Першого солдата я поховав, коли був восьмирічним хлопчаком. У середині 70-х, збираючи з дідом гриби поблизу Києва, натрапив на білі людські кості, що стирчали з землі. Жодних сумнівів щодо того, хто лежить переді мною, не виникало — напівзотлілі шматки ременя й залишки чобота, пробита каска й іржаві деталі протигаза. Осколки розбитого черепа скалилися молодими зубами. «Вибухом убило, — якось тихо сказав дід, — у 41-ому. Потім протигазів не носили. Ех, як його посікло — всі кості перемолоті...» Дід висипав з кулька гриби, і ми охайно склали останки невідомого бійця. Розгрібаючи руками землю, поховали свою знахідку в лісовій могилі, поряд з підірваним дотом. Здиблені вибухом бетонні брили простромлювали тихий ліс безмовним криком з минулого, волаючи до пам’яті нащадків. Усю дорогу додому дід мовчав. Здавалося, він знову був «десь там», у своїй фронтовій молодості. Так відбулося моє знайомство з Київським Укріпрайоном — хитросплетінням оборонних споруд і людських душ, які захищали від ворога моє рідне місто влітку 1941-го року.

Сьогоднішня молодь мало що знає про ту війну. І в цьому немає їхньої провини. Тому братія Іонінського монастиря вирішила організувати для молодіжної групи поїздку по дотах Київського Укріпрайону, який героїчно бився з ворогом у липні-серпні 1941-го. Було вирішено відвідати кілька дотів у районі Віти-Поштової, Круглика, Кременища і Юрівки. Саме там, на південно-західному напрямку, прийшовся головний удар фашистських полчищ. Ця земля густо полита християнською кров’ю наших дідів і було вирішено поставити там поклінний Хрест — найкращий пам’ятник убитим. Рано-вранці 19 липня ми виїхали з монастиря.

 Околиця Віти Поштової. Біля самої траси, на схилі пагорба, руїни залізобетонного кулеметного каземату — дот був підірваний під час відступу. Всі комунікації доту сховані глибоко під землею. Мережа бетонних підземних ходів-потерн прорізає пагорб. Усі доти КиУРу були зв’язані електричними й телефонними кабелями. Крім того, була й система автономного забезпечення — генератор, радіостанція, артезіанська свердловина. Достатній запас харчів й боєприпасів дозволяв вести бій навіть в оточенні. А «непроханих гостей» на вході зустрічала амбразура ручного кулемета. Подекуди на стінах проступають сліди довоєнної побілки, на стелі видно ніші плафонів. В одному з ходів — іржава гідроколонка. Вона давно не працює, але вода зі свердловини знайшла новий вихід. І чистий струмок дзюрчить біля підніжжя пагорба, тішачи подорожнього. Зараз у підземних ходах прохолодно й вогко, стіни задимлені смолоскипами «дослідників». Заблукати там неможливо, проте одноманітність ходів і ніш неабияк пригнічує. А як було перебувати в доті тижнями? До того ж, не просто жити, а й битися, відбиваючи шалені атаки ворога. Біля дороги є пам’ятник — стела зі снарядів й іншого «військового заліза», яким густо засіяна наша земля...

У молодому лісі біля дороги на Круглик приховався дот № 179. Це двоповерховий дот типу «Б». Верхній поверх складався з двох бойових казематів, по 2 кулемети в кожному, командирського відсіку з перископом, відсіку радиста, драбини на нижній поверх. Перед вхідними дверима — П-подібний коридор-«наскрізник» з амбразурою обстрілу входу. На нижньому поверсі розташовувалися приміщення для відпочинку, фільтрові баки, вентиляторна установка, нагрівник й артезіанська свердловина. Така потреба всіх дотів у воді не є випадковою. Вода була необхідна, перш за все, для кулеметів «максим», які мали водяне охолодження дула. На задній стіні доту — відлита з бетону зірка й літери «СРСР». Цікаво, що така ж символіка добре видна на німецькій фотографії 1941-го року. Сьогодні нижній поверх «179-го» напівзасипаний землею, а верхній — сміттям. Бетон густо прикрашений «наскельними написами аборигенів». Такою є наша реальність — ми прикрашаємо вінками узбіччя доріг, віддаючи шану людській безтурботності й дурості. А місця подвигів перетворюємо на звалища...

Поблизу ставка на околиці Круглика — артилерійський дот № 152. Фланговим вогнем двох капонірних 76,2-мм гармат і кулемета дот прикривав дорогу, а з фронту був захищений болотистою низиною. Тепер на місці низини ставок, і нижній поверх доту повністю затоплений. Проте в самих казематах є на що подивитися — зберігся лафет однієї з гармат. І криком душі серед настінних графіті звернення до вандалів-металошукачів: «Люди! Не розтягайте обладнання! Таких дотів уже не залишилося...»

Біля дачних ділянок у Кременищі — бронековпак № 131. Дот був озброєний обертовою установкою з двома кулеметами. Опинившись на початку серпня в оточенні ворогів, гарнізон під командуванням лейтенанта В. Якуніна тримав оборону. Першу спробу гітлерівців підірвати бронековпак бійці відбили сміливою вилазкою. На всі пропозиції «Рус сдафайса!» відповідали кулями. Але сили були нерівними... Фашистам вдалося вибити зарядом одну бронезаслінку й закинути вибухівку всередину ковпака, а згодом висадити і вхідні двері. Весь гарнізон загинув. Навіть мертві герої викликали злість у фашистів — їхні тіла лежали в доті непохованими до квітня 1942 року. На даху ковпака й на могилі поряд лежать живі квіти...

На високому пагорбі поблизу Юрівки — командно-спостережний пункт № 204. Звідси здійснювалося коригування вогню й керування обороною сектору. Два тісних бронековпаки здіймаються над бетоном, дивлячись у далеч вибитими бронескляними очницями. Прикривати КСП мала піхота з шанців, але ряди захисників швидко рідшали під ураганним мінометним обстрілом ворога. Сам дот — беззбройний, але «міцний». Німецька самохідка (Stug III B) з 244 дивізіону намагалася розстріляти бронековпаки 75-мм снарядами. Але броня витримала. Лише один осколок рикошетом потрапив усередину. Глибокі вибої від снарядів і сьогодні красномовно свідчать про запеклі бої.

Кінцевим пунктом нашого маршруту став легендарний дот № 205 — «дот лейтенанта Вєтрова». Це дот типу «міна» — складна мережа підземних ходів, які порізали пагорб. На схилах пагорба 5 залізобетонних «голів» бойових казематів на 6 кулеметів. Увечері 5 серпня 41-го року фашисти штурмом узяли Юрівку. Дот л-та Вєтрова опинився в повному оточенні. Але герої не залишили бойовий пост. Кулеметним вогнем поливали фриців, тільки-но вони опинялися в секторах обстрілу. Увірватися в підземну фортецю фашисти не змогли. Ворогу вдалося лише попсувати свій кулемет. Двоє захисників були контужені. Танув запас набоїв і харчів. Місцеві жителі досі пам’ятають, що ночами захисники доту невідомо як з’являлися в селі й просили їжу. За однією з версій, вони виходили через 300-метровий підземний хід, який закінчувався в сільському колодязі — конструкція доту справді унікальна! Лише через 10 днів нашим військам вдалося ненадовго відбити Юрівку. Проте під час повторного наступу німців уціліли не всі з захисників легендарного гарнізону...

Зараз дот частково затоплений водою, але до трьох верхніх казематів можна дістатися в болотних чоботах. Але значно гірше те, що могила героїв на вершині пагорбу стала жертвою вандалів — від пам’ятної таблички залишилася тільки рамка...

На цьому мальовничому пагорбі і встановили ми православний Хрест, біля підніжжя якого вросли до бетону осколки мін, шматок протигаза і диск від ручного кулемета. Всі ці «залізяки» були знайдені нами тут же — «земля засіяна війною». Разом ми, архім. Іона і я, іг. Валеріан, освятили Хрест і відслужили панахиду. Над землею, що її обпалила давня війна, звучала молитва про всіх загиблих захисників Києва: «Пом’яни, Господи, всіх воїнів православних, за Віру і Батьківщину убієнних! Пом’яни всіх відомих нам і невідомих, за них же немає кому помолитися...»