«Сердце в будущем живет; настоящее уныло: все мгновенно, все пройдет; что пройдет, то будет мило»... Правильно зауважив свого часу Пушкін: людина то мріє про майбутнє, то тужить за минулим. А що ж відбувається з нами зараз?
Коли людина народжується, вона потрапляє до рук часу. Точніше, не так. Коли людина, дитя вічності, приходить у цей світ — долоні часу з любов’ю підхоплюють її.
Спочатку вона ледь відчуває цей дотик. Сон, годування, мама прийшла. Тілом вона вже тут, розумом — ще в незнаних світах. Можливо, у світах безчасся. Підростаючи, вона відчуває час все більше. Вчиться перебирати його пальці — хвилин, годин, днів, років.
Вона звикає до нього, і — як не парадоксально — чим міцніше стає на ноги, тим дужче тримається за нього.
Проте якось настає момент, коли людина говорить: «Час немилосердний».
Можливо, думка про немилосердність часу приходить, коли вперше чуєш, як за спиною зачиняються двері — з тим, аби ніколи (в усякому разі, у цьому житті) не відчинитися.
Марно стукати, марно просити й плакати — минуле невблаганно пішло.
Так само марно намагатися проникнути у ворота майбутнього — вони відчиняться лише в точно визначений час.
І все ж, опинившись у цьому вузькому — як нам видається — просторі між минулим і майбутнім, просторі нашого сьогодення, ми панічно лупимо кулаками у двері, намагаючись вирватися з нього, немов одержимі якоюсь дивною формою клаустрофобії.
Час немилосердний, бо ми не вміємо жити теперішнім.
Нам здається, що тепершішнє замкнене й нудне. Але ж лише воно по-справжньому безмежне. Минуле обмежене, майбутнє обмежене, якщо говорити про його часовий вимір, а теперішнє, наче гірчичне зернятко, проростає у вічність. «Теперішнє — це та точка, в якій час торкається вічності», — каже Льюїс у «Листах Баламута».
Теперішнє — це момент зустрічі з собою. А отже, і з вічністю, яка всередині нас. З вічністю, яку можна знайти, якщо правильно використати свободу, надану людині тільки цієї миті.
Так, теперішнє — це праця. Це вибір. Це зусилля. Чи не тому ми поспішаємо втекти в ефемерність майбутнього, мріючи, будуючи плани, сподіваючись, що там ми зустрінемо себе ідеального і все, звичайно ж, буде по-іншому?
«Наша справа, — пише дядько Баламут своєму племінникові, — відвернути їх (людей) від вічності й від теперішнього. Маючи це на увазі, ми інколи спокушаємо людину життям у минулому. Але цей метод має обмежену цінність, бо люди все-таки дещо про минуле знають: у цьому відношенні минуле схоже на вічність. Значно краще, аби вони жили в майбутньому».
Майбутнє — це не обов’язково надія на глобальну зміну світоустрою або на щасливу старість. Це може бути просто очікування швидкої зустрічі, близького свята, вихідного.
І в цьому очікуванні ми втрачаємо повноту радості, яку можна пережити тільки «зараз». Ми безжально топчемо квіти наших днів, бо нам завжди здається, що он та квітка, на іншому кінці поля, яскравіша й гарніша. І біжимо до неї, відмовляючись бачити красу довкола.
Кожний день — дарунок. А дарунок — це не лише подарунок, це ще й несподіванка. Хіба можна порівняти подарунок, якого не очікуєш, з тим, про який знаєш наперед?
«Я ніколи не думаю про майбутнє. Воно настає досить швидко», — колись пожартував Ейнштейн. І був правий. Підкорюючись Слову, час несе нас у своїх долонях по космосу життя, щоб встигнути доправити додому, поки ми не розгубили подаровану нам вічність. Зараз час можна міряти не днями, а тижнями. Ми постійно нарікаємо на цю безбарвну швидкоплинність, а самі ще більше прискорюємо лет часу, живучи очікуванням. Від події до події. Від понеділка до п’ятниці. Від п’ятниці до понеділка. А життя? А життя непомітною тінню — поміж ними.
Ми ковзаємо по життю так само, як ковзаємо очима по рядках молитов. Мабуть, це одне з найяскравіших порівнянь, що характеризує нашу неможливість жити теперішнім — адже більш «вічного» моменту, ніж розмова з Богом, знайти неможливо.
Очевидно, лише навчившись збирати час у своїй душі, можна навчитися в кожному дні бачити вікно у вічність. Бачити так, як пише про це у своєму щоденнику прот. Александр Шмеман «Початок „осени первоначальной“*... Учора вдень поїздка до Гані. Гори, ліси, залиті вже осіннім сонцем, зовсім живі в цій дивовижній прозорості вересневого сонця... У зв’язку із цим... — думки про смерть. У жахові перед смертю одне з найсильніших почуттів — це жаль полишати цей світ: le doux royaume de la terre (Bernanos)**, те, що так сильно відчував також Mauriac. Але що коли le doux royaume de la terre: це відкрите, світле небо, ці залиті сонцем гори й ліси, ця безмовна хвала барв, краси, світла, — що коли все це і є, зрештою, не що інше, як єдине явлення нам того, що за смертю? Вікно у вічність? „Так, але тієї — єдиної, неповторної, сіренької днинки і вогнів, які в сутінках її раптом спалахнули, — тієї, що так болісно пам’ятає душа, її ж немає, не повернути...“. Але душа ж тому й пам’ятає, що ця „днинка“ явила їй вічність. Що не її я пам’ятатиму у вічності, а сама вона була „проривом“ у неї, якимось — наперед — „спогадом“ про неї, про Бога, про життя нестаріюче...»
* Слова з вірша Ф. Тютчева «Есть в осени первоначальной».
** «Солодке царство землі» (Бернанос) (фр.).
Можливо, комусь час видається немилосердним. Але він немилосердний так само, як мати, котра вчить свою дитину самостійності. Він учить нас, дітей вічності, жити поза ним. Жити в ньому, але не ним.
Час струшує із себе наші сподівання та плани і розбиває наші мрії, звільняючи цим нас, навчаючи нас жити вертикаллю.
Щастя в тому, щоб жити вертикаллю. Щодня. Усе життя. Літаючи на лагідних долонях часу, дивитися в Небо. Навчаючись долонями часу — черпати вічність.
