Краса, яка врятує світ

Эта истинная моя оболочка — странная,
Но, обвиняя меня, вы обвиняете Бога;
Если бы мог я родиться снова
Я бы не подверг вас такому уродству.
Если я мог бы объять всю Землю,
Или охватить океан со всеми реками,
Я мог бы быть оценён по Душе,
По уму нормального Человека.

Джозеф Кэри Меррик

«Краса врятує світ». Мало хто з нас не чув цей вислів. Як часто ми вживаємо його в помилковому значенні та контексті... Чи дійсно ми розуміємо істинний зміст цих слів?

— Вибачте, ви не підкажете, де тут Уайтчепел-роуд 123?

— Другий поворот праворуч, а потім перший ліворуч. Хочете побачити «Людину-слона»?

— Так, багато чув про неї, але все це більше нагадує жахливі вигадки чи плітки, якщо чесно.

— Помиляєтеся. Ідіть і пересвідчіться, що вигадки лише применшують реальність.

Фредерік Тревіз недовірливо поглянув на перехожого, але нічого не відповів. «1884 рік надворі, а люди все так само ласі до шокуючого та кривавого, як у Давньому Римі, хай навіть половина цих історій — лише страхітливі вигадки», — стомлено подумав він і попрямував указаним шляхом.

Відшукати потрібний дім по Уайтчепел-роуд було неважко, адже біля нього висів плакат, величезні літери якого кричали усім перехожим, що саме тут вони можуть побачити «найбільшу потвору всього світу — „людину-слона“». Ще більше уваги привертав малюнок, на якому було зображено дивне створіння, напівлюдина-напівслон. «Такі хіба що насняться у нічних жахіттях, — мимоволі подумав Тревіз. — Але все-таки він більше людина, аніж звір. Саме ця риса найбільше й відштовхує...»

Коли Тревіз опинився всередині «атракціону», він ще був упевнений, що готовий до всього. І що чутки все ж дуже перебільшені, як і плакат біля входу. І що його нерви зовсім не слабкі. Але тільки-но хазяїн горезвісної потвори крикнув «Вставай!»; тільки-но впало з плечей людини-слона червоне простирадло; тільки-но ця двадцятиоднорічна істота розпрямила свій жахливо вигнутий в правий бік хребет — Тревіз, як і всі відвідувачі до нього, не на жарт перелякався. У побачене просто нереально було повірити.

 

Джозеф Карі Меррік народився 5 серпня 1862 року, народився звичайною дитиною і залишався таким до 5 років. А потім його життя перетворилося на пекло.

Саме у 5–6 років почало проявлятися вроджене захворювання Мерріка — синдром Протея. Також у Джозефа був уроджений нейрофіброматоз та хронічна бронхіальна астма, а ще дійсно жахливо викривлений хребет і якась травма стегна. Його голова через кісткові нарости була настільки великою, що досягала ширини тіла. Одне око через пухлину майже зникло з обличчя; інша пухлина надзвичайно викривила його рот, так що Джозеф не міг нормально розмовляти.

Він примудрився 3 роки пропрацювати на тютюновій фабриці, але потім був вимушений покинути її через прогресуючу деформацію правої руки. Коли Джозефу було 11 років, померла його мати, а батько невдовзі одружився вдруге. Мачуха знущалася над Мерріком, через що в 17 років він утік з дому. Але з такими фізичними можливостями Джозефу відкривалася лише одна дорога в цьому житті — цирк потвор. Саме там його й побачив Фредерік Тревіз.

 

Талановитий хірург Лондонського шпиталю, визнаний професор та зразковий чоловік Фредерік Тревіз ніяк не міг оговтатися від побаченого. Він справді не був людиною зі слабкими нервами, а завдяки професії хірурга бачив багато жахіть та понівечених людей. Але це створіння виходило за всі його рамки.

Згодом Фредерік описав «людину-слона» так: «М’ясистий відросток звисав у нього з лоба на зразок хобота слона. Губчатий наріст покривав шию. Волосяного покриву зовсім не було. На лобі — одне око. Над верхньою щелепою нависав, випинаючись, кістковий наріст. Ніс був відсутнім. По всьому тілу складками звисала зморщена шкіра. Права рука нагадувала плавник. Через надзвичайно опухлі стопи він не міг ходити, хіба що ледве пересуватися, шаркаючи ногами. До того ж його впустили, коли він був немовлям, тому хребет його викривився».

Вражений аж такою унікальністю Джозефа (адже у ті часи ще нічого не було відомо про синдром Протея, який і зараз залишається дуже рідкісним захворюванням), Фредерік умовив власника «людини-слона» віддати його на кілька днів Лондонському шпиталю для обстеження. Проте Джозеф пробув у лікарів лише день, а ввечері, коли він повернувся до свого «дому» (тобто назад до хазяїна) стало відомо, що поліція закрила атракціон на Уайтчепел-роуд. «Людина-слон» зі своїм хазяїном були вимушені тікати на континент. Там Меррік змінив багато господарів, виступав на ярмарках та у цирках потвор, проте номери з його участю скрізь забороняли. Причиною було те, що «таке видовище занадто огидне для очей громадян». Останній господар Мерріка (у Брюсселі) відібрав усі його збереження, купив квиток до Лондона та заявив, що не збирається більше «піклуватися про цю потвору».

Джозеф знову опинився в Лондоні. Він носив спеціальний одяг — довге пальто та величезний капелюх, що приховував його голову та обличчя. У Лондоні за ним одразу почав ходити натовп, люди постійно смикали краї пальта, аби подивитися на його спотворену шкіру, та хотіли зірвати капелюх; кульгаючого Джозефа загнали спочатку на пристань, потім на станцію «Ліверпуль-стріт». Там, голодного та заляканого, у найтемнішому кутку його знайшла поліція; відігнавши від нього натовп роззяв, полісмени здивувалися тому факту, що єдиним майном Джозефа була візитівка професора Фредеріка Тревіза.

 

— Йому не місце у нашому шпиталі. Ви ж знаєте, що ми не тримаємо тут невиліковно хворих.

— Але послухайте, це унікальний випадок! Якби ви тільки побачили його...

— Добре, я зайду до цього пацієнта завтра... о другій. Вас влаштовує?

— Так, звісно! Дякую.

Фредерік вийшов з кабінету керуючого комітетом шпиталю і полегшено зітхнув, прикривши очі. «З’явився шанс, реальний шанс... аби тільки тепер його не втратити. Аби тільки Джозеф почав розмовляти...»

Меррік перебував у спеціальній палаті, ізольованій від інших пацієнтів. Саме туди й попрямував Тревіз, який не хотів полишати спроб домогтися від Джозефа відповідей на свої питання, які допомогли б у вивченні цієї унікальної людини.

Професор був упевнений, що Меррік — класичний імбецил. Точніше, він навіть сподівався на це, адже інакше, на його думку, ця людина просто не могла б прожити таке життя, як прожив Джозеф. Постійні знущання, побої, насмішки, гоніння, голод та страх ніяк не уживалися зі здоровим глуздом. «У більшості випадків такої крайньої фізичної потворності, — вважав Тревіз, — люди вирізняються розумовою недорозвиненістю і слабким розумінням того, що відбувається; це допомагає їм пережити з найменшими втратами своє лихо і все, що з нього випливає». Але з Джозефом усе було інакше.

Невдовзі Меррік, зрозумівши, що знаходиться в безпеці, заговорив з Тревізом, і коли той почав розуміти мовлення свого пацієнта, він зміг зробити шокуюче відкриття. «Ті, хто цікавляться еволюцією особистості, повинні уявляти собі, як могло вплинути грубе життя на людину чутливу та розумну, — записав згодом Тревіз. — Було б логічно, якби він [Джозеф] перетворився на злісного мізантропа, який ненавидів би всіх людей, або, навпаки, на деградованого з відчаю ідіота. Однак з Мерріком нічого такого не сталося. Його тяжке життя тільки додало душі благородства. Він виявися істотою ніжною, тонкою та гідною любові, вільним від будь-якої форми цинічного сприйняття життя або огиди до нього. Він не тримав образи ні на кого. Ніколи я не чув, щоб він скаржився на своє загублене життя або неприязно згадував, як із ним поводились бездушні організатори атракціонів. Його вдячність тим, з ким він зустрічався, була неймовірно зворушливою у своїй щирості й виразна своєю дитячою простотою».

Джозеф Меррік не був деградованим ідіотом, він був цілком адекватний, ба навіть непогано розвинутий. Він умів не просто розмовляти, а навіть читати, хоча у своєму житті читав лише Біблію, молитвослов та декілька дешевих романів. Джозеф також знав основні правила етикету та ввічливості. Він усе життя усвідомлював свою потворність і ніби вибачався за неї перед іншими.

Фізичне здоров’я Мерріка у шпиталі дещо поліпшилося, і він не раз говорив Тревізу, що «з кожною годиною стає дедалі щасливішим». Але його лякало майбутнє, адже він розумів, що не зможе вічно залишатися в ізольованій палаті Лондонського Шпиталю; Джозеф несміливо прохав Тревіза перевести його куди-небудь на маяк чи в притулок для сліпих, де з нього ніхто б не насміхався. Проте Фредерік знайшов кращий вихід із ситуації. Небайдужі назбирали кошти, необхідні на утримання Мерріка у шпиталі, і тепер він міг спокійно там жити, скільки знадобиться.

Тоді Тревіз вирішив поставити перший важливий експеримент: попрохав свою молоду знайому зайти та поговорити з Мерріком. Коли дівчина зайшла до палати Джозефа, вона усміхнулася, привіталася та простягнула йому руку, а Меррік... схилив свою величезну голову до грудей та розридався. Перший раз у житті вродлива жінка йому всміхнулася та навіть простягнула руку.

Його більше ніхто не дражнив та не насміхався, часто приходили відвідувачі — але тільки якщо вони поводилися як гості, а не як шукачі сенсацій. Одного разу до Мерріка прийшла навіть принцеса Уельська (майбутня королева Олександра), тому що просто хотіла випити з Джозефом чаю. А після цього кожного Різдва надсилала йому листівки, написані власноруч; одного разу надіслала навіть фотокартку зі своїм підписом. За словами Тревіза, Джозеф поставився до неї як до святині, довго ридав над нею і не хотів нікому показувати. А потім написав принцесі листа із подякою, який почав словами «Моя дорога принцесо» і закінчив «Щиро ваш».

 

Життя людини-слона почало налагоджуватися. Він дуже емоційно сприймав будь-які прояви теплоти та елементарної ввічливості до себе, адже після його минулого життя все це здавалося казкою. Джозеф писав вірші й створював макети соборів, які дарував лікарям та медсестрам (деякі з них досі зберігаються у музеї Лондонського шпиталю). Одного разу Джозефу дозволили відвідати квартиру самого Тревіза, де кожна кімната неймовірно вразила його. Раніше він лише читав про мебльовані кімнати, а тоді зміг побачити їх на власні очі.

Ще більше йому сподобалося в театрі, де він також зміг побувати раз у житті. Немов зачарований, він дивився на виступи мімів, але сприймав театральне дійство як частину життя, а не як гру.

Надзвичайно чутливий до всього прекрасного, якого так не вистачало у переважній частині його життя, Меррік також був людиною дуже віруючою. Можливо, саме завдяки цьому він зміг не озлобитися та не замкнутися у собі. Він жадібно хапався за кожну хвилину свого нового життя, цінував її та проживав повністю, без залишку. Він був щасливий побачити маргаритки та ромашки, щасливий вітатися зі своїм першим у житті другом Фредеріком, щасливий майструвати однією лівою рукою макети соборів та дарувати їх іншим. Йому було незручно та соромно за свою зовнішність, він прекрасно розумів, які емоції може викликати, і раз за разом розчулювався, коли до нього ставилися як до людини.

Незважаючи на безсумнівне покращення умов життя та морального стану Джозефа, його хвороба прогресувала. «Кісткова маса та звисаючі складки шкіри постійно зростали, — пише у своїх звітах Тревіз. — Збільшилася у розмірах верхня щелепа та тканини навколо неї — так званий хобот — так що дедалі складніше стало розуміти його мову. Однак найсерйознішим було збільшення розмірів голови. Вона стала настільки важкою, що він вже не міг тримати її піднятою. Він спав сидячи, тримаючись руками за щиколотки і поклавши голову на коліна. Коли ж він витягувався на ліжку, його важка голова так відкидалася назад, що виникало відчуття задухи».

Вечір, час спати... — подумав Меррік і сумно подивився на своє ліжко. Половина його була завалена подушками, на які він спирався спиною, друга застелена ковдрою, якою дуже незручно було вкриватися. Меррік подумав про людей, які сплять лежачи — про нормальних людей.

Важка голова, здавалося, з кожним днем ставала все важчою, хоча розум залишався так само ясним, а серце таким же чистим. Джозеф понад усе прагнув хоч у чомусь наблизитися до нормальних людей, він мріяв хоч раз у житті поспати, як усі: зручно простягшись у ліжку, з однією подушкою та ковдрою на плечах.

Джозеф хвилину постояв у нерішучості та роздумах, а потім повільно почав лівою рукою стягувати з ліжка подушки та обережно складати їх на купу на підлозі. Закінчивши з подушками, він відкинув ковдру, ліг на спину, вкрився та блаженно зітхнув. Було важко дихати, але це було ніщо у порівнянні із досягнутою нормальністю: Джозеф нарешті спав, як усі люди.

Зранку його знайшли мертвим.

 

Отже, «краса врятує світ». Пожахатися та посміятися з «людини-слона» приходило безліч людей, серед них, певно, і справжні красуні та красені. Але якими насправді потворами були всі вони, наскільки огидними та страшними. А Мерріка — з його жахливими наростами, складками шкіри, вигнутим хребтом та пухлинами, — особисто я вважаю одним із найкрасивіших людей, які коли-небудь жили в цьому світі.

Опублiковано: № 3 (75) Дата публiкацiї на сайтi: 29 June 2015

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
15:10 01.07.2015 | Мария
Захотелось пересмотреть экранизацию с Хопкинсом...
05:40 30.06.2015 | Екатерина
Замечательная вещь! Спасибо!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: