Митрополит Нестор Анісімов. Моя Камчатка. Нотатки православного місіонера
Півострів Камчатка — це, здається, десь на краю землі. Ця місцевість, що омивається водами Охотського та Берингового морів і Тихого океану, славиться вулканами, гейзерами й землетрусами, відносно бідною рослинністю й спартанськими умовами виживання.
Християнізація цього краю почалася ще в далекі 1690-ті роки завдяки православним козакам (збирачам хутряного податку й промисловцям). Але малоосвічені й прагматичні козаки, які часто під виглядом просвіти ітельменів і коряків дбали про свої власні, корисливі цілі, виявилися місіонерами сумнівними. У підсумку місцеві жителі часто поверталися до старих язичницьких вірувань або химерним чином поєднували свої забобони з вірою в Христа.
Місіонерська стратегія в цьому краї змінилася з приходом єпископа Камчатського, Курильського й Алеутського святителя Інокентія (Веніамінова), який відмовився від усякого тиску на місцеве населення й обрав шлях свідомого та добровільного навернення туземців, шлях «розуміння». І хоча чисельно така стратегія давала більш скромні результати, якісно це була значно глибша місія.
Цілковито унікальною сторінкою в історії християнізації народів Камчатки стало на початку ХХ століття чотирнадцятирічне служіння на півострові митрополита Нестора (Анісімова), який пройшов у цих краях шлях від ієромонаха до архієрея. Він зумів організувати місіонерське братство в регіоні. Проповідник звернув увагу не лише на проблему духовного життя місцевого населення, але й на якість життя в цілому. Зміг організувати збір пожертв на користь Камчатки й на отримані 400000 карбованців відкрити 12 парафій, побудував 6 храмів, школи, притулки для дітей, лепрозорій та ін. Місіонерський успіх владики Нестора пояснюється не тільки його організаційними здібностями, але й дивовижною, справжньою любов’ю до місцевого населення. Він не боявся обідати з прокаженими, особисто змащував гнійні рани туземцям і навчав їх елементарним правилам гігієни. До цього вони взагалі не милися й не міняли хутряний одяг. Також навчав грамоті. Владика зі смиренням ночував з туземцями в смердючих, пропахлих риб’ячим жиром юртах, дивом виживав при землетрусах, під сніжними буранами або провалюючись у крижану воду; зіштовхувався з невідомими хворобами (наприклад, нападами божевілля аборигенів — їх спричиняли, найімовірніше, гельмінти, якими заражалися туземці через любов до юколи — в’яленої без солі під відкритим небом риби) та ін. Свої непрості будні православного місіонера з благословення він записував у щоденнику, з якого пізніше народилася ця захоплива книга.
Ярослав Пелікан. Ісус крізь століття. Його місце в історії культури
Ярослав Пелікан — видатний американський християнський учений слов’янського походження, богослов, поліглот (знав близько 10 мов). У 2004 році був відзначений премією Клюге (найпрестижніша премія у сфері гуманітарних наук). Був онуком і сином лютеранських пасторів, сам починав своє служіння пастором, але більшу частину свого життя витратив на спростування однієї з найважливіших тез Лютера «тільки Писання», доводив непорушний органічний зв’язок між Писанням і Переданням, який часто-густо заперечують протестанти. Богослов формально прийняв православ’я у зрілому віці, хоча за своїм духом був православним більшу частину свідомого життя. Своїм учителем мислитель називав отця Георгія Флоровського. Ключовим для Пелікана виявилося запитання, як Церква, вкорінена й живлена Переданням, може й повинна відповідати на виклик кожного нового століття. Ця тема червоною ниткою проходить крізь усі праці вченого. Цікаво звучить цей мотив і в праці 1985 року «Ісус крізь століття. Його місце в історії культури». Учений розглядає, як кожна епоха, від І до ХХ століття, формувала свій «образ» Ісуса, додаючи або акцентуючи в Його портреті свої типові риси. Разом з Пеліканом читач пройде шлях в історію розуміння образу Христа як Рабина, Сина Людського, Ченця, Учителя здорового розуму та ін. Праця охоплює величезний історичний, культурологічний, богословський, мистецтвознавчий матеріал.
Олександр Філоненко. «Життя для мене — Христос». Митрополит Антоній Сурозький
У новій книзі видавництва «Дух і Літера» дивовижним чином поєднуються біографія митрополита Антонія з аналітикою його богослов’я. У ній багато унікальних, з любов’ю зроблених фотознімків владики. Книга написана філософом Олександром Філоненком і оформлена харківським дизайнером-каліграфом Олексієм Чекалем.
Філоненка у філософських колах напівжартома-напівсерйозно називають українським Сократом. Мислитель, улюбленець студентів, який в Італії виступає перед тисячними залами, майже нічого не пише, завжди віддаючи перевагу можливості свідчення про Христа через безпосередній діалог. Харківський мислитель розвиває лінію богослов’я спілкування владики Антонія (так званої «євхаристичної антропології»).
Особа владики для багатьох стала підтвердженням того, що християнство не утопія, що воно «радикально можливе». Він був проповідником для найрізноманітніших людей — від хіпі до англійського принца. Серед англійців був популярний жарт, що коли доведеться назвати когось номером два за популярністю після «Beatles», то вони назвуть митрополита Антонія Сурозького. А сам владика зовсім не був схожий на людину, яка усвідомлювала, що заради розмови з нею люди спеціально прилітають з-за океану. Жив у комірчині, ходив у пошарпаному підряснику, чистив з усіма парафіянами підсвічники, підмітав прихрамову територію. Міг бути пристрасним, гарячим, але мав надзвичайну здатність своєю проповіддю пробиватися крізь броню людських сердець.