Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/kinokhroniki_No_6_42-2.html

Кiнохронiки № 6 (42)

Клони (Surrogates, 2009)

Режисер: Джонатан Мостоу, в ролях: Брюс Вілліс, Рада Мітчелл

Чи можна зняти фільм про небезпечність захоплення віртуальним спілкуванням? Про те, що всі «аськи», «контакти», «однокласники» позбавляють людей елементарної теплоти спілкування чи хоча би ввічливості? Виявляється, на цю тему можна зробити не просто фільм, а захопливий бойовик. Відмінність «Клонів» саме в тому, що окрім звичайної голівудської видовищності в фільмі присутня ще й думка. Спочатку фільм чимось нагадує «Матрицю»: там теж люди спілкувалися в вигаданому світі за допомогою клонів. Але далі з’ясовується, що це не просто розповідь про нового чудо-героя, котрий рятує планету. Герой Вілліса кидається в боротьбу не заради абстрактного людства, а через кохання до своєї дружини, яка настільки занурилася в спілкування через свого клона, що герою стає страшно. Просто поговорити з рідною чи близькою людиною, подивитися в очі, обійняти — все це неможливо у світі, який показано в «Клонах».

Але здається, і нам уже недалеко до «Клонів». Віртуальне спілкування багатьом замінило живу бесіду. Люди отримали десятки оперативних способів обміну інформацією. Відстані скоротилися, але це нас не зблизило — ми стали віддалятися одне від одного. Любові й чуйності більше не стало. На форумах і в ЖЖ люди іноді називають одне одного словами, на котрі в реальному житті не наважились би. Тому що образити живу людину, яка стоїть перед тобою, комусь незручно, комусь боязко. В «Клонах» показано розвиток цього віртуального хамства — клони, які ходять по вулицях, постійно штовхають інших клонів. Адже це не людина, їй не боляче. Герой Вілліса першим виходить на вулицю в звичайному людському вигляді. І з’ясовує, що бути нормальною людиною — це боляче. Але інакше не прокинутись.

Піп (Поп, 2009)

Режисер: Володимир Хотиненко, в ролях: Сергій Маковецький, Ніна Усатова, Кирило Плетньов

Коли ті, кому зараз тридцять, були дітьми, вони грали в «німців» і «наших». Було зрозуміло, хто герой, а хто негідник. Тепер діти користуються плодами хворої уяви голівудських сценаристів: грають у людей-павуків чи розмальовують комікси з «фантастичною четвіркою». Нашому часу катастрофічно не вистачає справжніх героїв, прикладів, гідних наслідування. В далекому XVII столітті святитель Димитрій Ростовський написав сотні житій святих і показав такі приклади. Але ми живемо в часи, коли мало хто читає взагалі, а житія святих — тим більше. Саме тому такі фільми як «Піп» зараз дуже важливі. Фактично це розповідь про життя святих XX століття. Адже дивовижний подвиг самопожертви показує не тільки герой Маковецького, але й дружина священика, і названа донька. Їхнє служіння кардинально відрізняється від того, що описане в фільмі «Острів». Юродивого важко наслідувати, а героїв фільму «Піп» наслідувати може кожний: будь-хто з нас може відкрити двері свого дому для дітей, від яких відмовились батьки. Як саме це можна зробити, показано в іншому хорошому фільмі — «Форпост».

У кінці фільму (а це вже 70-і) звучить популярна пісня групи Boney M. Це не просто «ілюстрація» з того часу. Адже текст пісні — англомовний варіант псалма «На річках Вавилонських», псалма про гіркоту життя вигнанця. Молоді люди, котрих зустрічає біля стін монастиря священик, живуть у світі, де вже нічого, здавалося б, не говорить про Бога. Але якщо прислухатися, то виявиться, що навіть поп-музика може нагадувати про віру. Значить, ще є надія.

Влад Головін"Чудо" (2009)

Режисер: Олександр Прошкін, у ролях: Костянтин Хабенський, Сергій Маковецький, Поліна Кутєпова

ПРОТИ

Протоієрей Ігор Собко, керівник Центру православної культури «Лествиця» (Дніпропетровськ): «Більше схоже на комерцію»

Мені здається, що з кіно зараз відбувається те, що раніше коїлося з журналістикою: журналісти-неофіти знаходили в житті Церкви сенсаційні теми й розповідями про чудеса хотіли привести всіх до Бога. Не завжди цей шлях правильний.

Сьогодні ця тенденція простежується в кінематографі. Приклад цього — фільм «Чудо». Думаю, розмова про чудо з публікою не завжди можлива, адже чудо відкривається Богом одній певній людині, відкривається лише для неї. Іноді навіть та людина, що стоїть поряд із чудом, не бачить його. Тому розповідати про таке чудо, як Зоїне стояння... Не думаю, що це дуже вдалий хід, щоб привести глядача до розуміння Православ’я. Це більше пахне дешевою комерцією, адже на подібні чудеса публіка звертає увагу. Досвідчений глядач зрозуміє це.

Мені доводилося робити фільм про схіархімандрита Власія. Ми цей фільм назвали «Я — не чудотворець». Намагалися зробити акцент на самій людині, на її монологах. Потом мені показали два інших фільми про батюшку, зроблені іншими студіями. То були фактично православні трилери, збірки чудес. Фільми були створені з розрахунком на ефект, на реакцію. Насправді, такий підхід шкодить.

Думаю, розповісти про християнську етику й мораль можна було б за допомогою інших сюжетів.

ЗА

Алла Митрофанова, ведуча програми «Фома» на радіо «Говорит Москва»: «Чудо — це зміна серця»

Цю картину, як і будь-який витвір мистецтва, можна, мабуть, небезпідставно критикувати. Але мені хочеться відмітити те, що, на мій погляд, справляє глибоке враження й спонукає до деяких важливих роздумів.

«Чудо» складається з трьох новел, і найглибша, на мою думку, — про журналіста, героя Хабенського. Спочатку ми бачимо цього чоловіка скептичним і цинічним, він постійно змушений іти на угоди з сумлінням. Він зраджує дружині, не сильно переймаючись із цього приводу. Він працює в центральній обласній газеті, де пише замовлені передовиці про світле радянське сьогодення, і тому вже заробив собі славу «легкого пера». Не дивно, що саме його відправляють до міста, де відбулося Зоїне стояння: він має провести «журналістське розслідування» і розвінчати мракобісні чутки про діву, яка нібито скам’яніла. Але в тому-то вся й справа, що чутки виявляються правдою. Власними очима наш герой бачить застиглу на місці дівчину, яку він знав, і навіть дуже близько знав. У руках у неї — ікона Миколая Угодника, з котрою нещасна намагалася танцювати, не знаючи, що робить. І з усього виходить, що те, що трапилося, — зовсім не казки... Але ж йому про це в газету писати... І ось тут настає кульмінація. В його життя раптом уривається щось з інобуття, з тієї реальності, де угоди з сумлінням стають недійсними, де за все доводиться відповідати за гамбурзьким рахунком. І з ним раптом відбувається справжнє чудо — зміна серця. З цього моменту він, як очевидно з картини, кардинально змінюється. Він повертається в сім’ю, до дружини, якій так хочеться дитину. Він залишає роботу, яка змушує його йти проти сумління. Раніше він не знаходив у собі сил від цього відмовитися, ніби уклав сепаратний мир із довкіллям: я не чіпаю вас, ви не чіпайте мене. Проте, зіткнувшись лицем до лиця з очевидним посланням із вічності, побачивши чудо, він відмовляється від цієї угоди. Що з ним буде далі при хрущовському режимі — це ще велике питання. Можливо, він піде у самвидав — адже він пише вірші «у стіл». Але це буде вже інша історія, що її проживе людина, яка прокинулась.

Опублiковано: № 6 (42) Дата публiкацiї на сайтi: 15 April 2010