Ольга Краснікова. Самотність
«Сольний» спосіб життя дуже поширений сьогодні. Але ця книга не про формально самотнє існування. Вона про самотність глибинну. Про розладнані зв’язки людини з іншими, зі світом у цілому, а передусім — із собою. Розлад цей може статися в будь-який момент, в обставинах гірких і радісних, і навіть на тлі цілком щасливого спільного життя.
Навчившись розрізняти різні типи самотності й знаючи про фактори, які впливають на переживання цього стану, читач зможе змінити ставлення до своєї самотності. Коли ж ви не самотні, книга допоможе визначитися зі ставленням до самотності інших.
У книзі вам трапляться приклади з життя, що показують, який вплив на переживання самотності дорослою людиною має її дитячий досвід. Наприклад, як утрата в ранньому віці базової довіри і зламана емоційна соціальна прихильність можуть призвести до так званого «вінця безшлюбності», про який так полюбляють розмірковувати досвідчені свахи.
Книга допоможе і людям, котрі з огляду на різні обставини спілкуються із тими, хто потерпає від самотності. Адже часто ми, спираючись на стереотипи і прагнучи допомогти таким людям, лише погіршуємо їхні проблеми.
Краснікова Ольга Михайлівна — викладач психології, член Європейського руху християнської антропології, психології та психотерапії, керівник психологічного центру «Співрозмовник», помічник ректора Інституту християнської психології.
Протоієрей Андрій Лоргус, Протоієрей Максим Первозванський, Володимир Лучанінов. Благословенний труд. Кар’єра, успішність і віра
Більшість із нас проводить на роботі величезну частину свого життя, а в когось заробляння грошей віднімає геть увесь час. Людей, які не задоволені своєю працею, набагато більше, аніж тих, хто відчуває радість на робочому місці.
У євангельській притчі недбалий раб закопав у землю свій талант, що, згідно зі святоотецьким тлумаченням, означає цілковито віддати свої сили й роки служінню самому лише матеріальному. Але ж талант і покликання є в кожної без винятку людини. Чи можемо ми бути впевнені в тому, що, видобуваючи хліб щоденний, ми примножуємо свій талант і шукаємо своє покликання? Чи завжди бажання бути багатим є гріховним? Чи може бути жіночим покликанням лише родина, або в жінки має бути й інший, свій власний, талант?
Відповідь на ці запитання дають Володимир Лучанінов, священики Андрій Лоргус та Максим Первозванський. Книга вийшла захопливою і динамічною, у ній ясно вимальовуються етична, психологічна та богословська концепції кар’єри.
Протоієрей Андрій Лоргус викладає антропологію та християнську психологію в МДУ, він ректор Інституту християнської психології. Протоієрей Максим Первозванський — головний редактор журналу «Наслєднік». Володимир Лучанінов — засновник і головний редактор видавництва «Нікея», натхненник і розробник більшості видавничих проектів.
Листи патріарха Олексія своєму духівнику
Минуло майже століття відтоді, як наш народ збурювали потужні катаклізми. Революції, перевороти, громадянська війна і репресії можна порівнювати за їхніми наслідками із дією надпотужної стихії. Скільки всього загинуло і було втрачено у цьому вирі подій... На жаль, спадок багатьох видатних архієреїв Церкви також було безповоротно втрачено за ці роки. А ті нечисленні спогади, що їх опубліковано в наші дні, належать переважно перу архіпастирів, котрі перебували в еміграції. На цьому тлі листи єпископа Олексія (Сіманського), згодом Святішого Патріарха Московського і всієї Русі, до свого духовного наставника, митрополита Арсенія (Стадницького), цікаві своєю тверезою духовною оцінкою того, що відбувалося, відображенням найважливіших подій тієї епохи, а також особистістю самого автора.
Владика Арсеній відзначає: «З усього видно, що свята Церква наша стає в смугу надзвичайно важких лих і злостраждань... треба тільки просити в Господа до кінця залишитися Йому вірним і не знемогти під вагою хреста». Через кілька місяців він напише: «Спокійно дивлюся на майбутнє і навіть не боюся розстрілу, міркуючи, що куля — це ключ, який відкриває двері раю. Щоденно думаю, лягаючи спати, що це — моя остання ніч удома, але турбота моя лише про те, щоб зберігати спокій духа, віру, покладання на Господа...»
Диякон Димитрій Ніколаєв
Михайло Піотровський. Мій Ермітаж
Одним із найяскравіших вражень мого дитинства був Лицарський зал в Ермітажі. Виблискуючи панцерами, посеред неохопного, як мені тоді здавалося, палацового залу з напівтемряви виступала кавалькада лицарів у обладунках. Я навіть пам’ятаю запах кінської збруї і ще пам’ятаю, як ледь гойдалися страусові пера на шоломах. З висоти мого п’ятирічного зросту коні здавалися величезними, і чомусь не виникало ані найменшого сумніву в тому, що вся скульптурна група завмерла лише на кілька секунд. Варто лише відвернутися, і ...
Згадався мені цей привид дитинства у зв’язку з виходом у світ книги Михайла Піотровського «Мій Ермітаж». Мені здається, що Ермітаж справді у кожного свій. Хтось зустрівся з ермітажними скарбами в дитинстві, хтось — уже в віці зрілому, і кожен виніс у серці свій Ермітаж. А якщо розпитати співробітників музею, що розкажуть вони?
Як ви гадаєте, що спільного у Ермітажу з келією відлюдника? Здавалося б — нічого, а саме так французькою називають місце усамітнення. Музей як місце споглядання і занурення у світ філософії. Книга сповнена детективними і просто захопливими історіями, які не почуєш на звичайній екскурсії, не прочитаєш у путівниках, тому що «таємні знання» хранителів і, головне, великих фанатів Ермітажу.
Варвара Шувалікова