Чи можуть слова мати вагу, смак, запах? Слово «життя», мені здається, має запах і смак, але не має ваги. А ось слово «талант» важке. Можливо, через те, що одним із його значень є стародавня грошова одиниця. Кілограми дорогоцінного металу злиті в слово «талант», і заради цього металу люди здатні на зраду, крадіжку й убивство.
Грошові знаки нині не роблять наші кишені обважнілими. У паперовий вік і гроші легкі на вагу. А тому не будемо відволікатися на омонім, а будемо говорити про талант як про унікальну здібність.
Талант не полегшує життя. Як на мене, він більше хрест, ніж утіха. Точніше, він — втіха іншим, але володарю він — хрест, який не можна кинути. Хрест, з якого знімають.
Дріб’язкова душа мріє побути на день царем, на годину — халіфом. І це для того, щоб убратися в «царське», покрутитися перед дзеркалом і «сфоткатися». Ще — віддати кілька шалених, безглуздих наказів. Звісно, поїсти на золоті, попити зі срібла. А потім треба якнайшвидше тікати. Поки не розсекретили й не прогнали в три шия. Або поки тягар відповідальності й реальне ярмо влади не стали пригинати до землі.
Інакше думають ті, хто народився на царстві. «Не хочу бути царем», — плакав наодинці з вихователем маленький Олександр Другий. Жуковський, який студіював з наступником всесвітню історію, мови, літературу, розумів дитину. Розумів, але піднімав його ні світ, ні зоря й продовжував заняття. Становище зобов’язує. Царствувати — титанічна праця.
Точно так само зобов’язує талант. Адже він не винайдений. Він даний і за його використання спитають.
Прожити легше й краще з ремеслом. З тим, що не рве тебе в небо, але допомагає влаштуватися на землі й бути корисним. Ремісник зрозумілий. Талант — далеко не завжди. Ремісник згоден зі смаком і вимогами замовника. Талант невживчивий. З Тарковським, наприклад, було складно працювати. Ніхто не розумів, що в нього в голові, чому одну сцену знімали по сорок дублів. Заради якогось корча чи сухого дерева асистент міг провести в пошуках тиждень. До речі, Андрій Арсенійович один з тих, хто не проповідував «радість від заняття улюбленою справою». Для нього робота була важкою і обов’язковою. Ніби він, як генерал на фронті, отримав зі ставки головнокомандувача йому одному відомий наказ і мовчки несе на собі тягар відповідальності за його виконання.
Талант частково нагадує святість. Будь-яку людину можна навчити непогано малювати чи римувати слова. Але нікого не зробиш другим Рєпіним, чи Мандельштамом.
Усім потрібно прагнути до святості. Але святість вища за праведність. Вона завжди неочікувана й виняткова. До того ж, поблизу справжнього таланту так само важко довго перебувати, як біля розжареної печі. Тут теж прихована схожість зі святістю.
Архімандрит Софроній у книзі про старця Силуана каже, що поряд зі святими важко. Святий живе перед лицем Христа, а ти це відчуваєш, але далеко не завжди можеш це понести. До святого добре ходити за благословенням чи зціленням, але, отримавши прохане, треба повертатися. І Николай Сербський пише, що сонячне світло, яке ллється до нас і все оживляє, на самому Сонці являє собою страшні вибухи енергії, сплески й вихори вогню. Такими є і серця святих. Вони ллють нам тепло, але ховають від нас свій біль і боротьбу.
Справжній талант у цьому сенсі подібний до святості. Він незрозумілий, і ми бачимо лише його фасад. Можна завмерти в картинній галереї. Можна бігти з роботи, як на побачення, до недочитаної книги. Можна, незрозуміло чому, плакати від звуків флейти чи скрипки. Але ми так і не зрозуміємо, чого все це коштувало автору. А головне, як це важко — під земним капелюхом носити небесні думки.
Без твердої моральної основи талановита людина схожа на воїна в нічній сорочці. Жодного обладунка. Жоден життєво важливий орган не захищений. Через те вони згорають рано й гинуть пачками. Містиків, які тривко стоять на землі, подібно до Баха, мало. Дуже мало.
Талант робить його володаря відлюдником мимоволі. Якщо він інтроверт чи меланхолік, тоді все гаразд. А якщо ні, то самотність буде ще одним кільцем на кайданах обраності. Тому геній буває таким чутливим до простої людини. Він, відділений від звичайного життя, здатен іноді дивитися на повсякденність очима Ангела — з жалістю й милістю. Звідси, від безсонних ночей з пожежами думок, пастернаківське:
Мне к людям хочется, в толпу
В их утреннее оживленье.
Тому й Моцарт, кажуть, любив подовгу грати для простих людей. Задарма. Просто так.
Є, щоправда, генії, зелені від злості, любителі протиставити себе «натовпу» й жовчно розмірковувати про «його» ницість. Але це — інший куплет з іншої пісні. Цих я в генії не записую.
Знову хочу повернутися до повсякденного життя. Хтось сказав, що «краса — це талант». Погодившись із цією думкою, не змовчимо про те, що красиві люди рідко бувають щасливими. Вродливій жінці важко прожити своє життя правильно. Надто багато тих, хто жадібно дивиться на її красу. Надто велика спокуса перетворити красу на капітал і пустити в обіг з метою отримання прибутку. До того моменту, коли дзеркало просигналізує про наближення невмолимої старості, совість учорашньої красуні нерідко схожа на портрет Доріана Грея. Щодо всіх інших талантів ця схема також може працювати.
Тому краще не лізти ні в чужий город, ні на чужого воза. Шапка Мономаха справді тяжка. Середнячок без особливих обдаровань — це Божий улюбленець, людина, щасливо звільнена від багатьох небезпек і спокус. Хороші батько й мати повинні навчити своїх дітей працювати, повинні загартувати їх і виховати на твердих моральних засадах. І вони ж повинні часто молити Господа про те, щоб ніяких надзвичайних обдаровань Він їхнім дітям не давав. Інакше все життя опиняється під знаком питання, і щастя дітей, а разом з ними й батьків, стає ефемерним.
Звісно, справжній геній проб’є собі шлях. Боротися з ним так само неможливо, як неможливо лету думки перегородити дорогу шлагбаумом. Але, Боже милостивий, як усе це небезпечно й неоднозначно. І як же нерозумно чинять ті, хто лізе в генії настирно, генієм не будучи. Про таких можна сказати словами Йонеско: «Один півень прикинувся собакою. Але йому не пощастило — його впізнали».
Для «безкрилих», щоправда, є одна серйозна розрада. Впізнати генія, відчути його талант — це теж талант. Не лише сам Рахманінов, але й поціновувачі Рахманінова геніальні. Між ними є зв’язок. Вірогідно, він без них неможливий. Як для одного літака, що летить у небі, треба безліч наземних служб, техніків, диспетчерів, так і для одного генія потрібне особливе культурне середовище, потрібні друзі й брати по крові. Потрібні ті, хто зрозуміє з півслова, підтримає, підбадьорить. Мало хто говорить і пише про таку геніальність.
Одягнемо на ніс окуляри з прагматичними лінзами. Примружимося і ще раз поглянемо на предмет наших міркувань. Талант видасться нам марним. Навіть шкідливим. Не даремно Платон, проектуючи «ідеальну державу», пропонував вигнати всіх людей мистецтва. Не даремно й Ленін укомплектував і вислав за кордон цілий філософський пароплав. У всьому цьому є невблаганна внутрішня логіка. Будівництво ідеального суспільства не може примиритися з яскравою індивідуальністю, якою завжди є талант. Верховинський у «Бісах» дуже логічно планує душити Шекспірів і вішати Коперників.
Поки одні дикуни прив’язують до держака наконечник, а інші зшивають шкіри, якийсь ледар і мрійник малює на стіні печери биків. Нащо йому це? Чи не краще підтримувати вогонь або йти на полювання? Але ось проминули століття й тисячоліття і ми знаємо про тих далеких людей, що вони вміли малювати. Вони, звісно, щось їли і якось одягалися. Але це не головне. Головне, що робить їх людьми в наших очах, — це дивовижно намальовані тварини на стіні однієї з важкодоступних печер.
Життя абсолютно неможливе без деяких речей, які не можна ні з’їсти, ні приміряти. Наприклад, без молитви й музики. Але як народжується в душі те й інше, незбагненно. Як число π, природа геніальності тікає від нас у безкінечність.
