Ще з дитинства я знав, що мій дідусь, мамин батько, був на війні лікарем і пропав безвісти в сорок першому. Пам’ятаю розповіді мами й бабусі про те, що 21 червня 1941 року в них удома зібралася велика компанія, обговорювали заяву уряду. У ній мовилося, що війни не буде, а дідусь усіх переконував, що буде, оскільки йшов великий призов і всіх призовників відправляли в західні округи.
Дідусь пішов в армію добровольцем 23 червня, на наступний день після початку війни (йому було тоді 46 років), і його відразу призвали, оскільки він мав уже великий досвід і Першої світової, і громадянської, і працював лікарем в умовах, «близьких до бойових» — на освоєнні Голодного степу. Готувався він і до відправки добровольцем — військлікарем — в Іспанію, але не встиг.
Бабуся згадувала про те, як вони були з дідусем лікарями в Цимлі під час колективізації. Одного разу на дідуся доніс санітар, — що той надав медичну допомогу дочці куркуля, і діда викликали в районний НКВС. На звинувачування він відповів, що, отримуючи диплом лікаря, давав клятву Гіппократа, отже, зобов’язаний її дотримуватися й буде дотримуватися — лікувати хворих, незалежно від їхнього соціального стану. Дідуся відпустили.
Пам’ятаю, у 50-ті — поч.60-х ми регулярно ходили з бабусею у військкомат, де вона отримувала одну й ту саму відповідь: ніякої інформації про дідуся немає. Пам’ятаю історію, як у 1946 році в центрі Ростова бабуся зустріла лікаря, котрий у 1941-му служив разом з дідусем в одному госпіталі. Він розказав, що вони потрапили в оточення. Армія відходила, а в госпіталі було багато тяжкопоранених. Треба було вирішувати, що робити. Частина медперсоналу прийняла рішення відходити разом з армією. Дідусь вирішив залишитися з хворими. Цей лікар сказав тоді дідусеві: «Семене, треба йти, пропадемо, все одно німці прийдуть, поранених усіх перестріляють», — а дідусь відповів: «Навіть якщо перестріляють, то люди до останньої своєї хвилини не будуть покинутими. Я давав клятву Гіппократа. Залишаюсь. І будь, що буде».
Ці події сталися в Україні, у вересні 1941 року. Бабуся в момент зустрічі розгубилася й не запитала, де саме розташовувався госпіталь, а потім не могла знайти того чоловіка — мабуть, приїздив звідкілясь у Ростов побачитися зі знайомими чи родичами. З тих пір так нічого й не стало відомо ні про долю дідуся, ні про долю госпіталю.
У 1983 році бабуся померла. А в 1995 почав себе широко рекламувати Архів Міністерства оборони, який знаходиться в Подільську. Батьки туди написали і з отриманої відповіді зрозуміли, що потрібно писати далі, у Військово-медичний архів у Санкт-Петербург. Написали. Відповіді не було.
У 2000 році доля привела мене в Санкт-Петербург, і я зайшов у Військово-медичний архів. Виявилося, що в 90-ті вони не відповідали на листи, бо Архіву не виділяли грошей на конверти. Я залишив їм конверти. І незабаром почав отримувати звідти відповіді. З’ясувалося, що дідусь служив у 67-му пересувному польовому госпіталі, приписаному до 26-ї армії Південно-Західного фронту. Це була одна з тих армій, які потрапили в оточення після падіння Києва. І це була єдина армія, якій пощастило вийти з оточення. Вдалося дізнатися й список дислокації госпіталю в 1941-му.
З тих пір я кожного разу, коли траплявся контракт на роботу в Україні, негайно погоджувався. У 2002-му, у квітні, відбулася одна з найбільш приголомшливих подій у моєму житті. Я їхав у поїзді з Дніпропетровська в Мінськ. Сів у поїзд уночі. Але рано-вранці мене невість-що збудило. Переїхали через Дніпро. Широка, спокійна гладінь води. Заплавні луки. Рідкі переліски. Дуже гарні місцини. І раптом усередині мене звучить голос: «Тут загинув твій дідусь». Я ошелешено дивлюся у вікно — проїжджаємо станцію Пальміра.
Я все ж таки вирушив на пошуки — дізнаватися долю госпіталю за списком місць дислокації, починаючи з кінця. З’ясувалося, що госпіталь до цих місць не доїхав. Скрізь чудом були живі сиві дідусі й бабусі з ясною пам’яттю — свідки подій 1941-го року.
Згідно з планами евакуації, госпіталь мав переміщуватися за тим маршрутом, який був записаний у його картку в архіві. Сталася катастрофа — німці розбили нашу оборону одночасно в багатьох місцях, знищили штаб фронту. Останні документи Головного санітарного управління фронту, документи другої половини 1941-го, написані олівцем — у такому вигляді вони й зберігаються в архіві Міністерства оборони. Офіційна інформація про пересування госпіталів була відсутня — ось, вочевидь, хтось потім і записав у картку госпіталю для простоти замість останніх місць дислокації список місць планованої евакуації.
Побував я в Оржиці, райцентрі на Полтавщині, звідки йшла в прорив 26-а армія. Остання телеграма її командувача, генерала Костенко, у Ставку від 23 вересня 1941 року така: «Стан виключно тяжкий. Коли смеркне, спробую із залишками прорватися у напрямку... Величезні обози фронту й поранених змушені залишити в Оржиці, вивезти їх не вдасться». Однак слідів армійського госпіталю в Оржиці не було — там були тільки медсанбати. Побачив, як наші виходили з оточення — через непрохідні болота (німці не очікували, що оточені наважаться піти таким шляхом). Дуже багато людей потонули. Але вийшли й стяг винесли.
Саме в Оржиці я і з’ясував, що з південного флангу нашої армії діяла моторизована дивізія СС «Райх».
23 листопада 2004 року в Києві вирували політичні пристрасті. У цей день я шукав станцію Пальміра, яка в списку місць дислокації госпіталю стояла на передостанньому місці. Їхали по Черкаській області. Села всі були з особливими назвами — Христове, Різдвяне, Преображенське, Вознесенське. З’ясувалося, що Вознесенське — це і є станція Пальміра.
Усе складалося. Похмурі мужики з батогами, живий образ «зелених» часів громадянської війни, які не пропускали машини прибульців у село, підозрюючи в них капосних агітаторів за «помаранчевих» або за «синіх», нас у село пропустили. Перша ж учителька, котра вийшла зі школи, взялася активно мені допомагати. Із її допомогою я знайшов єдиного свідка — самотню жінку 85-ти років, повну сил і пам’яті. Вона сказала дивовижні слова: «Я зрозуміла, навіщо я все живу й живу — всі помирають довкола, а я ось живу. Я останній свідок. Я живу, щоб розповісти».
Вересень 1941-го. У село ввійшла дивізія СС «Райх», знайшла в школі госпіталь (перенесений нашими солдатами зі станції перед відходом). Есесівці тут же перед школою розстріляли лікаря, сестер, поранених — і поїхали далі. Жителі поховали всіх у братській могилі. А в післявоєнні роки надійшов наказ закрити кладовища, розташовані в центрі сіл — і це кладовище закрили й посадили там парк.
Я взяв звідти жменю землі й переніс на могилу бабусі. Вона чекала дідуся все життя до самої смерті — ось і дочекалася.
Мій дідусь — військлікар ІІІ рангу Векслер Семен Менделевич, випускник медичного факультету Ростовського (евакуйованого в часи Першої світової війни з Варшави) державного університету випуску 1924 року.
