Усі ми теоретично знаємо, що головне — боротьба зі злом у самому собі, та в більшості з нас безперестанку дає знати про себе мрія про ідеальне суспільство, у якому всі будуть щасливі, у якому всім буде зручно…

Мрія про загальну справедливість народилась у вісімнадцятому столітті в епоху Просвітництва й породила не одну революцію. Мрія ця безбожна: в основі її матеріалізм Дідро та його однодумців, деїзм* Вольтера та ідеї Руссо**.

* Деїзм — уявлення про те, що Бог створює світ, але не бере участі в його розвитку (Творець, але не Промислитель).
** Руссо стверджував, що людина за природою добра, а поганою стає в суспільстві.

Мрія ця не лише породжує революції. Жити з нею так само незручно, як спускатися в метро в криноліні та припудреній перуці — одязі того часу, що її породив. Мрія ця викликає вічне незадоволення та роздратування, оскільки ми чомусь вважаємо абсолютно природним та певним те, що ще до нашого виклику, у передчутті того, що в нас продірявиться труба, до нас упурхне прекрасний, мов ельф, сантехнік з ЖЕКу і все виправить, що за найменшого нашого нездужання з’явиться лікар зі стовідсотково цілющою таблеткою, соціальні служби про всіх подбають, і ближні, що не дратуватимуть око, захоплять нас у щасливий хоровод загального процвітання.

Власне, немає нічого поганого в тому, щоб бажати справедливості й порядку. Погано лише, якщо мрія про ідеально складений соціальний пазл займає забагато місця в нашому серці й відволікає від головної задачі — боротьби зі злом у самому собі, відволікає від того, що людина стоїть перед Богом, і волосся все на голові пораховано (Мф. 10, 30).

Як один із можливих варіантів ліків від подібного устрою душі хочеться запропонувати читати Діккенса. Чим більше, тим краще: ці ліки не мають побічних ефектів.

Мені вже випадало писати на сторінках «Отрока» про схожість Діккенса і Достоєвського в тому, як вони вірять у людину, в її свободу та відповідальність, як не приймають вони приреченої залежності від обставин та поширеного виправдання «середовище заїло».

А зараз хочеться поговорити про іншу їх тотожність. Разуміхін Достоєвського каже: «Адже цей дозвіл крові за совістю — це… це, по-моєму, страшніше, ніж офіційний дозвіл кров проливати, законний…». Інакше кажучи, Разуміхін стверджує, що головне не суспільний устрій, не закони, не мораль, зведена до певного суспільного договору, а справжня до Бога спрямована моральність, сумління людини, її відповідальність, її милосердя. Саме це — рушійна сила життя, саме це влаштовує або руйнує долі. Для воскресіння душі Раскольнікова вирішальною виявилась не наявність каторги, а життєва позиція Сонечки, Разуміхіна, Порфирія Петровича.

А що було б з Олівером Твістом Діккенса, коли б не трапилися на його життєвому шляху містер Браунлоу, місіс Мейлі та Роз? Адже без цих, ледь згаданих в оповіді, співчутливої літньої жінки та сторожа, котрий нагодував його хлібом і сиром, він просто загинув би на шляху в Лондон, і його історія завершилася б, так і не почавшись.

Що сталося б із Ніколасом Нікльбі без братів Чірібл, котрі взяли його на роботу і наділили довірою всупереч підступам його дядька? Пропав би, як пропав би і Девід Копперфілд без бабусі, і крихітка Емлі та місіс Гаммідж без містера Пегготі, як пропав би Піп без Джо, як загинув би Дік Свівеллер без самовідданої допомоги ледь знайомої йому маленької служниці, що її він прозвав маркізою. Список благодійників, людей шляхетних, у Діккенса безкінечний, і саме вони, повторюся, є вершителями доль у його романах.

Дехто вважає Діккенса дитячим письменником, у кращому разі далеким від життя романтиком через ідеальність та прекраснодушність його шляхетних героїв. У зв’язку із цим мені хочеться пригадати курйозну історію з моєї давньої вчительської практики. Будучи молодою вчителькою, я втаємничувала дітей у всілякі літературні тонкощі й одного разу включила в контрольну завдання: «Доведіть, що поема „Алєко“ — віха на шляху Пушкіна від романтизму до реалізму». Отримала натомість в одній із робіт таку відповідь: «Спершу Алєко любив Земфіру, і це романтизм, а потім він її вбив — і це вже реалізм». Ті, хто вважають правдою життя лише те, що є достатньо печальним й похмурим, можуть упізнати себе в цьому восьмикласникові. Це просто наклеп на життя, наклеп, підтримуваний ЗМІ, які шукають фактів щострашніших, наклеп небезпечний, бо саме тамує готовність боротися зі злом у собі: навіщо, коли на цьому чорному-чорнісінькому тлі я й так, здається, світла пляма?

Лиходії, напевне, є, та є і величезна кількість людей, для яких відповідальність, співчуття та чуйність природні. Якою ж важливою і рятівною для душі є пам’ять про те, що прикладом для тебе є не лише святий, котрих мало, але й велика кількість хороших людей, котрі існують у житті, а не лише в літературі або радянському кіно. Словом, варто повернутися до абсолютно справедливої та єдино правильної думки, що добро — це норма. А щоб задовольнити скептиків, можна скористатися формулюванням Льюїса: «Добро — це добро, навіть якщо йому ніхто не служить».

І тоді нас не буде бентежити ідеальність хороших героїв Діккенса. Часом вони виголошують надто пафосні монологи. Часом, особливо у фіналах, Діккенс затягає низку щасливих сюрпризів та несподіванок, щоб винагородити всіх, хто вартий нагороди. Та, може, це не літературний недолік, а природна потреба людини намилуватися тим, що є прекрасним, як, наприклад, милуємося ми морем, котре було метою нашої подорожі, або чарівним пейзажем, заради якого зупинили машину? Вони ще, слава Богу, є: і моря, і луки, і діброви, і добрі серця, і Діккенс.

Діккенс не був байдужим до устрою суспільства, більше того, ставши надзвичайно популярним і впливовим, він багато що зумів змінити. Як пише Честертон, «Діккенс справді допоміг знести з лиця землі боргову тюрму. Діккенс уплинув і на місцеву парафію, і на звичаї сиділок, і на поховальний ритуал, і на робітничий будинок, і на Канцлерський суд». Але в його романах усе влаштовується на краще не завдяки, а всупереч соціальній системі.

Коли американці читали його критичні випади проти нелюдських устоїв в Англії, вони сподівалися, що Діккенс зніме капелюх перед їхньою демократією, а Діккенс приїхав, подивився і образив їх убивчими американськими розділами роману «Пригоди Мартіна Чезлвіта».

Можна писати про жахи судочинства та абсурдності політичних ігрищ у «Холодному домі» Діккенса, про страхітливість робітничих будинків та долі бідняків у «Олівері Твісті», та вернімося знову до того, як багато залежить від щедрості, довіри, співчуття, любові окремої людини. Діккенс — представник християнської культури. Життя і доля його персонажів залежать від милосердя так само, як життя тієї людини, що постраждала від розбійників, залежало від доброти євангельського самарянина.

Те, що Діккенс проповідує, наскільки це можливо в літературі, саме євангельську глибину любові до людини, мабуть, найлегше побачити в тому, як люблять у його романах тих, хто найбеззахисніший.

Є в романі «Пригоди Ніколаса Нікльбі» юнак Смайк, котрого головний герой узяв із собою, залишивши жахливе місце, куди він потрапив як помічник вчителя. Місце це — школа в Йоркширі, котра являє собою не школу, а концтабір для хлопчиків, які живуть у бруді, голоді та побоях. Найбільш нещадно лиходій-господар містер Сквірс ставиться до Смайка — хлопчика, за котрого припинили платити, після чого він остаточно став слугою і рабом. Чи то від вічних знущань, чи то від безпросвітної туги, чи ще з народження він геть нездатний до навчання, у нього дещо утруднена мова, а в екранізаціях його роблять кульгавим, щоб підкреслити його хворобливі особливості.

Що чудово в Діккенса? Ні, не те, що Смайка люблять і Ніколас, і його сестра Кет, і їхні друзі. Чудово те, що його люблять без будь-якої поблажливості.

У період безнадійної скрути, залишившись без даху й заробітку, Ніколас зі Смайком вступають до трупи провінційного театру. Смайка беруть на роль аптекаря в «Ромео і Джульєтті». Хлопець не може запам’ятати буквально трьох слів своєї ролі. Можна лише дивуватися самовідданому старанню Ніколаса перемогти його недугу і допомогти вивчити роль. Ніколас докладає каторжні зусилля з повною віддачею. Під час вистави вся трупа завмирає під час затягнутої паузи. Але Смайк усе-таки згадав. І це загальний тріумф і радість. Згадав! Вдалося!

Так само без тіні поблажливості з усією повнотою сердечності ставиться бабуся Девіда Копперфілда до містера Діка, котрого вона прихистила, рятуючи від родичів, до цього невинного та милого літнього джентльмена, котрий любить запускати паперових зміїв, і котрому часом здається, що в його голову переклали турботи з відрубаної голови Карла Першого.

Діккенс з усією силою переконання стверджує, що немає каліцтв та неповноцінності, є лише калічна нездатність жаліти й любити всім серцем.

А що, коли хворіє не зворушливий добряк, а нестерпний мучитель? Такі ситуації теж є в Діккенса. Трьом з його численних ангелоподібних героїнь випадає цей найтяжчий хрест: Нелл у «Крамниці старожитностей» опікується своїм дідом, ураженим пристрастю до гри. За полум’яної любові до онуки він усе ж наважується красти в неї під час їхніх поневірянь, що почалися після розорення. Горе Нелл величезне, але не вичерпується її любов, терпіння та надія.

Чарівна юна Маделайн Брей живе зі своїм батьком у борговій тюрмі. Її батько розтринькав і власні статки, і посаг її спочилої матері. Він, будучи страшенним егоїстом, навіть готовий видати Маделайн заміж за старого заради грошей. Що ж утішного в цьому кошмарі? Те, що Маделайн відповідає йому любов’ю та відданістю. Її самовідданість, те, що вона абсолютно позбавлена надривного жалю до себе і не носиться із собою, як зі страдницею. І звісно ж, Діккенс винагородив її врешті-решт щасливим шлюбом з Ніколасом Нікльбі.

Ще один, цього разу паралізований, егоїст-батько дістався Кларі, нареченій Герберта. Це персонажі роману «Великі сподівання». Вона самовіддано доглядає скандального, крикливого батька, котрий стукає в підлогу палицею. Вона схожа на Маделайн тим, що ми бачимо в ній не жертву тяжких обставин, а молоду чарівну дівчину, життя котрої не зводиться до хвороби батька, хоча вона й ідеально його доглядає.

Діккенс може писати про жахливих лиходіїв, він може змальовувати картини в дусі жаского готичного роману, та він ніколи не буває безпросвітним. Честертон справедливо зауважив, що про будь-які несправедливості та неподобства він пише з обуренням оптиміста, який дуже любить людей.

Література робить переконливим те, що ми начебто й так знаємо. Хто, наприклад, не знає, що гріх не лише ображати, але й ображатися? Та одна справа знати, а інша справа — прочитати в романі «Великі сподівання» розділи, присвячені міс Хевішем. Пройшло сім років з тих пір, як вона, вбравшись у шлюбну сукню й одну туфлю, отримала лист від нареченого, з якого зрозуміла, що він, обібравши її, втік, і весілля не буде. Вона зупинила в будинку всі годинники, причинила віконниці й живе при світлі свічок у зотлілому шлюбному вбранні, в одній туфлі, яку встигла взути до отримання листа, а в сусідній кімнаті зотлів і затягся павутинням стіл, приготований до весільного бенкету. Міс Хевішем не захотіла ані пробачити, ані забути, ані визнати, що її весілля не відбулося, і жити далі.

Чим довше людина не може пробачити й забути, тим більше її душа схожа на кімнати міс Хевішем. Бог і Божий світ поруч, треба лише не впиратися й відчинити вікна, і викинути гниль, і вийти зі свого горя, з власних спогадів, із зосередженості на собі. Маделайн і Клара живуть із прочиненими вікнами.

«Прирікши себе на затвірництво, вона зреклася тим самим тисячі природних цілющих впливів; — пише про міс Хевішем Діккенс, — заглибившись у самотні думи, вона ушкодилась розумом, як то завжди бувало, і буде, і не може не бути з кожним, хто чинить насупроти усталеного ладу Творця. Її марнославство, яке було породжене скорботою і заволоділо нещасною жінкою безроздільно, мов прокляття, тяжіло над нею». Додамо тільки, що не лише над нею. Міс Хевішем зіграла абсолютно нищівну роль у житті тих, хто опинився поруч із нею

Та навіть найправильніше життя нестерпне для оточуючих, якщо людина ним марнославиться, бачить себе подвижником і жертвою. Схоже, що сердечне тепло потрібне не менше, коли не більше за їжу, чистоту та випраний одяг. Старша сестра Піпа, головного героя роману «Великі сподівання», вийшла заміж за коваля Джо і взяла до себе маленького брата після смерті батьків. Ця місіс Джо сумлінно чистить, миє, товчеться на кухні, але весь час говорить про своє життя, як про каторгу, і так тримається з чоловіком та молодшим братом, ніби вони глибоко перед нею винні. «Отож обом нам уділили по шматку хліба, немов ми були загін вояків на марші, а не дорослий і хлопчак у себе вдома, і ми сором’язливо запили його розбавленим молоком з глечика на поличці. Місіс Джо тим часом повішала на вікна чистенькі фіранки. Місіс Джо була дуже охайна господиня, але мала рідкісний хист робити охайність ще обтяжливішою й неприємнішою, ніж сам бруд. Чистота — це, кажуть, майже святобливість, і деякі люди досягають тієї самої мети своєю побожністю».

Діккенс невичерпний, і доведеться просто обірвати розмову про нього, адже до кінця далеко. Хочеться лише написати ще кілька слів про екранізації Діккенса, котрі, можливо, стануть у пригоді тим, хто не знайде часу заглибитися в читання. Щоправда, якщо тільки дивитися, не прийде радість, з якою зустрічаєш кожен вдало втілений кінематографістами персонаж. Саме так відбувається, коли дивишся прекрасну англійську екранізацію «Життя та пригод Ніколаса Нікльбі», здійснену 2001 року. Режисер Стівен Уїттекер. Цей роман належить до раннього періоду творчості Діккенса, і здається, що гротескність персонажів неможливо втілити на екрані, а от, виявляється, це зроблено, і зроблено блискуче.

Є ще дуже погана американська екранізація цього роману 2002 року*. І сюжет змінено, і репліки є зовсім неможливі для цього письменника. Пригадується, що Діккенс іноді навіть лягав на підлогу в театрі, протестуючи проти театральних постановок, котрі спотворювали його романи. Так само заледве стосується Діккенса американо-англійський «Олівер Твіст», на відміну від філігранного «Олівера» Романа Поланськи.

* Усі екранізації є в Інтернеті, і, щоб легко було розібратися з першої секунди, зазначу: у хорошому фільмі Ніколас — брюнет, а в поганому — блондин.

Дуже вдалі «Великі сподівання» в англійській екранізації 1999 року. Режисер Джиліан Джарролд.

Чудова екранізація (ігровий, а не мультиплікаційний фільм) «Різдвяної пісні в прозі». Фільм називається «Три Різдвяних примари» або «Духи Різдва». Це американська екранізація, зроблена 1999 року Девідом Х’ю Джонсом.

Дуже хороший «Девід Копперфілд» — американо-ірландський фільм 2000 року режисера Пітера Меддока.

Французи за участю нашого Адабаш’яна як одного зі сценаристів створили дуже красивий фільм «Домбі та син». Фільм 2007 року. Режисер Лоран Жуї. Мальовничість кожного кадру настільки вишукана та досконала, що, мабуть, частково губляться характери. Колоритні дядечки Уолтера вписуються в інтер’єр, як таємничий і прекрасний сон, не більше, але дивитися цей фільм усе ж, безсумнівно, велике задоволення.