Художній образ хутірської України, сповнений зворушливої таємниці і відвертої простоти, вписав у сприйняття світу великий російський художник Архип Куїнджі. Уродженець південного українського степу. Грек за національністю.
Як з’являється на світі білому геніальність? Ким народжується? Хто більше причетний до чуда Пушкіна, Левітана, Ференца Ліста? Що відіграло найважливішу роль? Генетичні ланцюжки батьків — чи світ мови, національності, культури? Що відбувається в плавильному тиглі таланту з наказами ДНК, з програмуючою дією навколишнього середовища, з волевиявленнями імперій, з тенденціями мейнстрімів, з керівними ідеями та віяннями епохи? Складні запитання. Як важко відповісти, якою захоплюючою і неосяжною являє нам Господь таємницю Своїх геніїв!
Книга Петра Вайля «Геній місця» вказує на міцний зв’язок феномена із середовищем, що його виховало. Цю ж думку висловлює уродженець степів, датчанин за кров’ю, автор тлумачного словника російської мови Володимир Даль: «Батько мій — виходець, а вітчизна моя — Русь».
Куїнджі з Далем були сусідами за територією та епохою. Тож і Архип Іванович Куїнджі називав себе «росіянином, з грецьким корінням». Але інтелектуальний світ знає Куїнджі за картиною «Українська ніч». Та й образ самої України, напевне, теж.
У 1878 році «Українську ніч» було показано на Всесвітній виставці в Парижі. Французькі критики відзначили: «Куїнджі, безсумнівно, найцікавіший поміж молодих російських живописців. Оригінальна національність відчувається в нього ще більше, ніж в інших».
Яка національність? Ніч українська, кров грецька, імперія російська, прізвище турецьке — «Куїнджі» означає «золотих справ майстер». Тож яку національність огранив талант Куїнджі? Кого відчуває глядач, коли вдивляється в «Місячну ніч над Дніпром», «Дніпро вранці», «Вечір в Україні» «Чумацький тракт у Маріуполі»?
Давайте спробуємо проаналізувати. Хто вчив малювати сина грецького чоботаря, мешканця маріупольського передмістя? У рідному місті Архип Куїнджі «стажувався» на «принеси-подай». Але паралельно самостійно і наполегливо малював. У Феодосії, у майстерні Айвазовського, він не був помічений, переважно розтирав фарби, фарбував паркани. Але паралельно самостійно і наполегливо малював. Наполегливість і самостійність дозволили Куїнджі розвинути свій хист до блискучої майстерності, і практично без спеціальної художньої освіти з третьої спроби стати вільним слухачем Санкт-Петербурзької Імператорської академії мистецтв.
Буквально з підворіття хист і воля піднесли Куїнджі до горизонту, який виховував і формував суспільну думку Росії. В Академії Куїнджі потоваришував із передвижниками — Рєпіним, Васнецовим, Суриковим.
«Чумацький тракт у Маріуполі» наповнює співчуттям до всього живого під’яремного. Це одна з народницьких, моралістичних картин Архипа Івановича, яка була написана під впливом передвижників. Куїнджі називали самородком, Рєпін визнавав його «надзвичайно розумним», але тенденції століття форматують усіх, навіть «особливо обдарованих». Перефразовуючи Леніна, можна сказати так: «бути вільним від епохи неможливо».
Зайдіть до гуртожитку художнього інституту. Нічні суперечки, вино, однодумці, змагальність, бажання слави, експресивність і відлюдність, бунт проти встановлених суспільством рамок і встановлення нових віянь моди. У подібному вихорі жили й молоді передвижники. Коли Куїнджі з ними активно виставлявся, їм не було тридцяти. Час загостреного абсолютизму і трагічного погляду на дійсність.
Першозасновники товариства передвижників, ці несусвітні бунтівники, були... відмінниками художньої академії! У конкурсі за першу золоту медаль вони відмовились малювати нейтральні сюжети скандинавської міфології і демонстративно залишили альма-матер. Мистецтво має викривати несправедливість суспільних підвалин, а не заколисувати совість вишуканими казками! Молодість у перекладі на мову дії означає бунтарство проти формалізму.
Картини передвижників почали плекати ідeї народництва. Образи з їхніх полотен немов хапають нас за плече й утримують, і примушують вдивлятися у біль знедоленої людини, у муку, яка повинна стати нашою кревною, якщо ми хочемо не тільки називатися братами у Христі.
Можливо, Куїнджі відбувся б завдяки Товариству передвижних художніх виставок. Можливо, але... Куїнджі у своїй творчості «раптом» пішов усупереч принципів цієї течії.
Як стався поворот? Спочатку Куїнджі «раптом» одружився і «раптом» повіз дружину у весільну подорож... на Валаам. До Валаамського монастиря. Друзі по гуртожитку були, м’яко кажучи, здивовані.
Саме після цього, другого в його житті, відвідання Валааму в 1875 році, після глибинного спілкування з тамтешнім ігуменом Дамаскіним, Куїнджі пише... «Українську ніч» — розкішну, життєствердну, пишну, нещадно правдиву, наповнену райською розкішшю й ангельською тишею.
А як же біль простого народу? Куди поділася тяжка безпросвітність «Чумацького тракту»?
Напевно, щось інше осяяло Куїнджі на камінні холодного Валааму, щось зігріло в розмовах з простим, суворим і чесним настоятелем монастиря — ігуменом Дамаскіним.
А можливо, на раптову зміну творчого кредо Куїнджі вплинуло товаришування з професором мистецтвознавства Адріаном Праховим? А Прахов наполягав, що художник має «закріпити, вирвати з постійно змінюваної дійсності прекрасне явище, яке нас вразило». У Києві, у живопису Володимирського собору, ми можемо побачити втілення переконань Адріана Прахова — автора проекту та керівника його духоносних розписів.
Валаам? Дамаскін? Прахов? Але факт залишається фактом: у 1875 році Куїнджі везе молоду дружину на Валаам, а в 1876 — пише «Українську ніч». Треба порівняти її із «Забутим селом» 1874 року, аби відчути, як разюче змінилося світосприйняття і творча позиція Куїнджі. Від викриття недоліків світобудови різкий поворот до звеличення того, що дане нам кимось, дане з любов’ю, дане з надлишком, з невимірною щедрістю. Цією безмежною щедрістю Дарителя сповнена чарівна «Українська ніч». Куїнджі відмовився ставити діагнози тому, що відбувається. Він став співцем задумів Творця. І знаєте, світ це вдячно оцінив.
Світ уподобав прекрасні образи, закріплені пензлем Куїнджі — «Березовий гай», «Райдугу після дощу», «Дар’яльську ущелину», «Ельбрус», «Українську ніч», «Вечір в Україні», «Місячну ніч на Дніпрі».
Зображене на полотні Куїнджі «Місячна ніч на Дніпрі» ми бачимо немов із сусідньої гори, або з висоти невисокого польоту, звідки можна бачити й милуватися. Хіба не кревною спорідненістю пов’язані всі дніпровські картини Куїнджі зі знаменитими рядками Гоголя: «Чудовий Дніпро у тиху погоду... Голублячись і пригортаючись ближче до берегів від нічного холоду, дає він по собі срібний струмінь; і струмінь спалахує, неначе смуга дамаської шаблі; а він, синій, знову заснув. Чудовий і тоді Дніпро, і немає рівної йому ріки на світі».
З Володимирської гори, з Андріївської гори «злетів» над Дніпром і у світ киянин Михайло Булгаков. Його Маргарита, опинившись «далеко від Москви», неначе впізнає картину «Місячна ніч на Дніпрі»: «разів зо два чи зо три вона бачила під собою тьмяні зблиски якихось шабель, що лежали в розкритих чорних футлярах, і збагнула, що це ріки». Ті самі дамаські відблиски древньої січової ріки! От тільки в Гоголя їх бачить православний хлопець, який осідлав чорта. Очевидно, Микола Васильович дотримувався традиції, встановленої легендою про святого Іоанна, який заборонив бісові та злітав на ньому з Новгорода до Єрусалима до Гробу Господнього і назад. Чорт просив нікому не розповідати про свою ганьбу. А в романі Булгакова в ганьбі опиняється вся радянська Москва, що добровільно зреклася Спасителя. От і розмірковують над Дніпром уже не добрі парубки, а марнославні відьмочки.
«Місячна ніч на Дніпрі» Куїнджі дозволяє вибрати історію нічного польоту самому глядачеві. Куїнджі немов ілюструє якусь водночас і чудову, і трагічну, і кришталеву симфонію. У ній чуються і вірші Шевченка: «Садок вишневий коло хати», і хор українського села: «Ніч така місячна, зоряна, ясная», і голос Пушкіна: «Спокійна українська ніч. Прозоре небо, зорі сяють...». Наче могутній потік цих гімнів українській землі увібрав силу, рівну собі за потужністю.
Досягнувши вершини слави, у розквіті сорокалітніх сил, у 1882 році, Куїнджі несподівано припиняє практику своїх виставок — а отже, рішуче відмовляється від навали грошви, що притягувалась його «розкрученим ім’ям». Чому? Що сталося? Сам Куїнджі пізніше зізнається своїм друзям, мовляв, відчув, що «втрачає голос». Не хотів високооплачуваної ганьби? Гаразд, але чому? Через гордощі?
«Страшенно гордий» Куїнджі решту життя — 30 років — проводить тихо, у праці, у пошуку нових сумішей для фарб, більш стійких до впливу часу, у пошуку нових виражальних прийомів, у створенні нових візуальних гімнів, які покаже лише вузькому колу друзів. «Дуже гордий» Куїнджі йде у високопрофесіональні підмайстри до свого цеху. Ух, який «гордий» Куїнджі — шукає порад у Менделєєва і Петрушевського, у людей точних наук — щоб вдосконалювати зображувальні прийоми за допомогою нових хімічних і фізичних відкриттів. «Страшенно гордий» Куїнджі, маючи мільйони, живе так аскетично, що по його смерті опис майна не займає й аркуша. «Неймовірно гордий» Куїнджі всю свою енергію «золотого майстра» живопису віддає навчанню молодих художників. І не тільки енергію — Архип Іванович фінансово їх утримує, виручає, премії для найталановитіших встановлює. Існують зворушливі свідчення батьківського служіння Куїнджі своїм учням, незвично делікатне свідчення — картина Івана Владимирова «На даху. Куїнджі годує голубів».
Отже, звідки це у Куїнджі, така смиренна «гордість»? Звідки коріння? Виховання нестатками? Співчуття вільного слухача? Дитинство чорнороба? Священна мода на меценатство у православній імперії? Повнота щедрості уродженця українського південного степу? Еллінська мудрість у крові? Повчання ігумена Дамаскіна про шукання Царства небесного більше за славу мирську?
Питання залишаються. Якщо Бог дасть — ми отримаємо на них зрозумілі відповіді, але вже не в Україні, а в тій, іншій батьківщині Куїнджі — горній батьківщині.
