Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Гортаючи геніїв

Існують книжки, які ґрунтовно та правдиво оповідають про людські пристрасті, життєві перипетії — і є книги, які містять у собі ще й Божу правду про людину: не лише про те, як буває, а як повинно бути. Світло цієї правди може світитися через найтрагічніші події, як, наприклад, у Достоєвського чи Шекспіра, але воно є. В цьому, на мій погляд, і полягає різниця між талановитими та геніальними творами.

Також варто звернути увагу на те, що не можна ототожнювати життя автора і книгу. Наочний у цьому випадку приклад Лева Миколайовича Толстого. Його страшні, нищівні хибні погляди не торкнулися «Війни і миру» й «Анни Кареніної».

І Пушкін у творчості мудріший, аніж у житті. Можливо, він залишився б жити, якби зумів відчувати й діяти згідно своєї ж поради:

О музо! наслухай Господнього веління: Не прагнучи вінця, оподаль від борні Стрівай байдужістю і осуд, і хваління, I блазня присуди дурні. І ось тепер, після цих вступних зауважень, мені хочеться порівняти любовну лірику геніального Пушкіна та нескінченно талановитого Тютчева.

 

Якщо ми із огидою відсунемо книжечки на зразок «Донжуанський список Пушкіна», якщо ми не будемо приглядатися до скрупульозних літературознавчих розвідок про те, які рядки кому присвячені, — ми виявимо, що в усіх віршах Пушкіна кохання довше за життя.

Мабуть, найочевидніше це у віршах, присвячених померлим коханим. Згадаймо «Заклинання»:

Зову тебя не для того, Чтоб укорять людей, чья злоба Убила друга моего, Иль чтоб изведать тайны гроба; Не для того, что иногда Сомненьем мучусь… но, тоскуя, Хочу сказать, что всё люблю я, Что всё я твой: сюда, сюда! Або — «Коли для дальньої вітчизни…»: Твоя краса й страждання трунок У пітьмі зникли гробовій, Але побачення цілунок Він за тобою: він же мій…

У вірші «Що в імені тобі моїм?» уже починає здаватися, що нарешті Пушкін написав про померле, забуте кохання:

Що в імені тобі моїм? Воно замре, мов сплеск печальний Морської хвилі в берег дальній, Мов гук нічний в лісу глухім.

Але ось остання строфа. Вона майже неочікувана після перших трьох, але цілком очікувана в контексті пушкінської спадщини:

Та в день печалі, в тишині, Ти прокажи його, згадавши; Скажи: є пам’ять по мені, Є серце, де живу я завше.

Можна ще шукати прикладів — винятків не буде.

А ось у Федора Івановича Тютчева кохання помирає, а той, хто кохав колись, живе далі, схоронивши його.

Вчителюючи, я задавала вивчити напам’ять будь-який вірш Тютчева, який сподобається, і мені згадується, що великий успіх мав вірш «Она сидела на полу…». Школярки читали його наввипередки та захлинаючись. Вони відчували високу трагедію, вони, підозрюю, бачили, як гарно розкинулося довге плаття дами дев’ятнадцятого століття, як вишукано опускається рука з листом. Вони були захищені впевненістю у власному прийдешньому щасті та непричетністю до справжнього змісту вірша. Так буває затишно слухати непогоду, сидячи у теплі на дивані. Давайте я нагадаю цей вірш.

Она сидела на полу И груду писем разбирала, И, как остывшую золу, Брала их в руки и бросала. Брала знакомые листы И чудно так на них глядела, Как души смотрят с высоты На ими брошенное тело… О, сколько жизни было тут, Невозвратимо-пережитой! О, сколько горестных минут, Любви и радости убитой!.. Стоял я молча в стороне И пасть готов был на колени, — И страшно грустно стало мне, Как от присущей милой тени.

Описана в цьому вірші дружина Тютчева, яка знищила своє їх листування перших років їх знайомства. Вірш написано у розпалі скандального зв’язку Тютчева з Денисьєвою, племінницею та вихованкою інспектриси Смольного інституту, в якому виховувалися дві доньки Тютчева. Стосунки ці почалися, коли Тютчеву було сорок сім років, а Денисьєвій двадцять чотири. Та повернімося до вірша, у якому Тютчев, якщо по-простому, описав те, як, навідавшись до коханки, застав дружину, яка спалювала його до неї листи.

У цьому вірші торжествує смерть, він незрівнянно більш замогильний, аніж пушкінське «Заклинання». Щоб виразити ставлення до дружини, знадобилися такі слова: «как остывшую золу», «так души смотрят с высоты на ими брошенное тело», «жизни невозвратимо пережитой», «любви и радости убитой», «милой тени». Якщо Пушкін у «Заклинанні» або у вірші «Коли для дальньої вітчизни...» коханням оживляє померлих, то Тютчев живу жінку перетворює в небіжчицю. Для нього, в його житті вона померла.

І тут я дозволю собі залишити високу поезію і звернутися до життєвих прикладів, оскільки саме Федір Іванович Тютчев допоміг мені дещо в цих прикладах зрозуміти. Живу я на світі достатньо довго, а історіями, подібними тютчевській, у наші дні хоч греблю гати.

Позбавлені величного поетичного дару люди теж намагаються розповісти про свої почуття. Один чоловік пояснював дружині свій відхід від неї і дітей до секретарки так: «Розумієш, колись ми вчилися у школі, й багато що було важливим: і оцінки, й однокласники, й учителі, А тепер цього у житті просто немає. Ось так і наших стосунків із тобою немає, хіба мало чого колись було». Мені здається, що це те саме переведення живої жінки в «тінь». Цій людині навіть не «страшно сумно», жінка для нього — спогад, від якого «на челе его высоком не отразилось ничего».

Досить часто люди, які залишили родину, приховують свою адресу зовсім не через острах, що колишня половина прийде та зіпсує зачіску. Тут діє майже містичне бажання мати життя абсолютно нове, абсолютно вільне від застреленого минулого, абсолютно не опоганене замогильними дотиками. «Не ходи, мила тінь, не грими кістками, чекай, поки я сам прийду і покладу тобі гладіолуси на граніт — вибачте, обмовилась: аліменти на комод».

Саме через це прижиттєве вбивство не вдаються стосунки розлучених людей. Коли колишній чоловік пропонує «дружнє спілкування», а «мила тінь» кричить, плаче та спалює листи, річ не у чварності «милої тіні», а в тому, що насправді їй пропонують сюжет із фільму жахів. Так і ввижаються розлогі цвинтарні липи й могильний пагорб, який починає ворушитися від поклику заклинателя. Без Тютчева я цього ніколи б не зрозуміла.

У достовірності та ненадуманості всього того, що я тут у Тютчева знайшла, можемо переконатися й перечитуючи «Анну Кареніну». Коли Анна від’їжджає із Вронським за кордон, «спогад про зло, заподіяне чоловіку, будив у ній відчуття, схоже на огиду і подібне до того, яке мала б людина, що топилася й відірвала від себе людину, яка вчепилася в неї. Людина ця потонула. Звісно, це було погано, але це був єдиний рятунок, і краще не згадувати про ці страшні подробиці».

Тютчев — блискучий поет, якому було дано виразити словом і наші радощі, і захоплення, і любов, і трагічну подвійність, зламаність та зіпсованість. Але геніальний усе ж таки Пушкін. У його віршах істинна мудрість. Мудрість — це розум, поєднаний навіть не з добротою, а з абсолютним добром, із Богом.

Єдина можливість знайти любов, яка виявиться довшою за життя, — любити єдиного чи єдину, іншими словами, дотримуватися сьомої заповіді, — це буде геніально прожите життя.

На прикладі життєвих колізій цього ж роду я наочно переконалася в тому, що гріх страшніший за смерть. Я знаю тридцятисемирічну вдову, яка сім років тому поховала чоловіка, продовжує його любити, ростить двох його дітей і спокійно чекає зустрічі з ним за гробом. Її шлюб, її любов не підвладні смерті, та це не поетичне перебільшення, а реальне життя. Перелюбство ж руйнує шлюб, глумиться, запльовує, затоптує, закопує, яких би балетно-красивих поз не старалися набувати при цьому учасники.

Сьома заповідь «не чини перелюбу» близька та споріднена із попередньою шостою «не вбий» набагато більше, ніж нам видається.

Другий урок геніїв, які торкнулися любовної теми, у тому, що кохання та помста — дві несумісні речі. Пушкін і Шекспір, описуючи полярно протилежні ситуації, приводять нас до одного й того ж висновку. Спорідненість геніїв не дивує: вони не загрузають у самовираженні, а чують правду світобудови. Давайте поговоримо про деякі події у «Дубровському» Пушкіна й «Гамлеті» Шекспіра.

Дубровський, безсумнівно, — російський Робін Гуд, месник, але дивний месник. Маєток його головного ворога Троєкурова, який через самодурство розорив його й звів у могилу його батька, уцілів, уцілів і сам Троєкуров. Чому? Відповідь на це запитання дає сам Дубровський, відкриваючи Маші (доньці Троєкурова) своє ім’я: «Не бійтесь, ради Бога, ви не повинні боятись мого імені. Так, я той нещасний, якого ваш батько позбавив шматка хліба, вигнав із батьківського дому і послав грабувати на великих шляхах. Але вам не треба мене боятись — ні за себе, ні за нього. Всьому кінець. Я його простив. Слухайте, ви врятували його. Перший мій кривавий подвиг мав бути зроблений над ним. Я ходив навколо його дому, призначаючи, де має спалахнути пожежа, звідки зайти в його спальню, як перепинити йому всі шляхи до втечі — в ту хвилину ви пройшли повз мене, як небесне видіння, і серце моє вгамувалось, — я зрозумів, що дім, де ви живете, священний, що жодна істота, зв’язана з вами узами крові, не підлягає моєму прокляттю. Я відмовився від помсти, як від безумства» .

Любов у душі Дубровського сильніша від ненависті. Любов ця залила, погасила ненависть. Помста — безумство. Це очевидно Дубровському, просвітленому та наставленому коханням.

Я не зустрічала подібного погляду на повість Пушкіна в літературознавчих працях, тим цінніші для мене рядки Гребєнщикова у пісні «Дубровський»:

Он бросил свой щит и свой меч, Швырнул в канаву наган. Он понял, что некому мстить, И радостно дышит…

Між коханням та ненавистю виявився й герой Шекспіра принц датський Гамлет. Відразу скажемо, що це сталося вимушено. Він позбавлений можливості вибору. Привид батька просить: «Не допусти, щоб данське шлюбне ліжко// Поганили інцестом блудолюби» . Для Гамлета помста — не зведення власних рахунків, а відновлення справедливості, боротьба зі світовим злом, виправлення вивернутого суглоба світобудови. Гамлет журиться: «Цей час — як вивих. Та чи хтось закляв //Мене, щоб я назад його вправляв!»

Гамлет зосереджується на помсті, повторююся, не маючи можливості вибору. Більше того, слухняну Офелію використали як підсадну качку для вивідування його таємниць, і він це зрозумів. Але в трагедії виникає проблема провини Гамлета в безумстві та смерті Офелії. Його раптове збайдужіння, вбивство ним Полонія, батька Офелії, — все це виявилося їй не під силу.

Є чудовий вірш Марини Іванівни Цвєтаєвої, який називається «Діалог Гамлета із совістю». У ньому використовується цитата: Гамлет і Лаер, брат Офелії, б’ються у могилі Офелії, і Гамлет говорить: «Я любив її як сорок тисяч братів!..»

Ось вірш Цвєтаєвої: — На дне она, где ил И водоросли… Спать в них Ушла, — но сна и там нет! — Но я её любил, Как сорок тысяч братьев Любить не могут! — Гамлет! На дне она, где ил: Ил!.. И последний венчик Всплыл на приречных брёвнах… — Но я её любил, Как сорок тысяч… — Меньше Всё ж, чем один любовник. На дне она, где ил. — Но я её — любил??

Гамлет не міг не помститися, але, зосередившись на помсті, він відклав, полишив кохання — та вбив Офелію. Любов і помста по суті речі несумісні. Це з усією очевидністю стверджують два генії й підштовхують нас цим до думки про те, що у звичайному земному коханні є іскра того, про що пише апостол Павло: Любов довготерпить, милосердствує… не шукає тільки свого… ...Ніколи не перестає! (1 Кор. 13:4-8). Ця спорідненість робить для нас очевидною відмінність любові від нищівних, безглуздих та нещадних пристрастей, привносить ясність у це заплутане питання, а ясність ця нам абсолютно необхідна.

Опублiковано: № 3 (22) Дата публiкацiї на сайтi: 10 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Гортаючи геніїв

Гортаючи геніїв

Ірина Гончаренко
Журнал «Отрок.ua»
Тютчев — блискучий поет, якому було дано виразити словом і наші радощі, і захоплення, і любов, і трагічну подвійність, зламаність та зіпсованість. Але геніальний усе ж таки Пушкін. У його віршах істинна мудрість. Мудрість — це розум, поєднаний навіть не з добротою, а з абсолютним добром, із Богом.
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: