Літак

Про своє вміння літати він не мав ані найменшого уявлення.

Коли маленький буркотливий Трактор витягнув його з величезних заводських воріт складального цеху, він радів і з вдячністю дивився в пряму і трохи брудну спину Трактора. А Трактор, невдоволено буркочучи собі під гусениці, тягнув його й тягнув, поки не виволік на широке зелене поле. Навколо бігали люди і вказували Трактору дорогу. Трактор потроху огризався, але притягнув Літак туди, куди хотіли люди, а не туди, куди б хотілося йому, Трактору. Потім від Літака відчепили буксир, Трактор весело та швидко помчав назад у цех, звідки так повільно та роздратовано приповз десять хвилин тому.

Літак подивився йому вслід і трошки засумував. Йому сподобався цей маленький міцненький механізм. Він пожалкував, що Трактор поїхав так швидко і якось образливо весело. Йому хотілось, щоб він постояв поряд. Не пирхав, не огризався, а просто постояв поряд, спокійно постукуючи двигуном.

А потім у Літак налили силу-силенну бензину, масла та води. І Літак навіть зрадів відсутності Трактора: було б набагато гірше, якби маленькому і симпатичному Тракторові довелося б тягнути його, переповненого й обважнілого, ще куди-небудь. Тепер Літак оточили зовсім інші люди. Вони були спокійні, неквапливі, розмовляли тихо, і Літак раптом відчув до них довіру і дивну симпатію. І коли один з цих людей відтягнув пружинну сходинку нижнього люку і вліз у кабіну, Літак зрадів і зручно присадив його у глибоке крісло пілота.

Цей чоловік був старим та досвідченим. Звичним порухом він провів рукою по дошці приладів та погладив штурвал, а потім почав щось включати і чимось клацати. Від цього Літак відчув дивовижно приємне та незнайоме відчуття нової форми життя. Від несподіванки він навіть чхнув... Можливо, тому, що сонячний промінь сковзнув по його довгому носі, а можливо, й тому, що старий чоловік натиснув у кабіні на якусь кнопку, призначену спеціально для чхання. Літак зніяковів, і раптом чхнув знову, і набагато голосніше, та ще й закашлявся дивними синюватими клубочками диму. Він хотів стримати кашель, але відчув, що з ним відбувається щось не за його волею, і кашель сповнює його тремтінням і зніяковілістю, переходячи у неймовірне ревіння з боку лівого крила. Літак скоса поглянув ліворуч і побачив гвинт, що шалено обертався. Чесно кажучи, гвинт він не побачив, а зумів розгледіти тільки виблискуючий на сонці диск, котрий змусив його трястись і тягнутися праворуч. Від страху Літак навіть не помітив, як розічхався і з правого боку. Це довело його до жаху і відчаю.

Він подумав, що його неправильно зробили, що промине ще кілька згубних секунд, і він, Літак, не витримає і розірветься купою понівеченого металу прямо тут, біля цих необережних людей!.. Ревіння його двигунів зливалося в несамовите дзвінке гудіння і не давало Літаку попередити людей про близьку катастрофу. Однак він відчув, що його перестало тягнути праворуч. Тепер його тягнуло тільки вперед, і, якби не таємнича сила, що міцно стиснула знизу його шасі, він зірвався б з місця й міг накоїти масу бід, яких через доброту свою нікому ніколи не бажав. І в очікуванні близької смерті він захотів бути просто Трактором... А потім раптом все скінчилось. І ревіння, і гуркіт, і дике трясіння, і потяг вперед. Все. Він стояв знесилений, наляканий, і тоненьке потріскування двигунів, що почали вже холонути, м’яко і владно повертало йому свідомість.

Старий чоловік відкинувся в кріслі, оглянув прилади і відсунув стулку ліхтаря кабіни.

— Ну, як? — крикнули йому з землі.

— Порядок, — відповів він і знову лагідно погладив штурвал.

— Треба буде його в зону зганяти, — сказав суворий військовий.— Подивимось, як ще себе в повітрі буде поводити.

— Серія є серія, — сказав старий чоловік.

— Серія від серії відрізняється, — зморщився суворий військовий. — За останній тиждень на складанні одні хлоп’яки та баби лишились...

І всі трохи помовчали, ніби то була їхня вина.

— Сам на ній завтра сходжу, — суворий військовий колупнув чоботом землю, а то засох я тут, як купа гною.

— Ладно, тобі, — сказав старий чоловік. — Комусь треба й тут.

— Ось ти й сиди, — відвернувся військовий.

— Я й сиджу...

Літак нічого не зрозумів, але чомусь пожалів і старого чоловіка, і суворого військового. Ніч Літак провів неспокійно. Які потрясіння випадуть на його долю вранці, він не знав, але відчував, що в його «Літаковій» долі повинні статися дивовижні події. Для себе він вирішив твердо прийняти все як належне. Раз люди не вжахнулися від того, що довело Літака до паніки, то він, Літак, не має ніякого права їм не довіряти. Незважаючи на те, що ніч була не холодною, Літак на ранок промерз і навіть вкрився тоненькою мережечкою вологи. Чи то передранішня сирість, чи то безсонна ніч навели Літак на думку, що не погано було б ненадовго і зовсім трошки дати попрацювати обома двигунами. Це зігріло б його і повернуло в нормальний стан до приходу людей. Побоюючись власної рішучості, Літак напружився і спробував завести двигуни. Після декількох марних спроб Літак згадав, що старий чоловік щось вмикав і чимось клацав перед тим, як Літак почав чхати. І тоді Літак із сумом зрозумів, що він зовсім не бездоганний, оскільки щось вмикати і чимось клацати він не вміє, а без цього завести двигун не вдасться. Для цього потрібні люди.

Він все-таки задрімав і отямився тільки тоді, коли почув голоси людей зовсім поряд. Суворий військовий був уже в шоломофоні і від цього здавався ще більш суворим. Зате двоє незнайомих військових, також у шоломофонах, були веселими та добродушно поплескували Літака. Літаку все це сподобалось, і тільки одне його хвилювало — відсутність того старого чоловіка в комбінезоні. Літак бачив, що суворого військового це теж турбувало. Та й всі це бачили. Але ось на швидкому «віллісі» до Літака під’їхало ще декілька людей, і Літак із задоволенням побачив, що останнім із «вілліса» виліз той самий старий чоловік, через якого Літак і військовий у шоломофоні вже встигли трохи понервувати. Суворий військовий відразу ж перестав бути суворим і став трохи винним військовим. А коли старий підморгнув йому, військовий перестав бути винним і став спокійним військовим.

Троє в шоломофонах одягли на себе парашути і стали залазити до кабін. Двоє всілися до тієї кабіни, де вчора сидів один старий, а третій сів окремо, в центрі фюзеляжу. В міру того як всі троє вовтузились на своїх місцях і влаштовувались зручніше, Літак відчув якусь вражаючу ніжність до цих людей, що копирсалися всередині нього. Літак прислухався до кожного їхного руху, і серце його сповнювалось радістю і бажанням захищати цих трьох від усього на світі. І це лишилось у нього на все життя.

— Корнієнко, готовий? — почув Літак чийсь чужий голос всередині себе. Він був вражений, оскільки міг би поклястися, що, крім Його людей, тут більше нікого не було! Але людина, що сиділа за штурвалом, не злякалася, а, дивлячись прямо перед собою, запитала: — Штурман, готовий? — Готовий! — відповів штурман через його плече. Тоді чоловік за штурвалом (це його звали Корнієнко) спитав: — Еф-3, Малишкін, готовий? — Порядок, командире! — пролунало з центру фюзеляжу.— Готовий! — доклав Корнієнко тому, четвертому, котрого не було.

— До запуску! — скомандував четвертий. І пальці Корнієнка стали робити те саме, що робили пальці старого в комбінезоні. Та Літак відчував жорсткість корнієнківських пальців і думав, що вчорашнім запуском двигунів сьогодні справа не скінчиться. І приготувався вберегти Корнієнка, штурмана та Малишкіна від будь-якої несподіванки... Знову гуркотіли двигуни, знову Літак трясло в жорсткому напруженні, знову мучився він від прагнення зірватися з місця й покотити по зеленому вологому полю, та на цей раз в Літака не було місця для страху за самого себе — тільки дзвеніла тривога за тих, хто сидить всередині нього. Але ось Корнієнко здвинув на себе два важілі лівою рукою, і двигуни перестали гуркотіти так сильно. Знизу під Літаком полегшено зітхнули колеса, і Літак із подивом помітив, що сам рухається вперед, підминаючи під себе коротку польову траву. Він вільно котився зі своїми гвинтами, підстрибував і перевалювався на невидимих горбках.

В якихось відомих тільки Корнієнку місцях Літак повертався і знову продовжував котитися. Біля самого краєчка поля він зупинився і побачив перед собою довгу смугу — не зелену, а сіру, накатану, з рідкими жмутками жорсткої та зовсім мертвої трави.

— Ну, як? — раптом спитав далекий голос четвертого.

— Прошу зльоту, — з нудьгою сказав Корнієнко.

— Зрозумів, — тим же тоном відповів четвертий. — Вам зліт.

Ось тут обидва двигуни наче зірвалися, а гвинти закрутились із такою швидкістю, що Літак натягнувся як струна. Коли ж звук його мотору злився в єдиний дзвінкий гул, колеса звільнилися, і Літак помчав слідом за гвинтами, все більше й більше набираючи швидкість. А потім... Потім сталося щось нечуване! Корнієнко м’яко і сильно натягнув штурвал на себе, і Літак відірвався від землі! Колеса крутилися вхолосту в метрі над сірою стрічкою злітної смуги, і швидкість руху катастрофічно зростала. Літак трохи не закричав від жаху, коли перестав відчувати землю колесами. Та Корнієнко спочатку поставив штурвал у попередню позицію, а потім знову неухильно потягнув його на себе. І Літак став набирати висоту.

Прийшов до тями він тільки тоді, коли штурман прибрав шасі. Власне кажучи, прибрав шасі не штурман, а сам Літак. Але треба віддати належне і штурману — щось він таке зробив, від чого Літак захотів забрати шасі. І коли колеса зі стійками заховалися у мотогондоли, Літак зітхнув і оглянувся. Земля була далеко внизу, акуратна, рівна і дуже пласка. Щось невидиме, але надзвичайно симпатичне щільно підтримувало Літак під крила і не давало впасти донизу. Але найголовніше — Корнієнко, штурман і Малишкін були спокійні і навіть перекидались незрозумілими короткими словами.

Корнієнко посміхнувся і погладив штурвал точно так, як це вчора зробив той самий старий чоловік у комбінезоні.

— Ах ти розумнику... — навіть сказав Корнієнко. Серце Літака сповнилося захопленням і гордістю. Йому захотілось зробити що-небудь приємне цим людям і він злегка сковзнув на ліве крило.

— Ну, ну!.. — застережливо пробурмотів Корнієнко і вирівняв Літак. Але відчуття польоту було настільки дивовижним, що Літак ніскільки не образився на Корнієнка. Тепер йому хотілось тільки одного: знати, що Трактор і «вілліс» бачать його зараз із землі. Можливо, дивлячись на нього, їм самим захочеться політати. Тоді вони могли б політати втрьох, і нікому не було б прикро лишатися на землі.

Корнієнко переконався в непохитному здоров’ї Літака, змусив його набрати висоту в цілих п’ять тисяч метрів і звідти кинув Літак в перше пікирування. Земля неслась назустріч так швидко, що Літак мріяв швидше-швидше вийти в горизонтальний політ, який не приносив нічого, крім задоволення. Та коли нарешті важілі глибини задерлися вгору і Літак став піднімати ніс до горизонту, з’ясувалося, що найважче — це вихід із пікирування. Неймовірна важкість притисла Літак зверху, неначе на нього навантажили і Трактор, і «вілліс», і всіх людей, з якими він встиг познайомитися в складальному цеху.

Все-таки вони вийшли з цього моторошного падіння, і після першого пікирування Літак раз і назавжди став дуже поважати висоту.

— Ну ось, тепер ти ще й пікируючий, — сказав Корнієнко і розсміявся.

— Боже мій! Як же він міг забути? Літаку навіть стало якось не по собі. Про це стільки говорили в цеху. Він же пікируючий... Пікируючий бомбардувальник «Пе-2»! «Петляков другий»!..

Вони ще раз піднялися на п’ять тисяч і ще раз пікирували, але вже значно крутіше, і Літак сприймав усе як належне — так, як обіцяв собі цієї ночі...

З того часу минуло двадцять п’ять років. Вже давно Літак стояв у музеї Військово-повітряної академії і не знав, що він єдиний пікируючий бомбардувальник «Пе-2», що ще лишився на землі.

У війну йому пощастило. Троє двадцятилітніх хлопчаків десятки разів витягали його із становищ, що могли призвести до загибелі, майже цілим приводили його додому і любили його, нічого не вимагаючи взамін. Тільки одного разу він зміг відплатити їм за любов і вірність. Це було вже над чужою країною, і через шість днів війна повинна була скінчитися. Літак відчув, як крізь нього пройшов шмат розпеченої рваної сталі, і хлопчина, що сидів за штурвалом, закричав і впав обличчям на дошку приладів... Вдвох — Літак і другий хлопчина, штурман, — зробили все, щоб повернутись на свій аеродром. Штурман злобно плакав і сварився страшними словами, коли втискувався у крісло льотчика. І Літак з останніх сил намагався допомогти йому і не впасти на землю. Вони сідали всупереч усім правилам — впоперек смуги, але на дотримання правил вже не було ні сил, ні часу...

Більше він не літав. З нього зняли кулемети, радіостанцію і ще дещо. Багато років він стояв за ангарами маленького аеродромчика, й взимку його майже всього заносило снігом, а влітку у ньому вічно копирсалися діти і грали у війну. Війни вони не знали, і постійно в чомусь помилялись. Але Літаку не хотілось їх виправляти, бо оскільки Літак надто добре знав війну і не міг забути того хлопчину-льотчика, котрий, ще живий, закричав, а вже мертвий, впав обличчям на дошку приладів.

А ще через кілька років на аеродромчик прибуло кілька військових похилого віку. Вони довго розглядали літак і говорили: — Останній... — Останній з могікан. — Таку машину, і не зберегти... Його розібрали, завантажили на платформу і кілька днів та ночей везли залізницею. Під платформою стукали колеса. Літак дрімав і в коротких легких снах бачив свого першого заводського льотчика Корнієнка, старого в комбінезоні й трьох фронтових хлопчаків. В його снах вони були живими, і сам Літак злітав, пікирував, відстрілювався і сідав упоперек смуги.

В музеї до нього підібрали частини, яких бракувало, встановили на ньому прилади, зброю, заново пофарбували, і Літаку здалося, що люди знову хотіли летіти на ньому. Та коли з нього зняли старі, іржаві, потомлені двигуни і не поставили нових, а просто зробили так, наче вони на ньому є, Літак зрозумів, що помилився. І це було добре, тому що Літак давно не був упевнений в тому, що коли-небудь зможе злетіти. Поряд з ним встановили табличку, де було написано, хто він, що він, ким випущений і що зробив під час війни.

Зрідка з’являлась невелика група молодих військових, і хтось із тоненькою паличкою в руці розповідав про нього всім іншим. Розповідав нудно, монотонно, і Літак нерідко засинав під час оповіді. Йому навіть перестали снитися сни. Тільки рідко-рідко крізь дрімоту ввижався йому той хлопчина, котрий закричав і впав мертвим обличчям на дошку приладів. Та одного разу його викотили з музею на край льотного поля поряд із низьким і міцним чагарником. Літак не розумів, чому навколо нього ходять крикливі штатські люди, оглядають його і з тривогою дивляться на сонце. Його, Літака, сонце ніколи не турбувало. Скільки разів він заходив на ціль з боку сонця! Воно розчиняло його в своєму сліпучому світлі, робило невразливим, начебто насувало на нього шапку-невидимку.

Потім із розмов Літак зрозумів, що люди бояться, як би сонце не пішло, як би у них щось не зірвалось. Люди метушились, покрикували один на одного, витягали з невеликих автобусів різні речі й розкладали їх навколо Літака. Літак оглянувся й раптом зрозумів, що це за речі! Поряд з ним, під його площинами, за його хвостом валялось все те, що звичайно валялось біля Літака на всіх його тимчасових фронтових аеродромах: гальмівні колодки для шасі, стьобані моторні чохли, струбцини для важелів глибини та елеронів і багато іншого, від чого Літак вже встиг відвикнути і тепер пізнавав із солодкою, щемливою розчуленістю. Але тут же розчулення змінилося диким переляком — значить, війна?! Отже, знову війна? Але він же не може злетіти! Сталася якась жахлива помилка! Йому треба терміново в ПАРМ — це польові авіаремонтні майстерні!.. У нього ж нема двигунів, умформерів! І гвинти в нього не власні, а зі старого, списаного «Ли-2»!.. Заждіть воювати! Він, Літак, ще не готовий!

Але з автобусу вже вийшли троє двадцятилітніх хлопчаків у шоломофонах, з пістолетами, парашутами і направились до Літака. Це були такі ж хлопчаки, як і ті, яким було по двадцять чверть століття тому. Вони навіть одягнуті були так само. За тією, фронтовою, модою. На гімнастерках у них були ті ж ордени...

І Літак вирішив врятувати цих трьох від неминучої загибелі! Якщо вони самі не хочуть зрозуміти, що на ньому, на Літаку, не можна підніматися у повітря, він просто не впустить їх до кабіни!.. Перший хлопчина з погонами старшого лейтенанта спробував відкрити люк. Літак напружився і не дозволив йому цього зробити. Першому допоміг другий, але Літак стримав зусилля обох. Третій повернувся до автобусу і ображено крикнув: — Не відкривається, собака!

— Значить, не хоче, — розсміявся хтось, і на землю з автобусу зістрибнув невеликого зросту худорлявий рудуватий чоловік похилого віку. Літак вдивився, охнув і гаряча хвиля радісного збентеження захльоснула його від важелів поворотів до консолів площин. Це був постарілий на двадцять п’ять років Корнієнко — людина, що вперше підняла його в повітря! Корнієнко — заводський льотчик, від якого починалася його, Літакова, біографія...

Тепер Літак був спокійний, Корнієнко огляне його і пояснить усім, що Літак не може злетіти, у нього нема моторів, а гвинти — просто так, для збереження форми... Тільки б Корнієнко пізнав його, тільки б згадав!.. І Літак дозволив Корнієнку відкрити люк. Корнієнко показав хлопчакам, як треба залазити до кабіни: хто мусить лізти першим, хто другим, і хлопчаки слухали кожне його слово, незважаючи на свої ордени і парашути.

— Ви на ньому літали? — запитав один з них у Корнієнка.

— Ну, не саме на цьому, але на таких же... — відповів Корнієнко.

«Ні, ні! Саме на цьому!.. — закричав Літак. — Ну, будь ласка, згадайте! Ви ще говорили, що я розумник!.. Це було у сорок третьому... В Казані... Вас ще на фронт не пускали, а мене відразу після прийомки відправили... Пам’ятаєте?! Ну, будь ласка, згадайте!.. Там ще такий старий був у комбінезоні...» Але Корнієнко вже пояснював цим дивним хлопчакам, так схожим на тих, справжніх, із сорок п’ятого року, що «пешка» — машина сувора і важілями різко рухати не можна. Вона кмітлива — все розуміє...

Він ще довго говорив і показував цим хлопчакам, а Літак все чекав, що Корнієнко упізнає його і погладить штурвал. Потім Корнієнко і хлопці підійшли до якогось апарату, спрямованого на Літак. Навколо апарату стояли прожектори і крикливі люди.

— Що скаже консультант? — запитав високий повний чоловік.

— Можна знімати?

— Знімайте, — відповів Корнієнко і сумно оглянув Літак.

— Увага! — крикнув високий. — Актори по місцях! Приготувалися до зйомки.

П’ять сонячних днів, п’ять щасливих днів Літак жив повним життям. Він звик до прожекторів, до суєти і крику, звик до тихого голосу Корнієнка і навіть звик до думки, що двадцять п’ять років розлуки дають право одному не впізнати іншого. В цьому нема нічого образливого. Двадцять п’ять років — не жарт. І Літак був радий, що може допомогти людям згадати те, про що сам не забував. Він уже звик до різних незнайомих слів і понять, і коли його тягли полем за допомогою тросу, він, як усі, дуже хвилювався, щоб трос не потрапив до кадру...

Зйомки закінчились, і Літак повернули на його місце до музею. Сюди, під височенні похмурі склепіння колишнього ангару, він приніс із собою запахи поля, тепло сонця і зелень розчавленої трави, що застрягла в гумових борознах його коліс.

Коли було вже зовсім темно й машини в музеї вгадувались лише за силуетами, до Літака прийшов Корнієнко. Він довго стояв під ним, а потім притулився лобом до антени радіопівкомпасу, закрив очі й тихо сказав: — Я все пам’ятаю... Я всіх пам’ятаю.

І тоді Літаку вперше в житті захотілося заплакати. Але він не знав, як це зробити.

Опублiковано: № 3 (8) Дата публiкацiї на сайтi: 11 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: