Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/klaptikova_kovdra_No_6_30.html

Клаптикова ковдра № 6 (30)

Протоієрей Андрій Ткачов

Звуки тануть у повітрі, але не зникають назовсім. Вони, мов померлі люди, продовжують існувати, хоча й стають на якийсь час невидимі. Те, як Архімед закричав «Еврика» і вискочив із ванни; і те, як із тріском займався під ногами Гуса хмиз; і скрип гусячого пера в руці Шекспіра — все це літає у повітрі.

Скрипи, шепотіння, сплески, зітхання... Повітря довкола нас не порожнє. Воно так насичене пам’яттю про тих, хто ним дихав, як Індокитай перенаселений людьми. І якби це була пам’ять тільки про справи людські, ми б давно задихнулися.

Але, на щастя, у повітрі живе і Нагірна проповідь, і Гефсиманське моління, і розмови з учнями після Воскресіння. Це — головні звуки світу. І, мов весняна гроза, вони очищують повітря.

Чим більше на землі справжніх святих, тим легше жити всьому світові. Демонські полки запекло воюють проти одного подвижника і вимушено дають спокій багатьом людям.

Так у Другу світову війну українські та білоруські партизани примушували фашистів тримати в тилу відбірні дивізії і тим самим послаблювали фронт.

Так святі ведуть духовну брань і дають багатьом людям можливість насолоджуватися миром.

Усе ж таки будь-який текст вимагає тлумачення. Люди вчора придумали, скажімо, конституцію. А вже сьогодні розійшлися у думках, як її розуміти. І що? Можеш тлумачити як заманеться? Ні.

Потрібен колегіальний шанований орган. Потрібні одягнуті в мантію високошановні дядечки і тітоньки, котрі сточили до коренів зуби в пережовуванні законів. І це правильно.

А що ж Біблія? Невже вона менша за значенням і дрібніша за змістом? Невже для неї не потрібні особливі, наділені владою тлумачі, але всякий навчений читати вискочка здатен її пояснити всьому світові?

Дивовижна непослідовність...

Як часто ім’я Твоє згадують всує. Користуються ним, мов вигуком. Сперечаються про щось, зітхають: «Господи». Судять когось, цідять: «Бог із ним».

Не карай їх, Милостивий. Краще всели в них страх Твій.

Кажучи по совісті, я вже помирав, тільки не пам’ятаю цього. Смертю я називаю різку і радикальну зміну існування. Померти — це не щезнути, це змінитися.

Повзала то по гілках, то по землі бридка гусінь. Мохната, повільна. Птах помітить, склює, якщо не погидує. Людина побачить — щиглем відкине або наступить і розчавить. Повзала-повзала. Заповзла на гілку і скрутилася в клубочок, завмерла. Заспокоїлась. Якщо тварина бридка, то труп її ще бридкіший. Та ось із лялечки, з цієї могили для гусені, народжується барвиста і повітряна істота, котра вже не повзає, а граційно пурхає. Істота з іншим іменем — метелик.

Це образ нашої смерті майбутньої. Це як із зерном. Упало в землю, за Євангелієм, померло і багатий плід принесло. Якщо пшеничне зерно, яке впаде в землю, не помре, то залишиться одне; а якщо помре, то рясно принесе плоду (Ін. 12, 24). Так і на могилі Достоєвського написано.

Отже, слід померти і продовжити життя в іншій якості. Адже помирав уже, проте ось живий, і більше того, вічно жити сподіваюся. Коли помирав? Коли мати залишав. Був я у ній вниз головою, весь у воді, мов риба, і годувався через пуповину. А тепер ходжу головою догори, дихаю легенями і жую своїми зубами. Той попередній я, внутрішньоутробний, помер. Тому що спосіб буття змінив невпізнанно.

Значить, помирав я і ще помру. Лише боятися цього не треба. Тому що Бог створив нас не для зникнення, і ми ще поживемо. Ми почуємо Ангелів і побачимо небо в діамантах і шанобливо підійдемо до Давида, сина Ієссея, щоб разом із ним проспівати: Не помру, але буду жити і розповім про Господні діла (Пс. 117, 17).

Одного разу після розкішного бенкету, де на столі було все, чого душа бажає, один із моїх друзів спитав у чесної компанії: «Цікаво, ми так погано живемо, тому що добре їмо, чи так добре їмо — у компенсацію за те, що так погано живемо?»

Питання тоді залишилося без відповіді. Залишається воно без відповіді й зараз. Та й суть, можливо, не в тому, щоб дати відповідь, але в тому, щоб частіше ставити собі це питання.

Чим небезпечна цивілізація? Наприклад, тим, що дає людині багато благ і не вказує на джерело їхнього походження. Вода з крану, світло з лампочки, хліб із магазину... Це схоже на те, як фокусник на очах малечі дістає з безодні капелюха кролика, курку, кольорові гірлянди. Чорношкірі в ПАР казали в період Апартеїду: «Скоро ми роздамо всім кольоровим кредитні картки, і всі братимуть продукти у магазині задарма».

Ті не розуміли, що за простою карткою стоять складні грошово-товарні відносини: зарплата, рахунок у банку та решта. І сучасна людина все частіше не розуміє, звідки що береться, а тільки користується товарами і послугами та розпалює все більший апетит.

На Заході закон сильніший за звичай, і голос Феміди сильніший за голос крові. Тато, наприклад, ляснув по попі капцем сина за якусь провину. Це німецьке (норвезьке, французьке) змієня, цей Павлик Морозов дзвонить із мобілки, купленої татом, на номер, що його у школі всім продиктували. За півгодини спеціальна служба штрафує тата чи навіть «закриває».

На Сході такого бути не може. Там споконвічні звичаї важливіші за народжені вчора закони. Там голос крові та родинні зв’язки сильніші за кособоке «людинолюбство».

Ви впевнені, що епоха рабовласництва закінчилася? Особисто я — ні. Людей купують і продають так само, як це робили на невільницьких ринках Давнього світу. Але тоді людям не бентежили душу розмовами про свободу й особисту гідність. А сьогодні людину забивають у колодки і читають при цьому лекцію про права людини. Цинічний час, цинічні серця. Ситно та спокійно обідають перед лицем нещасного, що помирає з голоду. Спокійно розкурюють сигару, споглядаючи, як із рингу в холі дорогого казино виносять чергового переможеного у боях без правил.

Футболістів продають, мов арабських скакунів: мацають м’язи, зазирають у зуби, прицмокуючи язиком, поплескують по холці. Платять добре, але ж і скакунів напувають джерельною водою і годують відбірним вівсом. Справа не в годуванні, а в купівлі-продажу.

Найжвавіша торгівля — коли продають гарних жінок. Конкурси краси і подіуми надто вже схожі на жіночі відділи живого товару. Молоко скисає швидко, так само швидко і більшість жінок втрачає красу. Для них, як і для інших товарів, найновіша система рабства вигадала свій секонд-хенд і тоді — свій смітник. Та про це намагаються не згадувати, і ці сторони життя не рекламують.

Матері продають дітей. І чоловіки, і жінки продають свої органи, щоб виплутатися з боргів. Вавилон навчився торгувати не лише мармуром і слоновою кісткою, пшеницею та оливами. Не тільки конями і колісницями, і не тільки тілами, але вже і душами людськими (див. Одкр. 18, 11–13).

Забитий у колодки раб раніше міг бути вільний розумом. У його розпорядженні залишалася пам’ять, уява, релігійні почуття. Від нинішнього раба вимагається «розумна залежність». Він повинен із любов’ю цілувати свої цілі й думати про те, що світ обмежений загорожею скотного двору, де він працює. Йде війна за кругозір, за світогляд. Останній мусить бути максимально звуженим.

Витончена філософія, розлитий у повітрі сум, загальний надривний сміх, котрий намагається розігнати цей самий сум. Розпуста, що шириться, гладіаторські бої, кінна поліція, жага хліба та видовищ. Про кого це сказано? Чи лише про Давній Рим?

Людина вже нічого не чекає від неба, не дивиться на нього з надією, а запускає в нього тільки ракети.

Земля стала маленькою і сумною. Рабу залишається непокоїтися лише про те, щоб продатись якнайдорожче. Цю розкіш йому милостиво дозволили.

Пам’ять і віра. Цілую ваші імена. Що буде, коли все забути і ні в що не вірити?

Повільно рухається у міському заторі переповнений тролейбус. Час пік. Хтось не зумів пробратися вище першої сходинки. Двері ледве зачинилися за його спиною, і він впирається обличчям у чийсь поперек. Когось притисли до вікна. Його ніс і частина щоки прилипли до скла. З вулиці здається, ніби він кривляється. Надворі +30, у салоні душно; і кінця такій їзді не видно.

Якби хтось раптом забув, куди і звідки він їде... Якби цей пасажир раптом відчув, що він залишиться тут назавжди і тролейбус стане його пеклом? Якби він втратив віру в те, що вийде на повітря?

— Випустіть мене! Зупиніться, чуєте?! Я хочу вийти! Випустіть мене!

«Швидка допомога» і міліція чекали б його на зупинці, незважаючи на затор.

Віра і пам’ять керують нашим життям і не дають зісковзнути в божевілля.

Опублiковано: № 6 (30) Дата публiкацiї на сайтi: 14 February 2008