Крим як віротворець

І нерозумно звать його «Красна Ніцца»,
І нудно звать «Всесоюзна здравниця.
Нашому Криму з чим зрівнятися?
Ні з чим нашому Криму не зрівнятися!
В.Маяковський

 

Ми любимо Крим, але «дивною любов’ю». Чим більше вдивляєшся у розповсюджене ставлення до прекрасної землі Криму — тим більше протесту воно викликає.

Мабуть, цей крик душі схожий на заяви перших феміністок. Крим живе не для сезонного захоплення своєю красою, не для естетичної і кліматичної насолоди приїжджих! Він — не полігон для зачарованого карбування чи випробування фізичних сил! Крим просто живе, він по-справжньому живий, стійкий і впертий природно-людський організм, цікавий не лише зовнішньо, але і внутрішньо.

Душа Криму, його характер не схожі на жодного з сусідів. Така собі кішка, яка все своє довге життя гуляла й гуляє сама по собі. Земля неймовірно дивна, вона вражає нашу уяву і одночасно вона — дуже-дуже своя, тисячами ниток поєднана з нами — навряд чи під це визначення будь-який край підходить краще, ніж древня та рідна Таврида.

Серце

Крим фокусує у собі майже усі природні типи Євразії (а з Нікітським ботсадом — і всі без винятку). Це абсолютний центр євразійської душі, від якого, відкладаючи радіуси, виокремлюючи ту чи іншу кримську рису, можна отримати будь-який ландшафт і відповідний характер народу. Тропіки, степ, хвойні та широколистяні ліси, озера, море, пальми та кипариси, берези та снігові вершини — усе це тут є, причому поряд.

Недарма відстань звідси що до полюса, що до екватора однакова. Адже, говорячи мовою карт, південний берег Криму лежить точно на 45 градусі північної широти — тобто на найцентральнішій, серединній паралелі нашої півкулі. І це дуже знаменно.

Тут рідно, по-домашньому почувають себе як північні європейці, так і південні азіати. Відвідувачі швидко втрачають відчуття свого «візитерства», факту перебування в гостях — Крим має унікальну властивість виявляти справжнє відношення людини до чужого життя. Ця земля оголює душі від шкаралупи метушні: вона може і розкрити глибоко прихований егоїзм, і виявити у людині невідому їй самій релігійність.

Згадайте «Даму з собачкою» Чехова, де ялтинський курортний роман неочікувано призводить до глибокого духовного переродження героїв. Чи моральні переплетіння недавнього роману Людмили Улицької «Медея та її діти», де велика кількість героїв виявили своє справжнє «я» і відточила душу — хто на загибель, хто на спасіння — саме на кримській землі.

Море

Крим морем створений, ним і живе. Море навколо, море всюди, навіть у степу, в горах, у Сімферополі відчувається його дихання. І стрижнем місцевого світогляду є відчуття «найсвятковішого у світі» (за словами Паустовського) Чорного моря.

Житель узбережжя бачить море не плямою на карті, не безоднею — а засіяним полем, перетнутим постійними трасами води, вітру і людей. Тут знають, де курсують катери прикордонників, а де чиї траулери; куди прямують дельфіни, яку затоку яка риба використовує для нересту.

«Коли живете з морем, коли п’єте свій чай із морем, обідаєте з морем, із морем мрієте, з морем засинаєте, тоді ви полюбите море. Лиш залишаєте кримські узбережжя, і душа тужить, ніби за втраченим раєм» (Євген Марков).

Жителі узбережжя Криму вважають, що живуть не на краю суходолу, а на краю моря. Тут природно сприймається еллінська легенда про царя Ксеркса, який звелів висікти море. І ніхто не дивується деяким дивовижним повір’ям моряків. Та й у культурній історії людства найдосконаліші зображення моря були створені кримчанином — Іваном Айвазовським.

Це море біля таврійських берегів колись прийняло тіло страстотерпця Климента Римського; воно допомагало святому праведному адміралу Ушакову. Воно ж розкидало страшною бурею англійський флот під час Кримської війни, настільки явно показавши, на чиєму боці у цій війні правда. І поема Ахматової «Біля самого моря» цілком закономірно (хоча може здатися, що несподівано) закінчується невимовним світлом із прибережної церкви і словами «Христос воскрес із мертвих»...

Камінь. Дерево. Квітка

Безкінечний ландшафтний штиль Великого Степу у Криму раптом обривається вселенським штормом каменю. Простір, зітканий зі світла та повітря, несподівано врізається у нагромадження гір. Пастка для кочівників: хто з народів степу доторкався хоч «краєм крила» кримських гір — той ніби «перемагнічувався», отримував «збій програми», залишався, плавився у місцевому населенні.

І це неспроста, адже камінь у Криму сприймається живим і навіть благим створінням. Наприклад, у народних кримських легендах перетворення в скелю часто являє собою не покарання, а останній спосіб порятунку доброї душі. Ось бахчисарайські скелі Вайваянам-Кая і Коркмабалам-Кая — це юна красуня, яку забирали силою у чийсь гарем, та вона заблагала про спасіння і разом із матір’ю скам’яніла. Білокам’яний розсип Отлу-Кая — це вівці з молодим вівчарем, який спочатку врятував дівчину-християнку від батька-язичника, однак потім сам замислив про неї нечисте, але тут же разом зі своєю отарою скам’янів. Скелі Елькен-Кая у морі — це кораблі юнака, який закохався у власну матір, не знаючи, хто вона — але нечестивого поцілунку не відбулося: залишилися скелі. І не випив море усім відомий ведмідь, не наздогнав він свою втікачку: став Аю-Дагом. Тобто кримські камені у легендах грають роль ангелів і виконують рятівні повеління згори.

Та камінь не всесильний. Кримчани знають, що гори живі, вони бачать, як камінь точить вода, пропилюючи глибокі каньйони, вимиваючи численні печери. Навіть рослинам камінь підвладний: саме тут Леся Українка взялася оспівувати квітку на ім’я ломикамінь — «камінь пробила вона, той камінь, що все переміг, що задавив і могутні дуби, і терни непокірні».

Дерева тут також на особливому рахунку, і навряд чи в цьому слід шукати відлуння язичництва. Скажімо, на Малаховому кургані Севастополя існує огороджений Героїчний Мигдаль — єдине дерево, яке вижило у вогняному місиві під час війни. А ось які слова підбирав Паустовський, описуючи буковий ліс над Космо-Даміанівським монастирем: «Він світлий, урочистий, як візантійський собор. Стовбури обтягнені зеленуватою замшею. Моховитий прохолодний форум на схилах гір». Цьому гімну вторують і кримчани-сучасники: «Коли заходиш у цей буковий ліс, хочеться чи шапку благоговійно зняти, чи низько вклонитися урочистій тихій святині».

Страхи і надії

Кримська душа нічого природного і людського не боїться. Тут готові до того, що у будь-який момент на цій землі може статися найнеймовірніше. Землетруси, обвали, лавини, дикі тварини й енцефалітні кліщі. Історія як ряд безперервних нашесть і змін населення. Сучасність як цикл сезонних нашесть. Якщо живеш серед усього цього, то дріб’язкові земні страхи щезають самі собою.

Таврида дуже добре пам’ятає, що пройдуть турки й туристи, гетери й гітаристи, генуезці й таксисти, караїми й художники, адмірали та пляжники — а море буде так само битися об берег і сонце буде так само заходити за гори. Тому у кримчан майже відсутній наскрізний страх за своє земне майбутнє, характерний для більшості наших співвітчизників. Тут не переживають так гостро сумнівність тенденцій і потенцій розвитку суспільства.

Тут навколишня природа особливо наполегливо підштовхує до висновку, що люди самі по собі безсилі, невладні, що є над ними Вища Сила, Якою влаштовується усе — і моря, і вітри, і камені, і квіти, й дерева, і сама краса. Страшно-прекрасна велич Криму може буквально вкласти віру в душу!

Більше того, таврійська земля може мимоволі вселити й уповання, найвищу надію. Елегійна печаль, така властива тихим вечорам над морем, не буває депресивною, безнадійною. Це дуже тонко описав Мандельштам:

Золотавого меду струмина із пляшки текла

Так протяжливо, що господиня тим часом зітхнула:

У Тавриді печальній, куди нас судьба завела

Ми не тужимо зовсім — і через плече позирнула.

Тут зовсім не сумують, не мучаться — бо сумують і мучаться самотні. А в печально-святковій Тавриді для чистих, розкритих душ дуже явна Чиясь Присутність, яка не дає бути самотнім і сумувати. Від того ця земля дає радість. І у такому «місіонерському» впливі, мабуть, полягає вища правда нерукотворного храму Криму — впливового і наполегливого творця віри.

Опублiковано: № 4 (23) Дата публiкацiї на сайтi: 26 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: