«Кажу протилежне тому, що маю на увазі» — як на мене, це приклад наймісткішого визначення іронії з підручників. А ось приклад із життя: потрапив у затор, спізнюєшся, гризеш себе… і раптом хтось із пасажирів доброзичливо виголошує: «Гарно стоїмо!» Затори не зникають, проте досада раптом починає поступатися місцем усмішці. Психологи твердять, що вміння іронізувати допомагає жити. Іронія — дуже зручний пристрій — наче сходи — для того, аби піднятися вище над ситуацією, подолати бар’єр невдачі. Щоправда, зі сходів можна й гепнутися. А іронія? Скільки в неї сходинок і які з них найслизькіші? І як це перевірити? По-моєму, лише на особистому досвіді.
У школі по піонерських кар’єрних сходах я дісталася до звання «голова ради дружини». Ровесники мене побоювалися, дехто, можливо, поважав, але більшість, радше, відгороджувалася від вискочки презирством. Утім, командирська позиція нівелювала всі витрати. Але щойно набігла пора отроцтва, весна замість звичного завзяття привнесла нові невиразні мрії… Мені раптом захотілося бути не офіційним лідером, а справжньою душею компанії. Із цією думкою я записалася до спортивної школи, не маючи жодних спортивних даних. Мої ровесники з посмішкою зустріли появу «піонерської еліти» на спортмайданчику й невдовзі пошепки (все-таки начальство) присвоїли мені прізвисько «Основна». Не усвідомлюючи цього, вони використали антифразу — найпростішу конструкцію іронії — коли слово вживається в значенні зовсім протилежному: сміливцем називають відвертого боягуза, худорбою — пухкеньку дівчину, а основною — ту, яка, ну ніяка в спорті.
…Іронія — річ жорстока.
Але бажання стати «своєю людиною» серед ровесників було настільки сильним, що я притлумила образу й наступного дня, зайшовши до роздягальні, видала: «Привіт! Ваша Основна — прийшла!» І сталося чудо — у мій бік повернулися перші дружні усмішки.
…Самоіронія — річ чудодійна!
Іронізуючи над собою, я віднімаю хліб в іншого. Я утримую ситуацію у своїх руках. Самокритика завжди менш болісна за критику. Так говорять психологи. Мій досвід їм не суперечить.
Весною нашу спортшколу запросили на районний турзліт, і всі чемпіони та чемпіонки ввечері збиралися в моєму наметі з надписом «Редколегія. Важкоатлети» — послухати переказ селінджерівської історії «Людина, яка сміялася». Я таки знайшла своє місце і в їхньому середовищі, і в їхньому серці!
У літературі іронічні письменники стали моїми наставниками. До товстого синього зошита я записувала іронічні фрази, щоб розібрати їхню будову й опанувати це мистецтво впливу на світ. Адже іронічних люблять, іронічних поважають, іронічними захоплюються. І перед сном, акуратно згортаючи синю обкладинку, я читала виписані приклади:
«Оригінальна конструкція, зоря автомобілізму. Бачите, Балаганов, що можна зробити з простої швейної машини Зінгера? Невеликий пристрій — і вийшла чудова колгоспна снопов’язалка».
Усе із цією іронією зрозуміло! З удаваним серйозним виглядом (адже з давньогрецької «іронія» перекладається як «удавання, прихований глум») треба хвалити предмет, який слід лаяти. Або навпаки. Тільки й того!
…Іронія — річ нехитра.
В інституті я знайшла справжню дружбу. Ми порозумілися з перших хвилин знайомства, бо на моє запитання: «Ти киянка?» — Аня відповіла: «Ага. Стовбова. Боярська. Словом, з Боярки». А вже за півгодини одногрупники в нас запитували: «Ви сестри? Або однокласниці?». А ми незворушно пояснювали: «Ні, ми тезки: Маша і Даша».
…Іронія — річ дружелюбна.
Моя хрещена про нас говорила: «Вашими язиками та хліб різати!» — у відповідь отримувала: «Ага! Ще й маслом намазувати». Хрещена мама посміхалася, але хитала головою, бо ми, на її думку, часто-густо розпускали «свої дурні язики» й не хотіли зупинятися — так нас перло від власного красномовства, винахідливості, дотепності… Про такий стан кажуть: «Заради красного слівця не пожаліє й отця». Це правда — ми не жаліли нікого, не обтяжували себе роздумами про наслідки — чи не образиться людина, чи не гріх таке казати… Коли на думку спадав несподівано вдалий каламбурчик, оксюморончик — він випалювався з рота так само радісно-безпосередньо, як маленька дитинка випускає газики. З нами було страшенно весело в прямому сенсі слова. Бо наша іронія часто трансформувалася у форму тривіального стьобу над людьми: «По-моєму, я схудла, давай я відійду, а ти подивишся!» — «Ой, точно! Ти йди далі, давай, іди. Чим далі ти відходиш, тим худішою стаєш!»
…Іронія — річ самовдоволена.
На роботі я вперше здорово гепнулася зі «сходів іронії». На радіостудії зі мною співпрацювала чудова жінка, прекрасна співачка, задушевна людина. Вела передачу «Про своє, про жіноче». Самостійно виховувала дочку. Завжди приносила на студію для всіх щось смачненьке до чаю. І от якось на мій день народження дарує вона мені плюшеву іграшку — неможливого, чомусь червоного, зайця або зайчиху, що тримає в обіймах маленьке, але таке ж червоне зайченя. Я так отетеріла від сюрреалізму цього багряного крільчатника, що видала: «Здорово! Це гранітний пам’ятник матері-одиначці». За секунду стало зрозуміло, як це — хотіти від сорому провалитися крізь землю. Я зробилася червоною, як зграя червоних зайців, — адже переді мною стояла саме вона — мати-одиначка… Здуру я потрапила у форму злої іронії, яку називають сарказмом — давньогрецькою «сарказм» означає буквально «розриваю м’ясо».
… Іронія — річ убивча.
От і добре, от і чудово, що тоді я так осоромилася. Розпеченим (червоним!) залізом викарбував той безглуздий сарказм на моєму гранітному серці правило: зупиняти іронічну фразу в роті й дві секунди думати — що вона зробить з почуттями ближнього мого.
… Іронія — річ рефлексивна.
У сім’ях моїх родичів панує італійський стиль спілкування. Емоціями приправляються всі діалоги, будь-які дії можуть з великою вірогідністю бути піддані моментальному експресивному оціночному судженню. І якби на допомогу не приходила іронія… Мабуть, ми були б схожі на персонажів сицилійської трагікомедії. А так — така собі милозвучна неаполітанська родина. Наприклад, дитина не прибрала іграшки, і квапливий тато тут-таки наступає босою ногою на кузов вантажівки, яка, ймовірно, потрапила в коридорно-транспортне ДТП. І що ж прокричав би наш татко, якби не «фільтр» іронії? Ну, звісно, у нього б не вихопилося: «Алексе! Скільки разів тобі казати!… Не сідай за кермо в нетверезому стані!»
А за якийсь час малюк, сам того не знаючи, яким прийомом орудує, ділиться шкільними новинами з бабусею: «Ти знаєш, у нас у класі є три хулігани. Зовсім не розумію, чому мене до них четвертим приставили…» Після чого бабуся наодинці виказала його батькам: «Ну, тепер я спокійна! А то цілий рік у хлопчика немає жодного серйозного зауваження. Це ж ненормально! А тепер я бачу: здоровий, нормальний хлопчисько росте».
….Іронія — річ універсальна.
У житті людей іронія — наче тунель, по якому ми вибираємося з важкої ситуації, коли іронізуємо самі над собою (тобто йдеться про самоіронію). А ось щоб вивести за собою ще й інших — потрібні сили міцніші. Так замасковані, навідні запитання Сократа немов хапали думки його співрозмовників за руку й допомагали звільнитися від хибних поглядів, вийти з дорогоцінних лабіринтів засвоєної точки зору. Сократівська іронія («Я знаю лише те, що нічого не знаю»; «Заговори, щоб я тебе побачив»; «Скільки ж є речей, без яких можна жити»; «Смерть — це найбільша ілюзія людства. Коли ми живемо — її ще нема, а коли ми помираємо — її вже нема»; «Хто хоче зрушити світ, нехай зрушить себе!») — це вже не побутова психотерапія, але спроба за допомогою іронії схопити таємничу, найважливішу сутність людства.
Десять років тому Олександр Якович Коротенко промовив перед нами, учнями його сценарної майстерні, слівце «ірософія». Так він придумав називати іронічну мудрість — іронію, що здатна породжувати ідеї, відкривати у цьому світі щось нове, допомагати йому ставати кращим, з усмішкою позбуваючись гіршого. Сократ, Лукіан, Діоген Сінопський, Сірано де Бержерак, Мюнхгаузен, Еразм Роттердамський, Джонатан Свіфт, Франсуа Рабле, Ходжа Насреддін, Григорій Сковорода, Сервантес, Марк Твен, Ільф і Петров, Чаплін, Саймак, Гоголь, Козьма Прутков, наш Густав Водічка — усі вони ірософи у більшості своїх творів.
Можливо, ірософія — остання сходинка сходів іронії, оскільки вона, на думку Олександра Яковича, завжди веде до творення, зняття непереборних труднощів, до виходу за межі відомого. Можливо, і з висоти ірософії можна звалитися, уявивши себе вождем або якимось всезнайком.
Технічні, формальні, експлуатаційні можливості сходів іронії, на відміну від звичайних сходів, міцно-преміцно пов’язані з мінливою, абсолютно нераціональною річчю — нашою душею. А душі здійнятися у височінь допомагає, на жаль, не іронія. А лише невдаване, щире смирення перед її Творцем.