Барви Верони

Верона благородна, мов рідкісний старовинний рукопис. Без метушні та поблажливості до невігластва читача вона висловлюється на старовинний лад, повідаючи про могутність римлян і перші набіги варварів, що сплавили воєдино латинський південь і германську північ. Про криваві інтриги середньовічних господарів Верони — герцогів делла Скала. Про духмяну тінь Венеції, що лежить на історії міста. Не промовчить і про двох юних нещасних закоханих, яких уславив Шекспір. Її вежі, площі й провулки пам’ятають нескінчену кількість історій, і навіть той, кому не під силу прочитати цей довгий манускрипт, неодмінно замилується ним як шедевром мистецтва.

«Вулиці й будинки Верони прекрасні, їхні стіни багаті золотом і пурпуром старого каменю, старої барви, старих фресок, виконаних рукою веронського майстра чинквеченто», — пише Павло Муратов. Незрівнянну палітру Верони намагався описати не один майстер слова. Це місто золотавого туфу і рожевого мармуру — глибокого, матового, припорошеного невидимим пилом століть. Мовби яскраві мініатюри на сторінках літопису, майорять на незліченних балконах квіти й зелень, а тріщини в стінах не ладнали, здається, з часів Данте. Коло входів до веронських храмів мармурові леви й грифони домучують у своїх лапах вже ледь помітну здобич, давно розтерзану часом. М’яка італійська готика, яка дбайливо зберегла романські портали та декор; чи не під кожним храмом — церкви перших християн, присвячені святителям і мученикам північної Італії...

Верону часто звали Малим Римом; у ній бачили відображення Венеції на піку розквіту — Венеції, ще не розтоптаної туристичним бізнесом для зручності відпочивальників. Повз підземні святині Верони, повз її романську пишноту щодня проходять групи школярів із довколишніх міст і численні пари з усього світу. Їх усіх вабить сюди інша історія.

 

Не секрет, що Ромео і Джульєтту придумав не Шекспір. Варіантів у цієї давньої повісті є кілька. Першим її записав у 1524 році Луїджі да Порто з Віченци, що сусідить з Вероною. «Новознайдена історія двох шляхетних закоханих та їхньої печальної смерті, що сталася у Вероні в часи синьйора Бартоломео делла Скала» — так він назвав свою працю, у якій міститься, до слова, чимало достовірних історичних штрихів. З 1531 року повість неодноразово видавалася у Венеції — уже з лаконічнішою назвою «Джульєтта» — і мала успіх. Тоді історію підхопили інші письменники (серед них — іспанський драматург Лопе де Вега, якому, до речі, належить єдиний варіант зі щасливим кінцем). Переклади пізніших версій згодом, вочевидь, і надихнули Шекспіра. «Надзвичайна й сумовита трагедія про Ромео та Джульєтту», що вийшла з-під його пера, була видана в Лондоні 1599 року і, звісно, за своїми літературними якостями одразу затьмарила всі попередні варіанти. Чи варто й казати, що інтерпретації «Ромео і Джульєтти» на цьому не завершилися?

Луїджі да Порта добре знав Верону з її чарівними балконами. Може, тому й обрав її місцем дії драми. Цю красиву деталь ефектно використав і Шекспір, котрий, швидше за все, у Вероні не бував. Сьогодні натовпи туристів активно штурмують один із мальовничих середньовічних палаццо, офіційно призначений «будинком Джульєтти», — саме у зв’язку з наявністю фотогенічного балкону. Сувенірний бізнес, фотоспалахи, гострі лікті та панами... Ці буря й тиснява, на жаль, перетворили двір старовинної садиби на найменш привабливе у всьому місті місце. Прибульці, особливо дами, прагнули залишити на стінах послання Джульєтті. Місця, спеціально відведені під графіті, давно й щільно списані, і численні шари фломастера вкривають усі доступні поверхні. Місцева влада, здається, уже втратила надію перемогти цей варварський звичай.

Чи еллінський?.. Другим місцем паломництва романтиків є так звана могила Джульєтти, розташована в склепі одного з монастирів Верони. Письменник і мандрівник Генрі Мортон, що в минулому столітті читав записки паломників до Джульєтти, залишені коло «її труни», був уражений тим, як францисканський монастир, по суті, став місцем відправлення культу Афродити. «Обидві (записки) написано італійською, обидві починалися: „Саrа Giulietta“ — „Люба Джульєтта“. На одному папірці я прочитав: „Ми, двоє молодих закоханих, мандруємо після весілля. Допоможи нам, Джульєтто, щоб наше кохання ставало сильнішим із кожним днем“. На іншій записці: „Мій коханий зараз далеко звідси. Нехай він швидше приїде, я хочу, щоб ми не розлучалися“».

Давня Еллада, середньовічна Верона, космополітичні мандрівниці ХХІ століття... Жіноче серце не змінюється. Чи не про те саме часто просять і в блаженних Ксенії Петербурзької та Матрони Московської?

 

Упродовж століть береги Верони прокидаються в блакитних обіймах Адідже. Під час Другої світової війни прекрасний старовинний міст Понте П’єтра сильно постраждав від бомбардувань. А міст Скаліґерів з потемнілої цегли та білого мармуру, що вів до неприступного замку ХІV століття, підірвали нацисти, відступаючи за Бреннерський перевал. Городяни, зібравши з дна річки уламки, практично вручну відбудували мости наново. Загалом Вероні відносно пощастило: ані стихія, ні війни не зруйнували її історичного ядра. І Середні віки, й епоха Відродження закарбувалися тут у їхній незайманій пишноті. Під бомбами дивом збереглися і прекрасні храми, що є головним багатством Верони.

П’яцца Дуомо не схожа на соборні площі інших міст Італії, особливо міст уславлених. Навколо кафедральних соборів Венеції та Флоренції завжди повно роззяв і торговців дрібничками. Навпроти веронського Дуомо — лише пара лавочок, куди туристи падають, щоб перевести подих і погортати путівник перед входом у собор. Центральні площі з їхнім вільним і святковим кружлянням лежать у кількох кварталах звідси, а п’яцца Дуомо, наймирніша з провінційних площ, занурена в дрімоту. Бабця з тераси погодує голубів; кучерява дівчина поллє герані на балконі; проїде студент на велосипеді; бармен з пастичерії вийде на перекур... За цією чарівливістю простого людського життя, що неквапливо тече на площі, уже ось майже тисячу років з висоти соборного порталу спостерігають святі й пророки.

Кафедральний собор (в Італії їх називають дуомо), зведений у ХІІ столітті, зберігає в собі, мов скринька з коштовностями, кілька ще давніших пам’яток. Сходи, що кличуть у підземелля і ведуть насправді в глибини століть, — не поодиноке явище в італійських церквах. Кілька поверхів униз — і з ренесансного інтер’єру потрапляєш спершу в храм восьмого століття, згодом, нижче, — у церкву століття четвертого, а коли зануритися на саме дно — можеш знайти будинок дохристиянської епохи із залом для учт і яскравими язичницькими фресками. Хай живе ремесло археолога та реставратора...

Ось і під головним соборним органом кафедралу — непоказні двері в коридор, що веде до храму святої Єлени. Перший храм було збудовано на цьому місці у IV столітті, і незабаром він уже не міг умістити всіх вірян, тож довелося добудувати і розширити його. Під церквою святої Єлени й у дворі чудово видно чималі ділянки давньої підлогової мозаїки обох ранніх церков. Неважко уявити, як цими самими мозаїчними килимами проходили на богослужіння вірні ще не розділеної Церкви, за традицією лишаючи невибагливі дари — пшеницю, вино та єлей... Друга з церков була зруйнована, як вважається, сильною пожежею або землетрусом у VII столітті. Власне храм Єлени, початково присвячений святим Георгію та Зенону, зведено у ІХ столітті, а його нинішній романський інтер’єр — плід реставрації початку ХІІ століття.

Другий «потайний» храм, прихований у просторі кафедралу, — Сан-Джованні ін Фонте (церква Іоанна Хрестителя коло купелі) — був здавна прибудований до собору як баптистерій. Вісім граней просторої хрестильної купелі, вирізаної із суцільної брили м’якого веронського мармуру, оповідають про євангельські події — від Благовіщення до Хрещення — неповторною мовою романського мистецтва.

Неодмінний атрибут усіх значущих храмів тієї епохи — внутрішній двір, так званий клуатр, — крита галерея з колонадою, усередині якої розбито невеликий садочок. Західні режисери полюбляють цю мальовничу деталь: у багатьох фільмах католицький священик розмовляє з гостем, неквапливо прогулюючись серед тонких колон.

 

Патроном Верони з IV століття був і залишається святитель Зенон — Сан Дзено. Грек за походженням, святий народився у північній Африці і був, як і апостоли Христові, простим рибалкою. Обравши чернечий шлях у юності, він довго мандрував монастирями й дістався до Верони, де, на бажання місцевих мешканців, був висвячений на єпископа — і став восьмим єпископом у християнській історії міста. Сучасник святителя Миколая, Зенон був активним противником аріанської єресі і чимало постраждав від аріан. Про нього у своїх працях згадують святитель Амвросій Медіоланський і папа Григорій Великий. Відомий святий Зенон і як церковний письменник: у 1508 році поміж інших рукописів Веронської єпископської бібліотеки було відкрито древній кодекс, що містив настанови єпископа Зенона монастирській братії. Прикметно, що, написані багатою та вишуканою мовою, ці проповіді й за своєрідністю стилю, і за змістом опосередковано підтверджують африканське походження святителя.

Зенон помер у 380 році, і вже в V столітті над його могилою було зведено перший храм. Цікаво, що ініціатором будівництва був король вестготів Теодоріх — затятий аріанин. У подальшому церква не раз перебудовувалася, руйнувалась і знову відбудовувалася, поки не постала перед нами в її нинішньому вигляді. Храм Сан-Дзено, поза сумнівом, є одним із найпрекрасніших творів романського зодчества в усій Італії. Згідно з переказом, у 558 році у Вероні сталася надзвичайна повінь. Бурхливі води Адідже, що чимало згубили на своєму шляху, зупинилися точно на порозі церкви, у якій знаходилися мощі святого Зенона. У ній врятувалися тисячі вірян, котрі шукали захисту у святителя.

А через 1650 років після того, як був поставлений єпископом, у 2012–2013 роках, святий Зенон здійснив нову мандрівку єпархією. Кришталева рака з його мощами побувала в багатьох храмах, монастирях, лікарнях і в’язницях. Паломництво скінчилося на вершині високого пагорба, звідки святитель «благословив» Верону. Цій незвичній акції передувало наукове обстеження останків. Основною його метою було дослідити стан і ступінь збереженості скелету, але в той же час священноначаліє без остраху допустило вчених до проведення усіх можливих сучасних досліджень святині: радіовуглецевого аналізу, антропологічних та морфологічних студій, краніологічної реконструкції. Експерти з Болонського та Веронського університетів нічим не здивували вірян: усі ті характеристики, які вони змогли дати об’єкту дослідження, — стать, вік, епоха, походження — повністю відповідають тим відомостям про святого, які зберігає церковний переказ. У часи загального релігійного охолодження та скепсису ця ненав’язлива спроба Католицької Церкви нагадати пастві про християнське коріння стала справжнім святом для веронців — святом духовного пробудження, віри та єднання.

До речі, подібне дослідження провели у 2000-х роках і над мощами святого апостола Павла, що зберігаються в Римі. Саркофаг, до якого багато віків ніхто не мав доступу, було вивчено з усією можливою ретельністю. І тут учені тільки підтвердили все те, у що вірили впродовж двадцяти століть християни.

 

Ще одним із веронських див називають базиліку Сан-Фермо Маджоре. Старожили пам’ятають подив і радість містян, коли після бомбардувань 1944 року храм залишився неушкодженим, у той час як усі найближчі будівлі та церковні подвір’я лежали в руїнах.

У 304 році на березі Адідже загинули, як мученики, двоє християн — святі Ферм і Рустік. У V столітті народ Верони збудував на цьому місці перший храм. А в 765 році святі мощі мучеників, що перебували в Трієсті, вдалося повернути до Верони та поховати у присвяченому їм храмі.

Сьогодні Сан-Фермо — дворівнева церква. У ній чудово зберігся підземний храм ХІ століття, стіни якого прикрашають стародавні фрески ХІ-ХІІІ століть, за духом споріднені з візантійськими. А горішня церква, перебудована в ХІІІ столітті, — тріумф веронської готики. Поціновувачі живопису приходять сюди помилуватися напівстертою фрескою Пізанелло — унікального майстра епохи раннього Відродження. Надзвичайна витонченість, тонке чуття природи, майже хворобливе милування красою деталі вирізняють Пізанелло з-поміж сучасників, відрізняють узагалі від усіх. Для релігійного живопису він, либонь, надто... мирський; для живопису світського він занадто, неймовірно прекрасний. Через примхи часу з його численних монументальних робіт до нас дійшли тільки три. Вероні належать дві з них — «Святий Георгій і принцеса», що в церкві святої великомучениці Анастасії Узорішительниці, і сцена Благовіщення, яка прикрасила стіну Сан-Фермо. «Струмуючі каскади крил, стрімкість раптово перерваного руху, натхненний ритм, полум’яна енергія — таким запам’ятовується нам назавжди ангел Благовіщення на стіні Сан-Фермо, який з усіх ангелів, котрі будь-коли спускалися на землю, доніс найліпше подих небесних вихорів і свіжість хмарних рос», — так описує фреску мистецтвознавець Павло Муратов.

За цілком певними відомостями, у Сан-Фермо працював і Джотто, але його фрески досі не знайдено. Стіни й склепіння храму готують ще чимало сюрпризів.

 

За один приїзд охопити вповні все багатство християнської Верони неможливо: надто багато тут пам’яток, надто вони самобутні та багатошарові. У тіні шекспірівських пристрастей залишаються свята Анастасія і свята Євфимія; церква святих Назарія та Келсія з мощами мучеників Власія та Іуліани; церква святого Іоанна в долині, у крипті якої спочивають мощі апостолів Симона та Іуди. Церква первомученика та архідиякона Стефана, монастир святого Георгія, церква святої Трійці, монастир Пресвятої Богородиці... Блукаючи вузькими вуличками в пошуках лавки або чашки капучино, раз у раз випадково натрапиш на невеличкий храм VІІІ століття, який тихцем причаївся у дворі і зберігає в собі справдешній гербарій історії. Йому не роблять реклами, швидше за все, він навіть не зазначений у путівниках. До нього не поспішають туристи, та й наші «професійні» прочани, що так вподобали Італію, не завжди знають про ранньохристиянські скарби Верони. Подив, радість упізнавання — може, саме вони роблять зустріч із містом настільки незабутньою та світлою?

Неможливо обійти увагою і спадок Давнього Риму. Серед головних магнітів античності — веронська Арена, третій за розмірами амфітеатр у Італії. А за ступенем збереженості, ймовірно, що й перший. Збудований у 30 році, він встояв під час землетрусів і, на щастя, не перетворився остаточно на каменярню для потреб довколишніх господарств. Гігантський овал з рожевого мармуру і сьогодні слугує глядачам — передусім Арена відома завдяки престижним оперним сезонам (як уважається, в амфітеатрі чудова акустика). Тут уперше перед італійською публікою виступила Марія Каллас. Поза сезоном відбуваються також концерти для менш вибагливої аудиторії. Частина глядацьких місць облаштована кріслами, натомість іншу частину збережено у початковому вигляді — як голі кам’яні сходи. Сідаючи на них прохолодного весняного вечора, мимохіть згадаєш давніх римлян, які зі спеціальними подушками приходили на гладіаторські бої...

Кінцем І століття датується споруда другого римського театру, розташованого просто над річкою на мальовничому схилі пагорба. Йому пощастило менше: на початку Середньовіччя будівля, напівзруйнована повенями, виявилася засипаною землею, над нею виростали королівські резиденції та вирувало життя. Віднайшли пам’ятку в 1830 році — випадково, під час знесення старих будов. Археологи відновили частину стародавньої сцени, фрагмент стіни та глядацькі трибуни, але сучасна реконструкція досягає висоти стародавнього театру лише на третину.

Від римлян залишилося також кілька вражаючих стародавніх воріт і характерні фрагменти міських стін. А більшу частину історичної забудови складають споруди епохи Середньовіччя і палаццо часів Ренесансу.

 

У багатьох, хто вперше ступає з центральної площі Синьйорії у темряву вузької вулиці, виникає відчуття, немов на розі її заклякла в камені грандіозна поховальна процесія. Перехожий зупиняється перед обнесеним доладною решіткою цвинтарем просто неба, де у високих готичних могилах спочиває прах герцогів делла Скала.

Представники родини Скаліґерів (або делла Скала) керували Вероною з 1262 по 1387 рік. Як і в багатьох аристократичних фаміліях Італії того часу, у родині веронських герцогів були поширені звичаї, далекі від християнських. Братовбивства, війни, ненависть і помста — увесь набір лиховісних середньовічних сюжетів супроводжував кожне покоління делла Скала. А проте їхня епоха залишила місту незрівнянні пам’ятки, а найуславленішому представникові роду — Кангранде І — присвячено дантівський «Рай». За Кангранде І Верона стала прихистком для багатьох вигнанців-гібелінів. Його гостинністю користувався і Данте. Похмура атмосфера замку «Великого Пса», ймовірно, цілком налаштовувала поета на думки про те, який гіркий чужий хліб і які стрімкі чужі сходи.

Кінець епосі Скаліґерів поклала могутня Венеція. Якщо століттям раніше Верона панувала над прилеглими територіями, то наприкінці XIV століття вона сама потрапила в залежність від Ясновельможної. Крилатий лев святого Марка, встановлений на розписаній фресками, незрівнянній п’яцца Ербе, нагадує про епоху симбіозу двох славних міст італійської півночі. Пам’ять про Венецію тут світла: коли тосканські міста, підкорені Флоренцією, — Сієна, Лукка, Піза — не без остраху згадують період її гегемонії, то Верона цінує венеційські сторінки своєї хроніки. У низці прекрасних міст Італії обидва вони — неповторні та особливі. Дуже влучно зауважив розстановку масштабів той-таки Муратов: «Тоскані, Риму, і Венетто одним в Італії властивий архітектурний інстинкт, що його не вистачає Неаполю, Ломбардії чи Умбрії. Мальовничість Верони, її виняткова навіть у благословенній країні мальовничість, складається завдяки цьому не лише з елементів природи, життя і віянь часу. Будь-яка людська справа стоїть тут на якомусь вищому артистичному щаблі, і будь-яке людське житло стає тут витвором мистецтва».

Опублiковано: № 4 (76) Дата публiкацiї на сайтi: 06 November 2015

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: