Любить? Не любить…

Как будто бы железом,
Обмокнутым в сурьму,
Тебя вели нарезом
По сердцу моему…
Б. Пастернак

До розмов «про особисте життя» на сторінках «Отрока» читач давно звик. Мало який випуск нашого журналу не торкнеться цієї теми... Сьогодні ми публікуємо інтерв’ю протоієрея Артемія Владимирова, у якому мова піде про нерозділене кохання.

До розмов «про особисте життя» на сторінках «Отрока» читач давно звик. Мало який випуск нашого журналу не торкнеться цієї теми... Сьогодні ми публікуємо інтерв’ю протоієрея Артемія Владимирова, у якому мова піде про нерозділене кохання.

— Батюшка, чи можна дати якусь загальну настанову юнаку чи дівчині, які усвідомили себе закоханими і не знаходять бажаного відгуку на почуття, яке виникло? Адже людина так чи інакше відчуває себе стражденною, намагається знайти якусь розраду. У чому можна її знайти?

— Я у цьому випадку говорив би не про розраду, а про зцілення ураженого закоханістю серця. Не випадково святитель Феофан Затворник називав цей такий знайомий більшості з нас стан хворобою людського духу, який очевидно втратив повноту єднання із Творцем. Думаю, що душа, яка близька до духовної досконалості й розумом і серцем приліпилася до Господа, значною мірою застрахована від мук нерозділеного земного почуття. І навпаки — чим незалежніше почуває себе людина, чим більше вона живе внутрішнім світом свого (на жаль, занепалого) серця, тим у більшу драму може перетворитися ця пристрасть для людської особистості.

Але оскільки ми всі люди, і ніщо людське нам не чуже, то питання має, вочевидь, право на існування... Християнин, переконавшись у нерозділеності свого кохання, може і повинен знаходити заспокоєння у всецілому зверненні до Бога, Який, як відомо, і поєднує долі людські. «Господи, вірую, що ні без Твого відома, ні без Твоєї волі склалося все... Господи, Ти бачиш неміч, хворобу й тягар мого серця. Якщо ця справа людська, — молиться той, хто відчуває себе закоханим, — то нехай вона зруйнується. Якщо ж це справа Твого промислу, Сам управи».

І справді, ми повністю буваємо розраджені, коли усвідомлюємо, що те, що відбувається з нами, відбувається з волі Всеблагого і нескінченно люблячого нас Господа. Згадайте апостола Павла, який, будучи у Кесарії, отримав виразне свідчення про пута, які очікують його у Єрусалимі, а можливо, і про мученицьку смерть... Люблячі його духовні чада заплакали, не маючи сил розлучитися з учителем. Але коли великий серед апостолів роз’яснив їм, що його мандрівка до Єрусалиму згідно волі Божої, то вони розрадилися і відпустили свого наставника, довіривши його Господу (див. Дії 21:8-14). Думаю, що лише слабкість віри і поєднана з нею легкодухість роблять ці страждання непозбутніми... Але час — хороший учитель і прекрасний лікар. Якщо в душі теплиться молитва до Бога, Який управляє все для нашого блага, то потроху кровоточива виразка серця затягнеться — аби тільки душа християнська дбала про поєднання зі Спасителем у Таїнстві покаяння і святого Причастя.

— У житті часто буває, що почуття, зароджуючись у одній душі, знаходять відгук і в іншій — але, на жаль, далеко не тією мірою, якою цього очікує люблячий. Навіть у подружньому союзі одна половина часом із усією готовністю жертвує собою, а інша лише «дозволяє себе любити». Як сприймати такий «перекіс» у стосунках, що можна порадити: і тому, хто жертвує, і тому, заради якого приноситься жертва?

— Нечасто ми зустрічаємо на землі моральну досконалість... Ще рідше вона присутня одночасно у двох людях, пов’язаних нерозривними узами шлюбу, спорідненості між собою. Інша слава для сонця, та інша слава для місяця, та інша слава для зір, бо зоря від зорі відрізняється славою (1 Кор. 15:41). Так на небі, так і на землі — люди нескінченно відрізняються одне від одного в плані морального процвітання.

Думаю, відповіддю на питання про різноякісність та нерівномірність любові подружньої, ступінь самовіддачі у подвигу подружнього життя є апостольська заповідь: Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового (Гал. 6:2). Згадаймо й інші слова апостола Павла: Любов довготерпить... усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить (1 Кор. 13:4-7). Це значить, що людина, яка пізнала таємницю Христової жертовної любові, усвідомлюючи нестачу почуттів своєї половини, буде прагнути доповнити те, чого їй не вистачає, власним добродіянням.

Поганий приклад заражає. Але чи не тим більше благий приклад має владу над серцями близьких? Важливо пам’ятати, що діла любові йдуть попереду слів про них. Коли ми вкладаємо всю душу до справи шлюбу, зворушливо й ніжно турбуємося про потреби близької нам людини, така турбота — навіть якщо у нашого обранця кам’яне серце, якщо він із дитячих літ знаходиться «у футлярі», у корості самолюбства, — не залишиться нерозділеною.

Як маленька свічка дає початок великому полум’ю, а може й погаснути, так і шлюб завжди перебуває у стані динаміки: або творчого, духовного і морального росту, або зменшення, обмеження. Ось чому подружжя завжди повинне перевіряти власні почуття. Чи не збідніло кохання, чи не змиршавіло у формальні, поверхневі, побутові стосунки? Чи не випарувалося дихання ніжності, турботи, сердечної уваги? Хто постійно перебуває на сторожі своїх переживань, той і досягає успіхів. Звичайно, ми знаємо такі союзи, де життєвий егоїзм когось із подружжя став по суті непробивним і не піддається ніякому духовному впливу. І в такому випадку, не зневірюючись, але озброївшись терпінням і молитвою, християнин, добровільно зв’язавши себе по руках і ногах узами шлюбу, як про це говорить святий Іоанн Ліствичник, повинен подвигом добрим подвизатися, будучи вірним Господу й обітницям шлюбу «навіть до смерті».

— Чи можна якось запобігти сумному збігу обставин особистого життя? Адже нерівномірність у взаєминах часто проявляється вже тоді, коли люди ще не зробили остаточного вибору, навіть не стали нареченим і нареченою. Нерідко буває, що одна половина перебуває в полоні романтичного захоплення, а інша — швидше у владі розрахунку. Наприклад, юнак відчайдушно закоханий, а дівчина усього лише потішена увагою, яка їй приділяється, і думає про те, що час уже й заміж виходити... Чи варто у таких випадках думати про вінчання?

— Ми зараз привчені до думки про бурхливі пристрасті, вибухи емоцій, які обов’язково нібито підтверджують щирість почуття... Гадаю, що щасливе сімейне життя може обійтися і без «жорстокого романсу». Головне у таємниці зустрічі, зав’язуванні стосунків — здорове прагнення до подружнього щастя, щира готовність служити цьому щастю, не жаліючи своїх сил. Темпераменти, звичайно, можуть бути різними, і якщо якийсь юнак кохає з усією палкістю своєї юності, то дівчина, особливо чиста і невинна, може залишатися спокійною, думаючи більше про безтурботний і щасливий подружній союз, аніж шукаючи в собі того горіння, вирування та палкості почуттів, про які ми читаємо у романах.

— А як бути тій половині, яка «дозволяє себе любити»? Адже вона теж може відчувати якусь незручність... І взагалі — що робити, якщо почуття охолонули і люди живуть разом лише за звичкою? Хіба можна кохати примусово, через силу?

— Бог дарує Своєму творінню дихання любові. Чим ближче Господь до серця християнина, тим більше окриляються його почуття, тим більш міцнішає рішучість бути вірним Господу і ближньому й у великому, і в малому. Холонуть, вибачте, пристрасті, які часто діють усупереч здоровому глузду, благій цілі творення, здоров’ю душі і тіла. Але любов — найглибше, що приховане у людському єстві. Вона пов’язана з діяльністю духу — тобто совісті, розрізнення добра і зла, благоговіння; любов «ніколи не перестає», як стверджує у своєму дивному гімні любові апостол Павло. «Вчіться зводити любов, як сад», — вторила йому монахиня Людмила, поетичний дар якої високо цінувала Марина Цвєтаєва.

Якщо ж християнин не сприймає ниву сімейного життя як подвиг, а шукає від нього лише задоволення, заспокоєння плоті, то ми мало що можемо сказати сибариту. Йому хоч кілка на голові теши... Але якщо життєва установка інакша, відповідає самій природі шлюбу, то, повторюю, посудина сердечна ніколи не залишиться порожньою. Любов — це не вода, яка протікає крізь пальці! Коли у серцях подружжя, у нагороду за їх покаяння та молитву, перебуває Господь, Він сильний відновлювати кожен раз попередню силу любові, за словами євангельськими: Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам (Мт. 7, 7)

— Отже, любов — це перш за все жертва. Але якщо дотримуватися логіки Ваших міркувань, отче Артемію, то слід визнати, що нерозділене кохання, яке Ви (услід за святителем Феофаном Затворником) назвали «хворобою духу», насправді дуже корисне, — це жертва, це самозречення, це страждання... Це, власне, те, до чого Ви закликаєте! То можливо, добре людині постраждати, кохаючи когось нероздільно?

— Лише б не робити предмет любові ідолом, тим кам’яним молохом, об уступи якого розіб’ється немічне людське серце... Так, буває, що реальність суворо розправляється із нашими притаєними душевними бажаннями. Проте смиренність і покірність Промислу Божому просвітляють усіляке нерозділене почуття, направляючи його у русло богодогождання. Якщо ж людина не упокорюється, але відособлюючись від Бога у своїй спразі земного володіння (нехай і незбутнього), втрачає молитву, то диявол може посміятися над нею, як посміявся над відомим героєм Купріна у його повісті «Гранатовий браслет». Сильне почуття, що захопило героя, довело його до блюзнірського самогубства — саме тому, що без Бога неможливо вибудувати на землі нічого...

Думаю, кожному з нас якоюсь мірою знайомий предмет розмови; кожен із нас відчував у свій час подібні страждання. Особисто мені вони послужили на благо. Ще не укріпленим у благочесті юнаком я усвідомив, що без молитовного звернення до Христа у мене немає сил знести душевну тяжкість і муку: біль нерозділеного почуття ніби розчавлював мене, не залишаючи надії на життя. І тоді я звертався до Бога, як дитя, з жалісливим лементом, прохаючи Його зцілити мене... Як би там не було, але місяці по тому я почав дякувати своєму Творцю, через те що воістину Господь наближається до скорботних, хоч би скорботи й були самовільно набуті (як це, на жаль, часто буває).

— Чи може нерозділене (або з якихось причин глибоко приховане) почуття стати життєвим подвигом? Культура Заходу не ставить цю можливість під сумнів — згадати хоча б Данте або Петрарку... Чи припустима така самопожертва заради нездійсненної любові для православної людини? Чи це примха, спокуса, мана?

— Ви згадали про людей, яких водили пристрасті та ловила власна хіть. Згадаймо Івана Сергійовича Тургенєва, який провів біля ніг гордої Поліни Віардо чверть свого життя і відмовився посповідатися і причаститися перед смертю... Страшно переступити заповідь «не створи собі кумира». Душевні сили людини повинні бути напрямлені до Господа, від Якого і життя, і дихання. Суцільна зосередженість на оплакуванні нерозділеного почуття містить у собі самолюбство і маловір’я, далекі від християнського сподвижництва. І: Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї (Мк. 12:30).

Якщо ми любимо, але нам не відплачують взаємністю або немає можливості поєднати свою долю з коханою людиною, — значить немає на це волі Божої. А якщо немає волі Божої на здійснення нашого бажання, потрібно заспокоїтися, повіряючи все незбагненним судам Господнім, знаючи, що Господь піклується про наше благо, і тому головним подвигом у такому разі буде розумом і серцем прийняти слова Христові, зверненні до Небесного Отця перед тим, як Син Божий постраждав і прийняв смерть за наші гріхи: Не як Я хочу, а як Ти (Мт. 26, 39).

— Образ коханої людини — завжди тією чи іншою мірою відображення образу Божого. З іншого боку, образ Божий незбагненний. Як повинен міркувати християнин, який відчуває, що образ коханого створіння заступив йому Господа? Адже він не може запропонувати власній змученій душі нічого «натомість»...

— Задача ця досяжна — за допомогою Божої благодаті. Справді, образ коханої людини цілком може заступити Христа; земне почуття, заполонивши душу, навчить її ворогувати з Богом. Тому християнину потрібно перевіряти земні почуття євангельськими заповідями і поступово здобувати вогненну спрямованість до Христа, яка переплавляє і очищує у горнилі страждань будь-яке земне почуття.

Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її (Мк. 8, 35) Земне, плотське кохання лестить занепалій природі людини. Тому важливо підносити земне почуття до висоти богодогождання, не потураючи своїм примхам, а служачи людині заради Христа. Звичайно, досягти цього можна лише хресним та кривавим шляхом сповіді, боротьби за серце своє, звільнення душі з полону нав’язливих образів, молитовного предстояння і ходіння перед Богом.

В автобіографії преподобного схіархімандрита Гавриїла (Зирянова) ми можемо знайти розповідь про те, як декілька років він мучився від пристрасті до однієї особи і, звичайно, усвідомлював злочинність подібних помислів, боровся з ними не на життя, а на смерть, сподіваючись лише на благодать Господню. Кожен із нас повинен вести таку боротьбу в міру сил своїх, думаючи про значущість різниці між Творцем і творінням. У книзі «Алфавіт духовний» святителя Димитрія Ростовського можна знайти надзвичайне напучення душі, звернене до самої себе: «Що, безумна душе, приліплюєшся до лиця людського? Воно — творіння, але не Творець, а тому невдовзі зав’яне, як цвіт польовий».

Тому і сохнуть закохані, що вони, відсікаючи живильну пуповину, яка пов’язує нас із Творцем, думають знайти життя через служіння праху і пилу земному. Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто більш, як Мене, любить сина чи дочку, той Мене недостойний (Мф. 10:37).

Яким чином відновити гармонію душі, порушену сильною земною прихильністю? Звичайно, що думками про Бога: Вічного, Всюдисущого, Праведного Суддю та Винагороджувача, від Якого не приховається жодна думка нашого серця. Закарбуй образ Божої всемогутності, святості, незмінності, милосердя у серці своєму — і будеш захищений від грубих плотських пристрастей.

— У людських стосунках є ще одне часте явище, здебільшого притаманне молодим людям й іменоване залюбливістю. Можливо, у ньому є щось світле? Адже далеко не кожна людина, за словом Писання, «дивиться із хтивістю» на предмет свого інтересу. Вона може зовсім не відчувати фізичного потягу до того, у кого закохана, не будувати далекосяжних планів і взагалі бути цілком безкорисною — адже це для неї свого роду естетичне задоволення... Наскільки потрібно боротися із таким виявленням єства?

— Залюбливість, тобто відомий стан серця, яке приліплюється після двох — трьох зустрічей до людини, є, звичайно, свідченням духовної невпорядкованості. Залюбливість властива тим, хто не надто ревно шукає у своєму житті «єдиного на потребу». Якщо виправити духовний стрижень, то вирівняється і ставлення до ближніх.

Згадаймо, що святі Отці називають вади спотвореними чеснотами. Думаю, що у морально освіченої людини залюбливість змінюється привітним, світлим і навіть радісним сприйманням ближніх, вмінням бачити у кожному красу образу Божого, дякувати Господу за цю красу. Разом із тим християнин, що немов сонечко освітлює та зігріває людей, які приходять до нього, остерігається приліплюватися до чогось або до когось, тому що услід за цією пристрасністю відразу йдуть зневіра, смуток, несвідома нудьга, хворобливий стан духу.

— Батюшка, чи потрібно говорити духівнику на сповіді про свої переживання, пов’язані з нерозділеним почуттям? Багато хто з різних причин соромиться цього...

— Потрібно йти шляхом золотої середини. Адже в духівнику ми бачимо не лише інстанцію, яка відпускає нам гріхи, але й молитвеника, заступника за нас перед Господом. І тому достатньо коротко описати свій сердечний недуг, попросити молитов батюшки, аби вже у цьому отримати неабияке полегшення, розраду і підкріплення. Приховуючи ж внутрішнє життя від очей, погляду духівника, ми так чи інакше відокремлюємося від Господа.

Спілкувалася Олена Житенєва

Опублiковано: № 4 (23) Дата публiкацiї на сайтi: 26 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 4 з 4
19:38 27.05.2011 | ольга
Статья открыла мне глаза! Буду больше молиться! Устала я от без ответного чувства!
20:51 10.01.2010 | Марина
Спасибо за статью. И со мной случалось. Хочу поделиться увещанием от К.С.Льюиса: "Выхода нет вообще. Застраховаться невозможно. Полюби - и сердце твое в опасности. Если хочешь его оградить, не отдавай его ни человеку, ни зверю. Опутай его мелкими удовольствиями и прихотями, запри в ларце себялюбия. В этом надёжном, тёмном, лишённом воздуха гробу оно не разобьётся. Его нельзя уже будет ни разбить, ни тронуть, ни спасти. Альтернатива горю или хотя бы риску - гибель. Кроме рая, уберечься от опасностей любви можно лишь в аду".
14:32 10.06.2009 | Вікторія
Дякую.Все гарно і цікаво пояснено.Спробую...
23:55 19.11.2008 | Бегония
Человек с "падшей природой" и "немощным сердцем" отвечает другим таким же людям, говоря о том, что у них нет шансов. Религия просто удивительная.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: