїми словами, що вона «просто мама», котра наче і не зробила нічого в житті: не зробила наукового відкриття, не спроектувала місто майбутнього. Провела все життя біля плити, бігала на батьківські збори, допомагала з уроками, штопала і перекроювала дитячий одяг...

Радянське суспільство середини 60-х років жило подвигами та відкриттями. У практиці лікаря Бондаренка було лише чотири випадки, коли матері прямо в пологовому будинку відмовилися від своїх малюків. На початку 80-х багатодітність Надії Круглової викликає такий же осуд, як і зараз. «Понароджували, діти в обносках ходять, скуповують півмагазину продуктів...» Її однокласниця промовляє сакраментальну фразу: «Ми вирішили народити одного, щоб дати йому все!» А мама Надя виростила дев’ятьох і дала і їм, і світові набагато більше. Задля справедливості зазначимо як чудово виконав роль батька цієї великої родини Віктор Проскурін.

Ця казка, що ожила на екрані, і через двадцять, і тридцять років буде нести тепло, радість і надію.