Є люди, які за жодних обставин не будуть «прогинатися під мінливий світ». Ніби скелі, височіють вони серед людського моря: їм невідомі компроміси, вони не опустять планку вимог – ні до себе, ні до інших. Євангельський ідеал вони готові відстоювати будь-якою ціною, навіть своїм життям…
Таким був Іоанн Златоуст. Іще в четвертому столітті у святителя було враження, що він проповідує людям, для яких християнство – лише модний одяг. З гіркотою говорив він про настале благополуччя християн: «Безпека є одним із найбільших гонінь на благочестя. Ніхто не розуміє, не відчуває небезпеки – безпека породжує недбалість, розслаблює й присипляє душі, а диявол умертвляє поснулих… З числа стількох тисяч не можна знайти більше ста таких, що прагнуть спасіння, і навіть у цьому я сумніваюся». Ніби про наш час говорить святий! Його слово, прекрасне і владне, з глибини століть звернене до кожного з нас. І найчастіше це слово – про вічну красу добра, про моральне благородство і духовну досконалість.
Про життя й безкровне мучеництво святителя – мова попереду. На сторінках пасхального «Отрока» не раз трапиться ім’я Іоанна Златоуста. Зараз же ми пропонуємо читачеві фрагменти бесід цього неперевершеного проповідника. Тема співзвучна з темою номера: Златоуст говорить про любов до ближнього.
Ніщо так не дратує Бога, як недбальство про спасіння ближніх. Тому Він ознакою учнів Своїх поставив любов. Бо той, хто любить, обов’язково піклується про добробут того, кого він любить. Отже, будемо триматися цього шляху, бо шлях цей – той самий, що веде нас на небо, робить наслідувачами Христу й по можливості – подібними Богу.
Господь запропонував нам такі умови стосовно ближніх, які не є складними. То ж усе, чого тільки бажаєте, - каже Він – щоб чинили вам люди, те саме, чиніть їм і ви (Мф. 7, 12). Хочеш, щоб у тебе не крали? Не кради сам. Хочеш бути в почестях? Поважай інших сам. Хочеш отримати милість? Чини милосердя сам. Хочеш, щоб тебе любили? Люби сам. Хочеш не чути про себе поганого? Не говори нічого такого сам.
Нехай кожен розмислить із самим собою, як він чинить по відношенню до самого себе, - так само нехай чинить по відношенню до ближнього.
Будемо піклуватися про спасіння братії. Це – не нижче мучеництва: не відмовлятися від жодних страждань для спасіння багатьох, ніщо так не бажане Богу.
Хочеш виправити брата? Поплач, помолися Богові, поговори з братом наодинці, порадь, попроси. Покажи любов до грішника: переконай його, що нагадуєш йому про гріх, піклуючись про нього, а не бажаючи знеславити його.
Як ганьблення ближніх повертається передусім на самих ганьбителів, так і добро, зроблене ближнім, приносить радість передусім тим, хто його чинить.
Будемо любити один одного, щоб таким чином висловити любов до Бога, Котрий любить нас. У людей так буває, що коли ти полюбиш когось, то інший, хто його любить, озброюється проти тебе. А Бог, навпаки, вимагає, щоб ти разом із Ним любив подібних собі й ненавидить того, хто не розділяв з Ним любов. Любов людська сповнена заздрощів і ревнощів, а любов Божа вільна від усіх пристрастей. Тому Бог хоче, щоб хтось розділяв із Ним любов. Люби разом зі Мною, каже Він, тоді і Я ще більше любитиму тебе. Ось слова того, хто безмежно любить! Якщо ти, каже, любиш тих, кого Я люблю, то з цього я бачу, що й Мене ти любиш щиро.
Ми можемо уподібнитися Богові тим, що будемо любити всіх, навіть ворогів, а не тим, що здійснюватимемо знамення; тому що й Богу ми дивуємося хоча й тоді, коли Він творить чудеса, але набагато більше тоді, коли Він являє чоловіколюбство й милосердя.
Якщо ми любимо Христа, то не будемо робити нічого, що може образити Його, але доведемо свою любов діяльно. Нагодуємо Його голодного, напоїмо Його спраглого. Подай Йому лише чашу холодної води – Він і це прийме, тому що Він любить тебе; дарунки тих, кого любиш, якими б малими вони не були, видаються великими тому, хто любить.
Любов, яка має Христа за свою основу, тверда, постійна, непереможна, ніщо її розірвати не здатне: ні наклепи, ні небезпеки, ні смерть, ні щось інше подібне. Хто любить таким чином, хоча б і терпів тисячу поразок за свою любов, не залишить її. Бо хто любить за те, щоб його любили, той – якщо трапиться з ним прикрість – розірве любов свою; а хто поєднаний тією любов’ю, ніколи не залишить її. Тому що апостол Павло сказав: ніколи любов не перестає (1 Кор. 13,8).
Тому хто так любить, той не зважає ні на рід, ні на батьківщину, ні на багатство, ні на взаємну любов до себе, ні на інше щось подібне. Але хоча б його ненавиділи, ображали, умертвляли, - не перестає любити, маючи достатню причину для любові – Христа. На Нього неухильно дивлячись, він залишається непохитним.
Бо і Христос такими же чином любив ворогів невдячних, кривдників, ганьбителів, ненависників, котрі не хотіли дивитися на Нього, віддаючи перевагу дереву й камінню над Ним, - любив їх найвищою любов’ю, подібної до якої не можна знайти. Бо говорить: ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх (Ін. 15,13). Дивися, як Він піклується і про тих, котрі розіп’яли Його й котрі стільки шаленства виявили над Ним! Так казав Він про них Отцю: відпусти їм, бо не знають, що чинять вони (Лк.23, 34), - і після цього послав іще до них учнів. Отже, подбаємо й ми про таку любов і будемо дивитися на неї, щоб, зробившись наслідувачами Христу, удостоїтися й тутешніх, і майбутніх благ благодаттю й чоловіколюбством Господа нашого Ісуса Христа.
Чи можливо, скажеш ти, любити ближнього, як самого себе? Якби цього не здійснювали інші, то ти справедливо міг би думати, що це неможливо, якщо ж здійснювали, то вочевидь, що в нас не буває цього через нашу недбалість.