Любити по-людськи

Про любов за всю історію людства написано й мовлено стільки, що, здається, нового не додаси. Навіть тим, хто не відзначається особливою ревністю до читання та розмірковувань — і їм усе начебто зрозуміло про любов. Але варто лише спробувати усвідомити, що ж саме «зрозуміло», як земля під ногами стає хиткою.

Ці побіжні рядки — ще одна спроба сказати кілька осмислених слів про любов людську.

Скульптор відсікає від брили все зайве, звільняючи ув’язнену всередині статую. Так гарно може сказати майстер про своє мистецтво або шанувальники — про майстра, хоча за витонченістю фрази стоять роки праці та невдач, піт і безсонні ночі. Однак формула правильна, і правильна не лише для скульптури, але й для інших видів творчості. І мислить людина так само — відсікаючи зайве.

Наскільки важливий предмет роздумів, настільки важливе вміння визначити, чим не є цей предмет. Шляхом поступового відсікання того, чим він не є, ми наближаємося до визначення його суті.

Цей принцип важливий у правильній розмові про Бога. Розмірковуючи про Бога, ми оточуємо Його частками «не», залишаючи невисловленим те, що ховається в змістовій серцевині. Бог невидимий, невимовний, незображуваний, незбагненний — і так далі. І чим далі вглиб, тим тихіші слова, тим значущіше мовчання.

Мислити про Бога — означає відмовлятися від думок про світ, звільняти розум від усіляких образів. Таке богослов’я називається апофатичним, і, можливо, хтось із читачів зануриться невдовзі в розумний світ середньовічних містиків і глибоких мислителів про Істоту Найвищу. Це буде світ, де відкинуте старе вбрання, світ наближення до реальності, що ледве вміщується в словах.

На нас же чекає розмова простіша, хоча не менш важлива — розмова про любов.

Про любов теж слід говорити апофатично, якщо не мовою богослов’я, то принаймні мовою поезії, у дусі відомого вірша:

«Любовь — не вздохи на скамейке
И не гулянья при луне...»

У любові на перший план виступає емоційна сфера. У грудях калатає, в очах темніє, серце тьохкає, і «пломбы в пасти плавятся от страсти». Цей бік найлегше й визнати за сутність явища. Таку ж помилку поверхового мислення ми робимо стосовно грошей. Цінуючи їх за купівельну спроможність, у самому придбанні товарів та послуг вбачаючи суміш задоволення, самореалізації, свободи й безпеки, ми можемо дійти до того, що назвемо гроші сенсом життя. Це логічна помилка, що загрожує катастрофою. Якщо рух — це життя, а велосипед — це рух, то звідси не випливає, що життя — це велосипед. Саме часткою не- варто обмежувати розмову про гроші, підкреслюючи їхню службову функцію і стверджуючи, що вони — не сенс життя.

 

Але повернімося до любові.

Людина не саме лише тіло. Була б вона лише одушевленим організмом, якоюсь живою машиною — тоді, за прикладом безсловесних, ми теж обмежилися б ¬ідеєю продовження роду, такою собі можливістю родового безсмертя за особистої смертності. Але людина, за Євангелієм, особисто безсмертна! Родове безсмертя і продовження роду для неї — не головна мета. Циніки від науки, які з певного часу заговорили про те, що людина — це просто високоорганізована тварина, сміються якраз над любов’ю, точніше — над самою ідеєю любові. У ній вони бачать лише солодку принаду, яка кличе до дітородіння.

Згубні плоди подібних теорій говорять нам мовою фактів про те, що неправильні думки — смерть людства.

 

Людина не «просто тіло», бо «просто тіло» — це труп, а трупи не пишуть віршів і не співають серенади під балконом. Людину не звести також і до формули «тіло плюс душа» — тіло й душа є також у тварин, далеких від словесності. У світі тварин є запахи і звуки, але немає слів. Людський же світ словесний, оскільки у людини є ще дух, і людина має всьому дати назву й у всьому розібратися. Людина є дух, душа й тіло в їхньому живому зв’язку та взаємопроникненні. Вони діють один на одного, і після гріхопадіння ведуть протиборство. Наскільки тіло здатне обтяжити й ущільнити дух, настільки й дух здатний витончити й ушляхетнити тіло. А любов, як євангельська закваска до трьох мір борошна, має сквашувати всю людину і стосуватися не тіла лише, або душі лише, але духу, душі й тіла — разом.

 

Навіть тілесний бік людської любові не можна порівнювати з тваринним. Там, у сфері тіла й розмноження, на людину чекають глибини не тваринні, а сатанинські, де розкладається тіло і вже немає ніякого розмноження. У тварин є статеве життя, але немає розпусти. Людина ж здатна в саме тілесне життя внести певний дух, справді злий і тваринам невідомий, який статеву сферу розцвічує трупними плямами всіх кольорів райдуги. Людська розпуста — це насильство злого духа над невинною і покірною по суті плоттю, яка нещадно й огидно експлуатується.

Любов душевна — складніша. Вона може уникати виявів, притаманних статі, але не цурається тілесності. Так дитина, люблячи матусю, обіймає її за шию, не відпускає, хоче втиснутися в материнське тіло до нероздільності. Але хто з нас скаже, що любов дитини до матері — не справжня? Кого люблять, того, можна сказати, хочуть навіть насправді з’їсти, і тому мати годує дитя собою, так само як і Господь годує нас Своїм Тілом і Кров’ю. І літні люди можуть любити по-справжньому й ніжно, вже не маючи особливих сил для тілесних чуттєвих виявів.

Смуток супроводжує душевну любов. Смуток з усім синонімічним рядом: з тугою, журбою, меланхолією, томлінням, жагою невідомого, бажанням розчинити вікно й дивитися на зорі. Юнацьке томління шукає виходу, зріле відрізняється споглядальністю. Але часто це — лише балансування на жердинці. Душевне в людині не постійне й не тверде. Душевність або зісковзує вниз, у той самий розгул плоті, яка причастилася злому духу, або ж прагне насититися вгорі, у дусі, котрий об’єднує і тіло, і душу.

Неправда, однак, що духовна людина підкреслено й неодмінно безплотна, безтілесна. Бах був веселим товстуном, який наплодив купу дітей. Цією відчутною тілесністю, напевно, урівноважувалися внутрішні поривання й одкровення, від яких і померти можна.

На вершинах, у дусі, людина творить і віддає, від чого одержує відчуття повноти. Розумно жертвувати собою, віддавати більше, ніж приймати, причому без нарікань і невдоволень, — ось що означає любити по-людськи. Сходячи зверху, ця любов дасть місце всьому іншому в людині — а тоді усьому, чому дасть місце, визначить межі.

 

Отже, любов, що сходить згори, приносить внутрішнє відчуття повноти, насичуючи відповідно і дух, і душу, і тіло людське. Вона є дарунком, отримавши який, людина сама хоче дарувати й віддавати. А інакше ми отримали підробку.

Любов направлена не на тіло без душі, і не на дух без тіла, але на всю людину. Саме за нею тужить душа у своєму завислому, нетворчому, незаплідненому стані.

Нарешті, любов не може, звалюючись на голову людині, свавільно позбавляти її волі та здатності думати, як вважали романтики. І це також підробка. Любов не тільки не забороняє думати про себе — вона велить про себе думати.

Опублiковано: № 5 (59) Дата публiкацiї на сайтi: 24 September 2012

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 4 з 4
20:41 21.10.2012 | ольга
Спасибо
13:47 27.09.2012 | Анна
Спасибо.
22:12 26.09.2012 | Anesti
Благодарю, очень проникновенно, словно осенний этюд сыграаный самой природой...
08:37 25.09.2012 | Антон
Спасибо за статью, отец Андрей! Когда же Вы снова будете звучать в радиоэфире...

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: