Повітря схоже на Бога. Воно завжди поруч, і його не видно. Те, наскільки воно потрібне, дізнаєшся, коли його не вистачає.

Сонце схоже на Бога. Воно може і гріти, і спалювати. На його вогненний диск не можна дивитися без болю. Все живе тягнеться до нього. Все живе п’є його силу.

Море схоже на Бога. Коли воно прозоре й ласкаве, це схоже на ніжність. Більшого до меншого. Коли воно вирує і піниться, з ним не можна сперечатися.

На Бога схожий чоловік. Коли він годує родину і готовий за неї битися. І ще коли він скупий на слова і всміхається рідко.

На Бога схожа жінка. Коли вона годує груддю і вночі встає на плач. Коли вона розчиняється в дітях і відвикає думати про себе.

Так багато в житті схожого на Бога. Звідки взялися атеїсти?

Час має властивість тверднути й перетворюватися на камінь. Кожна секунда прошиває людину наскрізь, а опинившись за спиною, стає історією. Все прожите життя нагадує бенкетну залу, зачакловану чарівником.

Усі, хто її наповнює, були живими. Та в ту мить, коли теперішнє перетворилося на минуле, вони завмерли в тому положенні, в якому їх застав мінливий час. Тепер їх можна вивчати або просто розглядати.

Блазень скривився, і гримаса приросла до його обличчя. Король поклав руку на колінце придворної пані, й історія запам’ятає його в такому положенні. Застигло вино в келиху бражників, і самі бражники, закинувши голови, завмерли. Завмерла з відкритим дзьобом пташка, що співала в клітці. Застигнув павук на затверділій павутинці.

Таке життя. Воно широке, як поле, і перебрати, переглянути все, що наповнює його, важко. Важко, але можливо.

Для совісті немає слова «вчора». Тому що совість ― від Бога, а Бог живе у вічному «сьогодні». Совість іде прожитим життям, як залами музею. Екскурсоводом їй слугує пам’ять. В окремих залах совість жмуриться і червоніє. На експонати цих залів дивитися соромно. Тоді совість тривожить душу, змушує її молитися. Якщо молитва тепла ― статичні сцени минулого тануть і втрачають форму. Вони перетворюються з каменю на віск, спливають і стають невпізнанними.

Це прощені гріхи, розплавлені соромом і молитвою. Вони не стануть твоїм викриттям, і Бог на Суді їх згадувати не буде.

Та залів у «музеї прожитого життя» багато. Треба встигнути пройти їх усі. Поки продаються квитки. Поки не втомився екскурсовод.

Раніше людина жила лише на землі. Тільки її вона поганила або освячувала своїм життям. Сьогодні людина піднялася в небо і зарилася під землю. І поганити, й освячувати їй стало легше.

Мільйони людей у великих містах щогодини спускаються в шахти метро. Сотні тисяч людей щогодини летять над землею вище за птахів, вище найзухваліших фантазій. У комфортабельному череві великих літаків вони жують свої сніданки і читають газети.

Треба, щоби на висоті десятків кілометрів люди читали псалми й боялися Бога. Треба, щоб глибоко під землею, дорогою на службу чи навчання, людина читала Євангеліє або, досипаючи, промовляла про себе ранкові молитви.

Можливо, якщо з-під землі й із-під хмар до Бога буде рватися молитва, на самій землі людині житиметься легше.

Були часи, коли я хотів вивчити сто мов. І кожною з них хотів розповісти людям євангельську історію. «Нехай мільйони повірять в Ісуса Христа», ― думав я і повторював напам’ять турецькі вислови, французькі дієслова й перські прислів’я.

А одного разу випало побачити в торговельному центі корейця (а може, в’єтнамця, хто їх розбере), який просив милостиню. Він не знав мови й не міг розповісти, як тут опинився. Йому потрібні були не гроші, а їжа. Це читалося в його очах.

Я взяв його за руку і повів до одного з фастфудів. Купив суп, хліб, друге й сік. Нічого не сказав, але подумав: «Заради Тебе, Господи».

Це було кілька років тому. Мов я так і не вивчив, але то була моя найкраща проповідь.

Ми багато розгубили. В каталозі втрат ― найнесподіваніші речі. Кудись зникли дідусі.

Дідусь ― це не просто чоловік бабусі. Це добра людина з розумними очима, сивою бородою і напрацьованими руками. В ту ніжну пору життя, коли ви пізнаєте світ, дідусь повинен садити вас на коліна й розповідати про далекі зірки і великих героїв. Такі дідусі кудись зникли. Причому бабусі лишилися. Вони навіть відчули себе господинями становища. Нікому на них прикрикнути. Нікому поставити на місце. Бабусі застібають вам ґудзики і годують вас манною кашею. А хіба може вирости з людини щось путнє, якщо в дитинстві вона не чує про зірки й видатних людей, але їсть кашу з жіночих рук?

Від дідуся пахне тютюном і сонцем. Бабусю він називає «мати», а маму ― «доня». Але справжня дружба в нього з онуком. Вони посвячені в одну таємницю. Світ для них однаково свіжий і загадковий.

Тому під час обіду вони хитро підморгують одне одному і сміються очима. Зараз вони встануть і підуть разом. Може, рибалити, а може, ремонтувати велосипед. Онуку цікаво жити, а діду помирати не страшно.

У нас давно не було ні війн, ні епідемій. Дідусів ніхто не вбивав, але вони кудись зникли. Кинули своїх бабусь і пішли до інших. По-дурному розтринькали життя і не дожили до онуків. Не завели родину й лишилися бездітними.

Коротше кажучи, все розхиталося і зсунулося з основ. Тому в світі так багато вередливих і нервових дітей. І багато нікому не потрібних чоловіків, які старіють, випивають з нудьги й нікого не називають словом «онучок».

Не встаючи з місця, можна рухатися. Ви не вірите? Але ж ви рухаєтеся ― разом із Землею навколо Сонця і разом із Сонцем усередині Галактики. З цим не можна сперечатися, це доведено. Але цей рух космічний і механічний. А є рух духовний.

Тобто ти сидиш на місці під тінистим кленом у міському саду. Твій погляд не ковзає по дітях, які сидять у візочках, і мамцях, що збираються у зграйки і говорять «про своє, про дівоче». Погляд твій взагалі відсутній, оскільки очі в тебе заплющені.

Ти думаєш про смерть і рухаєшся до неї, як до порогу, за яким починається дещо нове. Рухаєшся розумом, наперед, до приходу справжньої смерті. Коли вона прийде, буде пізно. Флоренський казав, що людина вмирає лиш один раз і не встигає набути досвіду. Таким чином, вона вмирає якось невміло. Це страшно. Треба готуватися до смерті раніше, щоби увійти в неї красиво й не осоромившись.

І ось ти, заплющивши очі, сидиш і думаєш про неминуче майбутнє, здригаєшся від дрожу і промовляєш про себе слова: «Господи, помилуй». Це справжній рух. Усвідомлений і вільний. Добровільний і сміливий. Рух туди, куди тебе поки не кликали, але неодмінно покличуть, і куди увійти треба буде з молитвою.

Ті, хто проходять повз, думають, що ти спиш. Якщо їм скажуть, що ти рухаєшся і трудишся, вони розсміються. Це неважливо.

Скоро ти «прокинешся», як Штірліц, котрий звик відпочивати швидко, і поквапишся у справах. Але ті кілька кроків, які ти зробив у бік вічності, не минуть даремно.

Мені ніколи не випадало бувати в королівських замках, проходити повз грізних стражників, які навіть не кліпають очима. Не випадало жмуритися від блиску чужих коштовностей. Ґречні люди в білих рукавичках не наливали мені вино в кришталевий келих. І владний голос господаря замка не змушував мене здригатися й переходити на шепіт.

Дзеркальний паркет, високі вікна, відблиски вогню в комині, розкішні шати панн... Усього цього я не бачив.

Проте сьогодні я побачив польову лілію. Спаситель сказав, що вона красивіша, ніж Соломон у всій своїй славі.

Внутрішній світ людини ширший і глибший за цілий Всесвіт. Холодні безодні космосу не можуть вмістити Бога. Вони для Нього ― мала крапля. А от людське серце здатне й бачити, і вміщати, і берегти в собі Господа.

Більше того, Бог хоче вміститися в людське серце. Чи не означає це з усією очевидністю, що серце людське і ширше, і коштовніше за цілий Всесвіт? Тільки от думку цю ― про перевагу внутрішнього над зовнішнім ― сучасна людина чує з вершин Тибету й Індії частіше, ніж з кафедри християнського проповідника.

Від цього християнство багатьом здалося дрібним. А люди масово занурюються в нелюдські прірви східної містики.

Кожен земний тато відповідає за збереження в людях правильного поняття про Бога-Отця. Якщо батько піде з родини, або залишиться, але не буде годувати й виховувати, жаліти й карати, то людям буде важко, а деяким ― неможливо засвоїти євангельське вчення про Отця Небесного.

Златоуст сказав якось: «Усе зло ― від незнання Писання». Можна переформулювати максиму святого Отця і сказати: «Усе зло ― від неправильного розуміння християнства». Християнство сповістило світу свободу, рівність і братерство: свободу від гріха, рівність перед Богом і братерство всіх людей, які мають спільного Отця.

Але якщо Бога забули, а від віри лишилися одні слова, то свобода, рівність і братерство втрачають свій правильний сенс. Блудник і насильник грішать, говорячи про свободу. Бунтар підіймає заколот, міркуючи про рівність. Удаване братерство породжує таку ворожнечу, яка не снилася багатодітній родині, котра одержала в спадщину малесеньке поле.

У космос, політику, бізнес прямує жінка. За її спиною лишилися зруйновані чи нестворені родини. Не чіпайте її. Це плата за рівність із чоловіком.

Люди змінюють стать, прошивають усе тіло залізом, труять душу й тіло дурманом. Не смійте їм перечити. Це ― «свобода».

Гермафродити в пірсингу й татуажі, без родини й дітей, без історії і віри хочуть, щоб увесь світ був схожий на них. Хочуть, щоб усі покинули джунглі й курені й залізли в нічні клуби курити траву й різати вени. Це в їхньому розумінні загальна рівність і щастя, подароване цивілізацією. Це буде велике братерство байдужих одне до одного людей, які в глибині серця щоденно

Треба вдуматися в слова Христа про птахів небесних. Вони не сіють і не жнуть, вони не збирають у житниці. Але вони зовсім не безтурботні й тим більше ― не ледачі.

Пташка встає рано, чистить носик і по-своєму молиться Богу ― співає. А потім безперестанно трудиться: будує гніздечко, шукає поживу, стережеться хижаків. Бог дає їй хробачка в їжу і прутик для гнізда. Але пташка не може припасати хробачків у холодильнику, не може здати гніздо в оренду, щоб із цього жити. Вона щоденно трудиться і щодня потребує допомоги Отця Небесного.

Як це різко контрастує з духом нашого життя. Людині хочеться перестрахуватися, убезпечитися. А будь-який найкоротший євангельський вислів, за вдумливого ставлення, кличе нас до подвигу й віднімає самовпевненість.

Люди вперто й постійно сперечаються з Євангелієм. Господь каже, що ми не можемо зробити білим або чорним жодної волосини, а косметична наука говорить ― можемо.

Господь каже, що ми не можемо збільшити свій зріст на лікоть. Можемо, ― заперечує хірургія.

Скоро для малих дітей ― зіпсованого плоду зіпсованих батьків ― стануть зовсім чужими чистота й невинність. Тоді люди самим життям перекреслять євангельські слова про те, що таким належить Царство Небесне.

Якщо хочеш учитися, весь світ стане вчителем. Чого навчає потяг? Запізнився на хвилину ― втратив усе. А телефон? Сказав тут ― чути там.

Який великий учитель ― молода картопля! Чистити її легко. Тонку шкірку злегка пошкріб, промив ― і в каструлю. А варто дозволити їй постаріти в землі ― і до білого тіла доберешся не інакше, як зрізуючи шкіру разом із брудом. І людині роботи більше, і картоплі боляче.

Так і гріх, неминучий для всіх людей, відшкрябати треба змолоду. Інакше він всотається у плоть і кров, і для очищення душі треба буде зрізати з неї м’ясо шарами. У духовному, звісно, значенні.

Прийде час, і люди стануть хворобливими
Тоді хворі скажуть здоровому:
«Ти хворий більше за інших, тому що не схожий на нас».
Прп. Антоній Великий

Зібралися одного разу десятеро мудрих чолов’яг сварити одного божевільного. «З тобою, гадино, каже один, ― неможливо працювати. Всі люди, як люди, тягнуть по кишенях, що можуть, а ти все за описом керівництву здаєш». «Доки, ― кричить інший, ― ти, паразит, людською мовою говорити не навчишся? Ні матюка від тебе, ні анекдоту не почуєш». Третій кричить: «Ти або сам пий, або іншим пити давай! Бо глянеш під руку ― горілка в роті кілком стає».

Довго сварили десятеро нормальних чоловіків одного ідіота. А той лише знизував плечима та очима кліпав. Та ще й шепотів щось. Воно й видно ― божевільний.

Молоді дівчата напружено й гордо ідуть життям, ніби крокують подіумом. Кому і що вони демонструють ― неясно.

Зрозуміло одне: постаріти й померти доведеться. І Страшний Суд неминучий.

«Ах, так ты...» ― «Я без души

Лето целое все пела». —―

«Ты все пела? Это дело:

Так поди же попляши!»

Дівчата, читайте Крилова й апостола Павла.

У баби Соні на Привозі терези грубі ― вони для помідорів. У дяді Колі в аптеці терези тонші ― вони для ліків. Ліки ― вони такі: трохи не додаси ― не вилікують. Трохи передаси ― отруять.

Давайте Господа назвемо з любов’ю «Аптекарем». Він усім усе так точно відміряв. Сказав же хтось зі старців: «Крильце від мухи має вагу. А в Бога ― терези точні».