Є самотність метафізична, і є ― соціальна. Перша може породити благо. Друга, найчастіше, ― наслідок неправильного життя.
Самотність повинна перебувати в гармонії з життям у суспільстві. Так само, як ніч і день не заважають одне одному, але становлять повноту. Особистість визріває у самотності, в холодній порожнечі, у якій людині зрозуміло: і народжуватися, і помирати їй доводиться одній. У цій холодній пустці людина прагне тепла й починає молитися. І тоді вона наповнюється Богом, минуле життя осмислюється, вічність стає очевидною. Поза самотністю, у штовханині ці речі недоступні, і людина ризикує назавжди залишитися пустоцвітом.
Одинокою себе вважає людина-рецептор, людина-споживач, яка чує «візьми» і не чує «дай». Лише не вміючи любити, можна почуватися самотнім. У тебе є руки, і водночас їх немає у тисяч таких, як ти. У тебе є гроші, і, разом з тим, їх немає у тисяч, таких як ти. У тебе є думки, пісні, одяг, їжа, кров у жилах. А брати й сестри на кожному кроці позбавлені цього. Якби ти мав любов, тебе би покрили благословення зігрітих тобою людей так тісно, як рибу вкриває луска.
Самотнім є громовідвід на хмарочосі. Самотнім є космічне сміття, викинуте з орбітальної станції. Нікому не потрібне, з шаленою швидкістю воно літає навколо Землі у безповітряному просторі. Люди ж комусь потрібні, якщо їм потрібен хтось.
Раніше, кажуть, людей ріднило горе. Мама йшла на могилу до чужих солдатів із надією, що хтось прийде на могилу до її сина, який загинув далеко від дому. З тим же почуттям люди давали чужим синам хліб та одяг. І моральний закон працював, і хтось десь давав хліб і одяг їхнім синам. Якщо горе обпалило душу, якщо людина щось зрозуміла в житті, то вона може не замикати двері на ніч, а на свято запрошувати до себе всіх сусідів. Так люди й робили після війни.
Боюся, що коли серйозне лихо трапиться сьогодні, то люди більше озлобляться, ніж очистяться, більше осатаніють, ніж пом’якшають, більше замкнуться, ніж навчаться розуміти чуже горе. У суспільстві є спеціальні інститути для виділення мінімуму любові нікому не потрібній людині. Будинок для літніх людей, психлікарня, різноманітні інтернати. Черпак ― норма. Ситий, одягнений ― чого ще треба? Весь наш соціум перетворюється на розбитий на комірки вулик, напханий егоїстами. Кожен мешканець окремої комірки дзижчить сам із собою, сам собі освідчується в коханні, проклинає решту вулика і скаржиться на черствість та одноманітність.
Треба б узяти молоток або лом. Треба пробити стіну в сусідню комірку і спитати: чим я можу допомогти тобі, брате? Треба що-небудь заспівати разом або, об’єднавши зусилля, зламати стіну до тієї із сусідніх комірок, де голос надривніший і розмови сумніші. Треба, іншими словами, ламати сатанинську відособленість, породжену західним індивідуалізмом.
Але все ж таки людина на суспільство не ділиться і до соціуму не зводиться. Їй потрібні і свій стовп, і своя пустеля, і свої ланцюги. Їй необхідно викроювати час для своєї самотності. Можна залазити з чотками під ковдру. Можна йти до найближчого цвинтаря і ставити свічки незнайомим покійникам. Можна наводити будильник на чверть по третій і до шостої, поки почнуть їздити тролейбуси, вичитати півпсалтиря. Так чи інакше, кожній живій людині потрібне своє відлюддя. А виходити з нього назад до людей треба просвітленим, очищеним і готовим на добрі справи.
Захід поставив перед нами багато питань. Спасіння ― від віри чи від справ? Що важливіше ― Писання чи Передання? Мати чи бути? Бути чи здаватися? Серед цих запитань ― питання про самотність: самотність чи соціум? Питання знімається в православному синтезі. І те, й інше. Любов до Бога хоче усамітненої молитви. Любов до ближнього прагне в люди. Обидві любові часом змішуються і спрямовуються в небо, як одне полум’я, щоб потім розділитися й горіти окремо. Та лише до часу.