Антуан де Сент-Екзюпері в романі «Планета людей» стверджував, що єдина справжня розкіш — це розкіш людського спілкування. Книга була видана в 1939 році — напередодні всесвітньої війни, в якій влада, колонії та ресурси виявилися набагато дорожчими за цю розкіш, а міркування расової чистоти й повноцінності — вищими за десятки мільйонів життів. Прозріння давалося нелегко, у муках, зі слізьми, великою кров’ю. Однак упередження — живучіші за своїх апологетів; ми святкували перемогу над поваленими носіями упереджень, але самі ми все ще в полоні, якщо не самих упереджень, то характерного стилю мислення.

Дитяча анатомія

У ранньому дитинстві я мав доволі своєрідні уявлення про будову людського організму. Уявлення ці не засновувалися на якихось знаннях про цю будову; просто я не любив (і не люблю досі) ситуації, коли в мене немає відповіді на запитання, навіть якщо це запитання і задаю собі сам. Головною була наявність відповіді, а не її правильність. Така ось миттєва зручність.

Робота мозку мені уявлялась чимось подібним до роботи древнього телефонного комутатора. Про принцип дії комутатора я дещо знав; схожість із тим, що, як я гадав, відбувалося в моїй голові, була очевидною. Комутатор працює так: ви знімаєте слухавку телефону, на пульті комутатора спалахує лампа. Спеціальна дівчина — а дівчина саме спеціальна, адже на цю роботу приймали тільки тих, у кого розмах рук складав не менше двох метрів, — бере в руки два штепселі. Один штепсель вона встромляє у гніздо вхідного виклику й питає, який номер викликають. Ви називаєте номер, наприклад, 2-12. Тоді другий штепсель вона... тягнеться... тягнеться... і вставляє у гніздо потрібного номера (12) відповідної лінії (2). Ось тут і знадобляться довгі руки.

Вже потім я довідався, що в моїй голові немає ні комутатора, ні спеціальної дівчини (звичайних, неспеціальних дівчат там було вдосталь). Але принцип комутатора там точно виявився закладений.

Принцип комутатора

Аж прикро, як просто спрацьовує цей принцип у такому складному пристрої, котрим є людський мозок. Вхідний виклик — це явище, людина, подія чи слово, та в принципі, будь-який зовнішній подразник. Клац! — спрацював «комутатор» — і на зовнішній подразник відбувається реакція. Часто або навіть частіше за все — стандартна, передбачувана. Якщо реакція дуже нестандартна або зовсім непередбачувана, то — шапки´ геть! — перед нами геній або — телефонуйте 103! — душевнохворий. Що, певно, майже те саме, у сенсі реакцій.

Звісно, передбачуваність відповідей на зовнішні сигнали — не основна ознака убогості мислення. Вона може пояснюватися і стабільним надходженням типових, буденних, переважних подразників. Повсякденність — це корабель, де нечасто бувають позаштатні ситуації. Вахти на його борту одноманітні й нудні. Розум — без тяжких цілеспрямованих зусиль — ціпеніє. Тут ані появи нового, ані зникнення старого не помітити, хіба примариться якась химера. Або чудовисько.

Стандартні реакції на стандартні подразники — це стереотипи. Якщо претендувати на незалежність суджень, то стереотип — поширена думка, якій ми — отакої! — не схильні довіряти, а ще — штамп, кліше або ярлик. Якщо ж ні на що не претендувати й не позувати, то стереотип — це усталена думка. Чи обґрунтована, чи підтверджена досвідом, чи підкріплена переконливою аргументацією — невідомо. Але міцна, непохитна, ґрунтовно усталена думка, яка глибоко пустила коріння і дбайливо передається з покоління в покоління. Це наперед встановлена в наших головах дійсність. Заяложений розмовник для спілкування із зовнішнім світом, який випереджає наші власні відповіді. Токсичне щеплення від несподіванок, яке не пришвидшує реакцію, а виносить все нове за дужки нашого сприйняття і викликає ментальні ускладнення. Якщо прислухатися, то в наших головах постійно лунає: «Клац! Клац! Клац!».

«Установки за умовчанням»: а чому б і ні?

Серед тих багатьох міркувань, які виправдовують чи пояснюють те, як і чим живе людське суспільство, зручність посідає не останнє місце. Радше, навіть одне з перших місць поряд з вигодою і задоволенням.

Наведемо для початку такий «техногенний» приклад. У різній електронній техніці зазвичай передбачена можливість пристосувати її властивості до потреб користувача. Яскравість і контрастність, гучність і тембр, час прання і швидкість віджиму, мелодія вхідного виклику і таке інше. Проте можна не сушити голову і не втомлювати пальці, а скористатись «установками за умовчанням» — заводськими налаштуваннями, розрахованими на потреби середньостатистичного споживача.

У більшості випадків це — необхідне і достатнє. Білизна буде прийнятно чистою, їжа — відчутно гарячою, а дзвінок товариша не потрапить до списку пропущених. Виробник, який «мовчки» потурбувався про нас, не «замо´вчав» щось зловісне чи погане: заводські налаштування побутових пристроїв не приховують жодної небезпеки. Крім однієї — безумовно, страшної небезпеки — бути «як усі». Тим, хто страждає на цю фобію, пропонується різноманітний гаражний або салонний «тюнінг» та інший ексклюзив. «Щоб відрізнятися», жертвують і зручністю, і вигодою, і задоволенням.

Однак такі ось «установки за умовчанням» є не тільки в комп’ютерах, телефонах і пральних машинах. Їх цілком достатньо і в наших головах — величезний склад підігнаних думок на всі випадки життя. «Клац!Клац!Клац!» — з готовністю реагує цей склад на нових людей і нові події. Питання лише в тому, що «мовчить» у цьому випадку — розум, совість, серце? Чи відмовляємося ми думати, соромитися або любити?

І люди, і тварини підпорядковані умовним і безумовним рефлексам. Тваринам цілком достатньо цього механізму для їхнього тваринного життя, в усій його нехитрій повноті. Людині, окрім рефлексів, надані значно складніші й тонші інструменти; завдяки їм життя людське так відрізняється від життя тварин. Або — могло б відрізнятися, якби людина користувалася своїм інструментарієм, вдосконалювалася в користуванні ним, словом, — ставала вінцем живої природи і генієм нетваринного буття.

Хто або що — суспільство, родина, школа, вулиця, ЗМІ, таємні чи явні «поцейбічні» або потойбічні сили — прищеплюють нам соціальні рефлекси, які витісняють наші власні розум, совість і серце? Хто або що перетворює нас у мікрохвильові печі або праски, нехай з небаченими функціями, але з таким самим рівнем духовного та інтелектуального життя? В істот толерантних або нетерпимих, в авторитарних або демократичних, в індивідуалістів або колективістів — які, в той же час, так легко здалися принципу комутатора? Найімовірніше, що відповідь можна побачити в найближчому дзеркалі. Ось саме туди слід частіше заглядати, а коли виникає класичне запитання «хто винен?» — бігти до дзеркала негайно. Там її чудово видно — чесну справедливу відповідь на це запитання.

Зректися, відмахнутися від стереотипів — непросто. Вони вперто спливають у свідомості, як думка про мавпу, про яку не можна було думати. Ця мавпа, котру Ходжа Насреддін заборонив уявляти хворому лихвареві під час цілющої молитви, «огидна й невимовно мерзенна, з довгим хвостом і жовтими іклами, невідступно стояла у нього перед очима і навіть дражнилася, показуючи йому по черзі то язик, то круглий червоний зад, тобто місця, найбільш непристойні для споглядання мусульманина».

Влада стереотипів додатково підсилена нашим знанням про те, які стереотипи існують про нас самих. Я знаю, що він знає, що я знаю, що він думає, що я — такий і сякий. І навпаки. Спроба спілкування може призвести до перегріву і навіть виходу з ладу наших «комутаторів».

Аби в стаді відрізнити свою худобу, тварин таврують. У буквальному сенсі розпеченим залізом фермер проставляє на тілі або рогах худоби свій знак — тавро. Це символ належності тварин певній особі. Проставляючи тавра стереотипів на людях, ми немовби також вказуємо на належність цих людей до певної групи, найчастіше, за національною ознакою. Але тим самим ми позначаємо, у полоні яких думок ми самі перебуваємо, які стереотипи володіють нами. Ці тавра, як червоні прапорці вовка, утримують нашу свідомість у зоні прицільної вразливості — для впливів, підлеглості й управління.

Стереотипи можна, мабуть, віднести до розряду «соціальних зручностей», адже спільність думок — уже запорука єдності й навіть, певно, розвитку. Хоча не виключається й переважання палеолітичних думок з поправкою на цивілізацію; так, зараз ми практикуємо виключно моральний канібалізм. Зручність цього незаперечна, але обмежена і має чимало «побічних ефектів». Лояльність до усталеної думки обіцяє соціальний комфорт; але беззастережно дотримуватися її буде лише той, у чиїй голові справді містяться тільки древній комутатор і дівчина з двометровим розмахом рук. Не може, не повинна, не має права вести рефлекторне життя і користуватися «комутаторним» мисленням істота, яка за самою природою своєю здатна цього не робити.

Людина людині...

Особливо небезпечно піддаватися чарам непорушності стереотипів, коли йдеться про людей. Як відокремити правду від дрімучої упередженості, сліпої ксенофобії і злостивої дурості?

Ось, наприклад, 100 000 представників якоїсь нації. Скажімо, чехи або шведи. Припустимо, 100, 1000 або навіть 10 000 з них мають певні яскраво виявлені риси. Ці риси симпатичні або несимпатичні для нас. Володіння цими рисами стає для нас характерною, типовою ознакою всієї нації. Нас не обходить, що інші чехи або шведи цих якостей не мають. Що чимала кількість чехів або шведів має якості, котрі традиційно приписують англійцям або італійцям.

Справжню, червоно-багряну плямисту незручність можна відчути, грайливо спитавши у шведа про так звану шведську сім’ю, — адже вони про таке не чули, доведеться ж пояснювати. Іноді буває і навпаки: симпатичний стереотип з гуркотом і тріском — а часом, і з людськими жертвами — розбивається об непривабливу реальність. Німці славляться фанатами порядку і жерцями чистоти, але після спалаху кишкової інфекції влітку 2011 року, що забрала десятки життів, органам охорони здоров’я країни довелося нагадувати громадянам про необхідність мити руки перед їжею і після користування «зручностями», а також мити овочі та фрукти перед уживанням...

Ми робимо висновки про всю націю і кожного її представника на підставі усередненої, наперед складеної думки про якості, котрими, можливо, наділені (або яких позбавлені) деякі з них, а за твердженням преси, путівників або вульгарних анекдотів — усі вони без винятку.

Але ж справу доводиться мати не з усім народом або навіть не з його усталеним образом — справу доводиться мати з конкретною живою людиною. І ось тут виявляється, що людина людині — зовсім не чех, швед, чукча або єврей, а вовк, сторонній або ближній. Чим тоді допомагають узагальнення?

Колись давно я став студентом одного закордонного університету. Пані, якій належало займатися справами студентів-іноземців, докладала величезних зусиль — але лише до того, щоб якомога менше цими справами займатися. Її винахідливість на цій ниві була надзвичайною, і, як з’ясувалося, заразливою: якщо вона рекомендувала лікаря, він виявлявся фаталістом і в лікуванні покладався виключно на долю... А ось місцевий пенсіонер, який про мене випадково від когось довідався, примчав через усю країну, допоміг мені знайти і винайняти житло в переповненому студентами місті, придбати вживані меблі, відкрити рахунок у банку і стати на облік у поліції. І кого ж мені з них «узагальнити», кого оголосити «типовим» мешканцем країни? — Та й чи має все це якийсь сенс, якщо таке саме ставлення можна зустріти у будь-якій країні світу!

Чи не тому в Євангеліях запропонований інший підхід? Там фігурують люди, пов’язані родинними зв’язками або якостями, представники різних професій та віросповідань, люди різних статків і різного достоїнства. А заповідь, що говорить про ставлення до будь-кого, не знає різниці, наділяючи усіх таких перехожих одним лише статусом «ближній». Ось це і є — єдиний можливий стереотип, упередження для всіх часів і народів.

Не можна бути повністю вільним від суспільства, будучи його членом. Спокійна об’єктивність, гримуче презирство, безпринципний бунт — нехай би якою була форма протистояння з усталеними «думками світу», нам вони принаймні відомі. Добре було б уміти забувати непотрібну, помилкову або гидку інформацію. Відправляти цю заборонену мавпу до «кошика» пам’яті і потім цей «кошик» очищати двома кліками... Але ні, так позбутися зайвих знань практично неможливо. Проте можна позбутися залежності від цього знання і спробувати — бодай спробувати — побачити під лушпинням чужих упереджень ближнього. Господь його любить; а ми?