Іноді мені бачиться страшна кімната. Куди не глянь — на столі, на полицях, на шафі, на ліжку і навіть на підлозі — громадяться... слова. Мої слова! Сказані не до речі, сказані без думки, сказані «просто так»... Незграбні, негарні, непотрібні. Я стою на порозі, охоплена жахом, і не можу ввійти, бо все зайнято словами.
На жаль, найчастіше цей образ спливає в голові вже після того, як чергова порція порожніх фраз зірветься з язика.
А ще я згадую про нього напередодні свят. Тому що у святкові дні особливо гостро відчуваєш, як багатослів’я розриває тишу дива.
Євангельська істина — за кожне пусте слово дамо відповідь — як, утім, і багато інших добре відомих істин у нашому житті — подібні до книг на полиці. Лише витираючи пил, ми пригадуємо назви й колір обкладинок. Іноді беремо в руки, перегортаємо кілька сторінок, обіцяємо собі обов’язково прочитати. І ставимо на місце — до наступного прибирання.
«Пусте слово» — поняття дуже особисте. Один боїться зронити й кілька фраз, щоб не розгубити внутрішній мир, для іншого довгі тиради — найнеобхідніший словесний мінімум. (Чому це так — тема окрема.) Навіть одна й та сама фраза може бути або спасенною, або пустою, залежно від того, скільки серця в неї вкладено. Звичне запитання «Як справи?» може бути або проявом щирого співчуття й готовності допомогти, або лицемірним набором порожніх звуків. Навряд чи це означає, що треба відмовитися від таких привітань. Але пам’ятати про це не завадить: можливо, колись порожні звуки наповняться серцем.
Однак як би не відрізнялися наші уявлення про непотрібні розмови, сутність зайвих слів завжди однакова: вони вбивають смисл, залишаючи після себе безсловесний вакуум. «Дослухавши до кінця, ми забули початок, а забувши початок, не зрозуміли кінець», — говорили спартанці у відповідь на довгі пояснення. Адже зазвичай головне — коротко. Усе інше часто — «надто людське»: чи то від невміння сформулювати думку, чи то від страху бути неправильно зрозумілим, чи то аби справити враження...
Світ звик іти до одвічних істин обхідними шляхами. Оглухла від самої себе, зневірена від своєї ж брехні, цивілізація породжує такі «шедеври» як музика без звуків і книги з порожніми сторінками. П’єса «4 хвилини, 33 секунди» американського композитора Джона Кейджа, вперше «зіграна» у 1952 році, і книга «Ніщо», яка вийшла в США в 1974 (і мала кілька перевидань!) — яскраві ілюстрації епохи. Про девальвацію слова і тишу як життєву необхідність сьогодні з новою силою говорить філософія, лінгвістика, психологія, подаючи природні, як дихання, ідеї у вигляді відкриттів і одкровень. Але від цього, на жаль, мало що змінюється.
Мені дуже подобається притча, в якій розповідається, як одного разу зустрілися два ченці, давні друзі, котрі не бачилися багато років. Обидва були щиро раді зустрічі, але, йдучи разом цілий день, вони не зронили й слова. А ввечері, коли їхні шляхи розходилися, один із них сказав: «Ну от і поспілкувалися, брате»...
Зрозуміло, що весь цей час монахи мовчки молилися, і молитва єднала їх більше тисячі слів. На цю тему є відомий афоризм: про що говорити з людиною, з якою немає про що помовчати?
Мовчання людини потрібно заслужити. Маю на увазі «живе мовчання те, яке «безмовність», а не те, яке «замовчування»; не байдужість і відчуженість, і не дурне мовчання, коли сказати нічого. Живе мовчання надсловесне, воно виражає те, що слова виразити безсилі. Тому воно передбачає певну міру довіри до людини, готовність розділити її сокровенне. І тому мудреці кажуть: якщо у вас є людина, з якою вам добре мовчати, цінуйте її, як повітря.
Мовчання — це не німота. Вибір між словом і мовчанням — це прихований акт мовлення. Як писав Аполлоній Тіанський, грецький містик-неопіфагореєць, «мовчання також є логос». Символічна в цьому сенсі ікона «Іоанн Богослов у мовчанні». На ній поєднані протилежні, на перший погляд, ідеї: лівою рукою апостол тримає книгу, розгорнуту на початку його Євангелія: «Спочатку було Слово», а його права рука в цей час піднесена до вуст, що є жестом мовчання. Але протилежність ця позірна: насправді, Іоанн говорить і мовчить про одне й те саме, і це лише посилює значимість сказаного.
Не навчившись мовчати, не навчишся говорити, — стверджує народна мудрість. Але якщо мовчання — це більш досконала форма мовлення, то правда й інше — не навчившись говорити, не навчишся мовчати.
Для нас, тих, хто живе в людській метушні, мало годяться заклики до обітниці мовчання. Навіть спартанський лаконізм у наш неспартанський вік не завжди доречний. Але говорити красиво — актуально завжди.
Думаю, багато хто згодиться, що говорити красиво — категорія внутрішня. Це значить говорити серцем. Говорити осмислено, без зайвих слів. Красиве слово — сильне, бо воно, ідучи від серця, доходить до серця.
Говорити красиво — це значить уміти відрізняти слова від словесного лушпиння. Говорити красиво можна лише з пам’яттю про Бога й зі страхом Божим у серці.
Якщо навчитися говорити перед лицем Бога, тоді проблеми постановки голосу, інтонації, логіки фрази й слів-паразитів, про які пишуть у всіх підручниках з ораторської майстерності і за якими зазвичай судять про красу мови, вирішаться самі собою.
Нехай образ страшної кімнати — всього лише моя фантазія. Але все ж таки кожен із нас знає, що слова нікуди не зникають. Так, їх не видно, але народившись одного разу, вони не розчиняються у повітрі. Вони живуть — у пам’яті, у почуттях, у тих змінах, до яких вони призвели. Вони прилипають до душі, і, залежно від їхньої суті, можуть бути або корою, що захищає стовбур, або коростою, потворною і болісною.
Слова громадяться в кімнаті серця, не пускаючи туди Того, Хто стоїть біля дверей.
Антоній Сурозький розповідав про одну стареньку жінку, яка чотирнадцять років усе повторювала Ісусову молитву, але так і не відчула Божої присутності. Тоді він порадив їй щодня протягом п’ятнадцяти хвилин просто «радіти тиші своєї кімнати», не промовляючи ні слова. І ось що казала потім ця бабуся: «Я... все більше й більше відчувала тишу... поступово я стала помічати, що ця тиша — не просто відсутність шуму, вона „має густину“. Тиша мала щільність, зміст, і вона почала вливатися в мене. Навколишня тиша почала заповнювати мене й зливатися з тишею в мені... Я раптом помітила, що тиша є присутністю; і в осередку цієї тиші був Той, Хто — сама Тиша, сам Мир, сама Гармонія».
Мовчання, як іронічно зауважив французький письменник Жуль Ромен, — такий цікавий предмет, що про нього можна говорити годинами. Але в той час, поки цивілізація без угаву кричить і марно розмірковує про мовчання, євангельська мудрість продовжує тихо стояти на полиці: за кожне слово пусте, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь судного дня (Мф. 12, 36) ... Що може бути глибше, життєвіше й повніше цих слів?
