Мабуть, у житті кожної жінки настає період, коли вона розуміє, що нема ніяких душевних сил для того, аби далі йти обраним шляхом, безліч вагань охоплює душу, на перший план виступає особистий егоїзм і починаються нарікання на своє буття. А в голові одна й та сама думка: «Як я, бідненька, втомилася!»

Одного разу я прийшла до духівника в досить жалюгідному стані духу. Після моєї пафосної промови про те, який важкий хрест материнства, батюшка мовчки вийшов до іншої кімнати й повернувся з книжкою* в руках. «Хочеш, я тобі дещо прочитаю?» — «Ну ось, — подумала я, — так хотілося елементарного людського розуміння, а доведеться вислуховувати богословську лекцію про смирення...» Але з перших рядків відчула, як клубок у горлі зрадницьки не дає дихати, а потім у кімнаті настала тиша, яку нізащо не зважилася б порушити...

* Архімандрит Єпіфаній Феодоропулос. «Дошлюбні стосунки. Цивільний шлюб. Аборти»

Історія, описана в цій книзі, відбувалася під час Другої світової війни в Німеччині. Автора, знаменитого лікаря-хірурга, відвідала молода жінка. В неї було двоє маленьких дітей, і в той момент вона була на четвертому місяці вагітності. Її чоловік-лікар був мобілізований і відправлений на фронт. Після огляду цієї жінки хірург оголосив їй гірку правду — двосторонній рак грудей. Гормони вагітності, необхідні для розвитку дитини, зараз ставали смертоносними для здоров’я матері. Лікар поставив її перед нелегким вибором: або вона, або дитина... вона не здригнулася, не заплакала, а тільки гнівно відповіла: «Ні! Ніколи! Дитина належить тільки мені й чоловікові! Я ніколи не дам своєї згоди на те, щоб її в мене відібрали! Вона — спадок для мого чоловіка. Мені зовсім байдуже, що буде зі мною. Я вас прошу: збережіть мені життя, поки не народиться дитина! Благаю!» Ніколи, за багато років лікарської практики, цьому лікареві не доводилося зустрічати нічого подібного. Вражений, він потиснув їй руку. Через два дні вона лягла в клініку, і почалася довга й наполеглива боротьба за її життя.

Задачею першої операції було видалення однієї груді й безлічі прилеглих до неї залоз та лімфовузлів. Через чотири дні ретельне дослідження показало, що з дитиною, на щастя, все було гаразд. Одного разу, зі сміхом, мати спитала у лікаря, скільки приблизно їй ще залишилося жити. Всі розуміли, що відповідь їй була потрібна лише для того, щоб знати, чи достатньо в неї часу, аби дочекатися появи дитини на світ. Але хто знає час та добу? Тим часом, мати стала поволі слабшати, говорила тільки про малюка, на якого чекала, про те, як залишить своєму чоловікові спадок їхнього кохання. А через декілька днів лікар отримав з Генерального штабу відповідь на свій запит — вся частина, в якій служив її чоловік, загинула на Східному фронті... Своїй пацієнтці він не сказав про це ні слова.

Друга операція була більш відповідальною та небезпечною, оскільки загальний стан матері погіршився. Це був шостий місяць вагітності, і якби почалися передчасні пологи, дитина б не вижила. Операція пройшла без ускладнень, хоча стало очевидно, що рак стрімко робить свою справу, і надії на зцілення не залишилося. Професор більше за все боявся, що плід помре в утробі, і все виявиться марним. Але мати вірила... і кожного разу з сяючим обличчям розповідала, що відчуває його рухи, його маленькі ніжки.

Починався останній бій із часом. На опромінювання вона не згодилася, рана на місці операції не рубцювалася, сили її організму виснажилися. На восьмому місяці їй запропонували викликати пологи, але вона вирішила поїхати додому. Тепер її душа була спокійна, а лікареві вона пообіцяла повідомити, коли народиться малюк. Професор був вражений, коли отримав листа, написаного нею самою, про те, що десять днів тому народився її хлопчик, що сил майже не залишилось, але вона вдячна Богові, що Він почув її молитви. «Ця подія багато для мене означає. Це найбільша розрада в кінці життя. Смерть наближається. Я не хочу здаватися кращою, ніж я є: я часто відчуваю страх перед смертю, особливо в ті ночі, коли я лежу сама з відкритими очима у темряві. Але тоді мене втішає думка про мою дитину — живий доказ любові Божої. Я точно знаю, що в мене не вистачить сил боротися за своє життя, і втішаюся думкою про те, що, власне, навіть найтурботливіші батьки можуть зробити лише дуже небагато для своїх дітей. Адже й їхня доля, і наша власна цілком знаходиться в руках Божих. І в ці батьківські, сильні руки я повністю віддаю сьогодні всіх тих, кого залишаю після себе... Я намагалася бути для своїх дітей, які були для мене найбільшим дарунком, доброю матір’ю. Десять років нас із чоловіком пов’язувало кохання, яке ніколи не затьмарювала ані найменша хмаринка. Нелегко залишити їх усіх. Але я йду з надією, що, звільнившись від земних страждань, ми всі знайдемо радість вічного життя. Прощавайте! P. S. Прошу Вас передати цього листа моєму чоловікові, коли він повернеться».

Через чотирнадцять днів вона померла, а чоловік так і не побачив спадку, який заповіла йому його вірна дружина.

Закінчивши читати, батюшка, який за своє священицьке життя пропустив крізь серце чимало людського горя, мовчки плакав. Мені було ніяково, і у той же час так добре... В моєму серці все головне стало головним, все дрібне — здрібніло до решти. Я побачила свої «скорботи» такими нікчемними, сірими, непотрібними. Чого я боялася?

Жодного разу Господь не осоромив моїх сподівань; виношуючи і народжуючи своїх дітей, я завжди відчувала Його міцну, тверду руку. Як гірко і соромно мені підіймати очі до неба. Невдячність — теж нелегкий тягар.

Я кожного дня маю щастя бачити своїх дітей, чути їхню нескінченну, настирливу балаканину, складати їхні сорочки й штанці, пишатися їхніми успіхами й хворіти разом із ними. Мені жодного разу не довелося ставати перед вибором: чи мені жити, чи комусь із них. Ні, стоп, це неправда. Десь у самих глибинах серця лежить щось чорне, в’язке, страшне — мої думки й почуття. Дякую Господу за те, що слово «аборт» ніколи не виникало в моїй голові. Але не завжди потрібне медичне втручання для того, аби вбити свою дитину. Достатньо не зрадіти, не заплескати в долоні, коли дізнаєшся про те, що вона вже прийшла у цей світ, не погладити її рукою, не подивитися в очі чоловіка з любов’ю та вдячністю... Можна просто цю дитину не хотіти, але з почуттям власних «смиренності та терпіння», скніючи в своєму егоїзмі, виношувати маленьку, беззахисну, таку залежну від тебе людинку. Чи ще гірше — сподіватися, що раптом щось трапиться, і все само собою вирішиться, і можна буде далі жити — не тужити.

Донечко, я не раділа, коли дізналася, що Господь послав мені тебе... Але ти народилась — і це стало найголовнішим у моєму житті, я можу тепер подивитися в твої такі кмітливі оченята і сказати: «Вибач!» А якби дійсно щось трапилось, як би я носила у кожній клітині свого тіла відчуття провини?! Мати, яка вбиває свою дитину, карається вже тим, що в цьому земному житті їй не втекти від самої себе, не виправдатися перед своїм сумлінням, вона завжди знає, що все могло б бути інакше.

Налякана, я поближче підсуваюся до тебе сплячої, й твоїм сопінням, як найдивнішою мелодією на світі, заливається весь мій світ, і мені здається, що серце моє стає схожим на свічку, котра ось-ось розтане, чи на стрімку річку, котра не витримає й вийде з берегів. Дякую Тобі, Господи, за щастя бути мамою!