Хочу мати бінокль. Але не звичайний, а чарівний. У звичайний бінокль дивишся, і те, що далеко, збільшується до величезних розмірів. Наприклад, була людина цяткою на горизонті, глянь, а вона вже велика, і навіть віспинки на обличчі видно. А поверни бінокль — навпаки, те, що було поруч, стає маленьким, немов комашка.
Будь-який бінокль чарівний. Але мрію я не про такий. Я не артилерист і не мисливець, і навіть не театрал. Мені в топографічній далині видивлятися немає чого. Та й купити можна такий бінокль, який робить далеке близьким, а близьке — далеким. Я хочу мати бінокль, котрий змінює моральні масштаби подій, що відбуваються.
Наприклад, ви на роботі пропадали до півночі, буквально зі шкіри пнулись, щоб певне завдання своєчасно виконати. А замість вас премією нагородили ледаря-сусіда. А вам ані слова, ані півслова подяки, плюс догана за незначну провину на найближчій нараді. Інший би на вашому місці запиячив або поліз у бійку. Інша б від сліз запухла і припинила фарбуватися, щоб туш по обличчю не розмазувати. А ви — хоч би що. Тому що у вас є бінокль. Ви в нього глянули потайки, і постала перед вашим зором ця побутова несправедливість не у вигляді величезної картини, такої як «Дев’ятий вал», а у вигляді блохи, нехай навіть і Лівшою підкутої.
Тобто хочеться мені мати інструмент для того, щоб бачити світ у його природному вигляді, таким, яким його Бог бачить. Так, щоб добрі справи помічались і оцінювалися, неприємності переносилися з терпінням і без істерик, чуже добро пам’яталося, а своє — забувалося. Без цього — відчуваю, що живу в королівстві кривих дзеркал. Не в адекваті живу, іншими словами.
Наприклад, я зробив щось відносно хороше. Сходив, приміром, в лікарню до родича. І не хотів довго йти, і відтягував цей візит, і грошей жалів, і навіть яблука купив найдрібніші й найдешевші. Але коли сходив, то відчув себе титаном духу і батьком православного доброчинства. Тепер я собою пишатися буду, хоча, по совісті, таких добрих справ слід соромитися. Ось тут би взяти бінокль і подивитися на це добро в зменшувальне скло, на що воно, власне, й заслуговує.
Або скоїв я гріх. Та що там гріх? Грішок, не більше. Справжня дрібниця. Його й не помітно зовсім. Але між «не помітно» і «немає взагалі» різниця величезна. Ні радіацію, ні хвороботворних мікробів теж ніхто не бачить, але помирати від них люди не перестають. Озброююсь подумки чарівним біноклем і роздивляюся свій гріх. І ніяка він не інфузорія-туфелька. Огидна й хвороботворна бацила, яка схожа на сороконіжку й швидко розмножується. Дай цьому «дрібному» гріху свободу і спокій, він і тебе самого вб’є, й усе довкола заразить, причому в стислі строки.
Мій бажаний бінокль тим і хороший, що, якщо розглядати в нього мною зроблене добро, цим добром не запишаєшся. Ну, а якщо зло розглянеш, то не будеш легковажний і злочинно благодушний. Зате по відношенню до ближніх бінокль діє з точністю до навпаки. Добро, зроблене мені, я розглядаю пильно в те скло бінокля, яке добро збільшує. Ось вони, усі ті, хто вчив, лікував, захищав, годував і наставляв мене! Їх багато, і допомога їхня неоціненна. Без їхніх слів і справ, бех їхньої незримої присутності я давно б загинув, пропав, загубився, заплутався.
Ну, а якщо хтось зробив мені щось недобре, перевертаємо бінокль і зі спокійною душею сміємося над тією дрібницею, яка лише сміху й варта.
О блаженний склероз! Склероз, що геть-чисто стирає з пам’яті завдані тобі образи! Як добре з тобою жити! Забув — і до побачення.
Ми ж, якщо не всі, то багато хто, змучились від злопам’ятства, від образливості, від підвищеної чутливості до слів і поглядів. Який злодій, який лихий чаклун прищепив нам перебільшене почуття власної гідності? Через нього ми ладні підставляти обидві долоні навіть тоді, коли нам дають одну маленьку крихту. Наскільки краще бути спокійним і незворушним. Щоправда, аби не обурюватися від докорів, слід не любити й хвалу. Одне без іншого не існує. І любов до похвали, і чутливість до образ — діти однієї матері, марнославства. Із цього коріння ростуть і заздрощі, і злопам’ятство, й інші отруйні пагони.
«Іди, — казав старий монах молодому, — на кладовище і там хвали й свари покійників». Той пішов і довго вправлявся в розсипанні похвал і образ тим, хто спав у землі в очікуванні звуку труби Архангела. «Ну то що?» — спитав його після повернення старець. — «Я втомився їх сварити і хвалити, а вони мовчать», — була відповідь. — «Намагайся наслідувати їх, чадо. Адже й ти вмер для світу», — завершив старець.
Правда, ми у своїй більшості не монахи. Але це слабка відмовка. Заповіді Божі надані всім, без поділу на чини і звання. Усі чують слова євангельські: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать». Усі повторюють услід за Давидом «серце чисте сотвори в мені, Боже». Серце ж і є органом духовного зору.
У плані звичайного життя органом зору вважається око, а біноклі, лінзи, окуляри — це інструменти, які допомагають краще бачити. У плані ж зору духовного, очі — це лише інструмент. А органом зору є серце. Якщо воно чисте або принаймні перебуває в процесі очищення, то око перетворюється на чарівний бінокль. Чим чистіше серце, тим більше виростають у наших очах доброчинства ближніх і зменшуються наші власні; тим легше забуваємо ми отримані образи і тим довше пам’ятаємо зроблене нам добро.
Тож бажання моє не можна назвати нездійсненним. Воно реальне. Дуже хочеться мені мати чарівний бінокль. І що чистіше буде моє серце, то швидше здійсниться мій перехід з королівства кривих дзеркал у світ благословенної реальності.
А до магазину йти не треба: немає таких магазинів.