«Люди рiзної конструкцiї»

Важке щастя Ганни Григорівни Достоєвської

 

Небагато російських письменників були щасливими в шлюбі. Небагато дружин геніїв могли назвати своє родинне життя благополучним. Але бувають винятки. Ганна Григорівна Достоєвська через сім років після весілля писала чоловікові: «Любий мій, я вважаю себе найщасливішою серед жінок і часто навіть заздрю собі». Якою була ціна цього щастя, знала лише вона сама, котра беззастережно виконала апостольський заклик: доростайте до любові.

«Мені все життя видавалася до певної міри загадкою та обставина, що мій добрий чоловік не лише кохав і поважав мене, як багато чоловіків кохають і поважають своїх жінок, але мало не обожнював мене, немов я була якоюсь особливою істотою, саме для нього створеною... Адже насправді я не відзначалася красою, не мала ні талантів, ані особливого розумового розвитку, а освіту мала середню. І ось, попри це, заслужила від такої розумної і талановитої людини глибоку шану й мало не поклоніння».

З такою скромністю говорить про себе жінка, котра зробила щасливим найвидатнішого з російських письменників, створила тиху гавань, в якій Достоєвський, завжди змучений — тяжкою хворобою, боргами, недругами-колегами, неспокійними родичами, — нарешті знайшов тихе родинне щастя і можливість зосередитися на літературній праці. Вона вибудувала високу стіну, що відділила його від усіляких житейських хвилювань, домагань кредиторів, господарських клопотів. Стала його найближчим помічником у письменницькій праці й з великим успіхом повела його видавничі справи. Усе це вона робила, не полишаючи дітей і господарство, не довіряючи дітей турботам няньок та гувернанток.

Пояснення чоловікового обожнення, що так дивувало її, Ганна Григорівна знайшла у Василя Розанова. «Ніхто, жоден „друг“, виправити нас не зможе; але велике щастя в житті зустріти людину зовсім іншої конструкції, іншого складу, інших усіх переконань, яка, завжди залишаючись собою і зовсім не підтакуючи нам, не підлещуючись (буває!) до нас і не вплутуючись своєю душею (і тоді нещирою душею!) в нашу психологію, у нашу плутанину, у нашу мочалку, — була б твердою стіною й відсіччю нашим „дурощам“ і „безумствам“, котрі в кожного є. Дружба — у протиріччі, а не в згоді».

Надто багато невдач у коханні й дружбі виправдовуються заяложеними словами: «ми зовсім різні». Але саме в цих словах Ганна Григорівна побачила формулу своєї родинної ідилії. «Справді, — пише вона, — ми з чоловіком являли собою людей „зовсім різної конструкції, іншого складу, різних переконань“, але „завжди лишалися собою“, зовсім не підтакуючи і не лестячись один до одного, і не вплутувались своєю душею — я — у його психологію, він — у мою, і таким чином мій добрий чоловік і я — ми обидва відчували себе вільними душею. Федір Михайлович, який так багато й самотньо думав про глибокі питання людської душі, очевидно, цінував це моє невтручання в його душевне й розумове життя, а тому інколи казав мені: „Ти єдина серед жінок, яка зрозуміла мене!“ Цим пояснюється, по-моєму, і та дивовижна довіра, яку чоловік мій виявляв до мене й до всіх моїх дій, хоча все, що я робила, не виходило за межі чогось незвичайного».

Смирення Ганни Григорівни захоплює, тим більше, що пересічною жінкою її не назвеш.

Натура цілісна й доброякісна виявляє себе з юності. Відомо, що в 13-літньому віці, відпочиваючи в Пскові, Ганна прийняла рішення вступити до монастиря — їй уже в той час хотілося присвятити себе без останку високому служінню. Батькам тоді вдалося повернути її до Петербурга — не без обману — повідомленням про тяжку хворобу батька.

На характер Ганни наклали відбиток настрої початку 1860-х років — жіноче прагнення до освіти, незалежності, самостійної праці вельми їй імпонували. Противагою цим «нововведенням» були міцні родинні цінності: турбота про близьких, ідея відповідальності. Свою розважливість, практичність, консерватизм Ганна успадкувала від матері-шведки; життєлюбство, радісний і вдячний відгук на буття — від батька, який походив зі старовинного козацького роду.

Стенографія не далася їй одразу легко, але дівчина виявила наполегливість і домоглася результату. І невдовзі як краща учениця курсу Ганна Сніткіна була рекомендована в помічниці літератору Достоєвському.

Стенографія в тодішній Росії була новинкою. Сам Федір Михайлович змушений був, за порадою друзів, звернутися по допомогу до стенографа, не особливо вірячи в успіх цього задуму, проте вкрай скрутне становище його не залишало вибору. Затиснутий у лещата нечесним видавцем Стелловським, він ризикував не тільки заплатити величезну неустойку, але й утратити авторські права в тому випадку, якщо до вказаного терміну не подасть видавцеві новий твір. Той, звичайно, саме на це й розраховував. Тепер за місяць слід було написати повноцінний роман, і саме для цього була запрошена «стенографка».

Давно захоплюючись Достоєвським, близько до серця беручи світ його героїв, Ганна подвійно зраділа співпраці з письменником: її мрія — заробляти самостійно — справдилася раптом у такий казковий спосіб! Звичайно, у 20-літньої дівчини немолодий уже — 45 років — хворобливий на вигляд літератор викликав лише благоговіння. Він не міг по-чоловічому подобатися їй; більше того, від перших зустрічей і розмов з улюбленим письменником враження в Ганни склалося гнітюче: «Уперше в житті я бачила людину розумну, добру, але нещасну, неначе всіма покинуту, і почуття глибокого співчуття й жалю зародилося в моєму серці». Достоєвський негайно відкрив їй багато подробиць свого життя, і хоч лише на кінець місяця запам’ятав її ім’я, проте зразу розмовляв з нею, як зі старим товаришем, про своє життя на каторзі, про напади епілепсії, від яких він довго відходить, про смерть першої дружини, про боргову кабалу, в яку він потрапив, добровільно взявши на себе по смерті брата його борги... «Тільки згодом, ознайомившись з його родинними обставинами, я зрозуміла причину цієї довірливості й відвертості: на той час Федір Михайлович був зовсім самотній і оточений вороже налаштованими проти нього особами».

У результаті напруженої праці за 26 днів диктування народився роман «Гравець». Незважаючи на цей маленький тріумф, завершення спільної роботи засмучувало обох — і Достоєвський пропонує «стенографці» продовжити роботу над «Злочином і карою».

Одного робочого дня Достоєвський завів розмову — немовби щодо плану нового роману. Він цікавився думкою своєї помічниці: чи буде психологічно достовірним, якщо юна дівчина відповість взаємністю талановитому, проте немолодому й небагатому художнику, котрий закохався в неї? Розмова була жвавою, Ганна Григорівна розгарячилася: «Що з того, що він хворий і бідний? Невже ж кохати можна лише за зовнішність і за багатство?» Тоді Федір Михайлович, стримуючи хвилювання, вимовив: «Уявіть, що цей художник — я, що я освідчився вам у коханні й просив стати моєю дружиною. Скажіть, що ви б мені відповіли?» — І тут почув рішуче: «Я б вам відповіла, що вас кохаю і буду кохати все життя!»

Увесь склад їхнього майбутнього життя вже зрозумілий з тих почуттів і устремлінь, які Ганна описує у своєму щоденнику. Думка, що їй не доведеться розлучатися з Достоєвським, що вона зможе допомагати йому в його заняттях і стежити за його здоров’ям, оберігаючи його від настирливих, набридливих людей, — ось що було її головною радістю. Ця любов була від самого початку зрячою і зрілою —хоч їй і належало в майбутньому пройти крізь горнило випробовувань, аби зрости й примножитися.

«Я безмежно любила Федора Михайловича, але це була не фізична любов, не пристрасть, яка могла б існувати в однакових за віком людей. Моя любов була суто головна, ідейна. Це було швидше обожнення, схиляння перед людиною, такою талановитою, з такими високими душевними якостями. Це була хвилююча душу жалість до людини, яка так багато постраждала, яка ніколи не бачила радості й щастя і такої занедбаної близькими».

Як завжди буває, обставини реального життя негайно піддали випробуванням такий ідеалістичний настрій її душі. Озлоблений проти нової господині пасинок Федора Михайловича, безпардонна поведінка родичів, які жили за його рахунок, будучи спроможними самі себе забезпечити... Молода дружина терпіла всі ці ескапади, не даючи відсічі, не скаржачись чоловікові. Почуваючи себе самотньою, жахливо страждаючи, уважаючи, що Достоєвський її більше не кохає, — вона тим не менше не намагалася влаштувати все по-своєму й мирилася зі своїм становищем, доки сам Федір Михайлович не запропонував «утекти» від нестерпного для обох суєтного побуту, що позбавляв їх душевного спокою і будь-якої надії на взаємне спілкування. Виїзд до Москви, а потім і рішення про поїздку за кордон обнадіяли Ганну. Сповнена рішучості врятувати свій шлюб, вона пішла на ризикований крок — заклала своє придане, — і таким чином бажана подорож стала можливою. Згодом усе майно, що їй належало, було розкрадене шахраями, однак за цією своєю жертвою вона ніколи не жалкувала.

Подорож планувалася на три місяці, але тривала біля чотирьох років. За цей час подружжя зріднилося, великі випробування загартували їхнє кохання. Найболючішим з них була хвороба Федора Михайловича. Напади епілепсії, на яку страждав письменник, з появою дбайливої дружини стали траплятися рідше. І все ж... «Бачити кохане обличчя синюватим, спотвореним, з набряклими жилами, усвідомлювати, що він мучиться і ти нічим не можеш йому допомогти, — це було таким стражданням, яким, очевидно, я мала спокутувати своє щастя близькості до нього», — пише Ганна Григорівна. Хвороба вимагала її уваги цілодобово: усі чотирнадцять років шлюбу вона спала ночами, сторожко дослухаючись до звуків з кабінету чоловіка (Достоєвський працював уночі), аби у випадку нападу прийти на допомогу.

Ще один хрест, який їй довелося винести, — пристрасть чоловіка до рулетки. За кордоном, у надії виправити матеріальне становище родини, Федір Михайлович поринув у гральний вир. Ще під час роботи над «Гравцем» Ганна, розмовляючи з автором про характери його персонажів, суворо засуджувала безволля головного героя, ігромана. Та ось ситуація повторилася в її родині, і — чудо кохання — на місце молодої категоричності прийшла покірлива мудрість. «Я зрозуміла, — згадує вона, — що це не проста „слабкість волі“, а всепоглинаюча людину пристрасть, щось стихійне, проти чого навіть твердий характер боротися не може. Із цим слід примиритися, дивитися як на хворобу, проти котрої немає засобів».

Ганна Григорівна покірливо висилала чоловікові останні гроші, закладала спершу цінні речі, потім і речі найбільш необхідні — проте ніколи вона не виказувала чоловікові ні презирства до його слабкості, ані докору, — одне лише співчутливе розуміння. Її фантастичне смирення й ті страждання, яких зазнавав він сам, відбираючи останнє в родини, з часом зробили в його душі переворот — у 1871 році Достоєвський, з Божою допомогою, назавжди пориває з «проклятою фантазією», що мучила його біля десяти років.

Перша донька Достоєвських народилася у Швейцарії та подарувала їм найщасливіші три місяці. Але від застуди дівчинка померла. Ця смерть приголомшила подружжя до величезного відчаю.

Їхнє закордонне життя затягнулося. Коли Господь послав родині другу доньку, батько був настільки щасливий, що писав критику Страхову: «Ах, чого ви не одружені і чого у вас немає дитини, вельмишановний Миколо Миколайовичу. Клянусь вам, що в цьому три чверті щастя життєвого, а в усьому іншому хіба що одна чверть». Оберігаючи здоров’я дівчинки, подружжя довго не ризикувало вирушити у зворотну дорогу на батьківщину, але головне — для повернення до Петербурга необхідна була чимала сума грошей, яких завжди не вистачало. Достоєвським надокучила чужина, і Ганна Григорівна була, за її словами, «готова на всі знегоди, на бідність, на злидні навіть, але щоб жити на такій дорогій мені батьківщині». При цьому стані душі вона намагалася приховати свою тугу від чоловіка, аби не засмучувати його та не ятрити його власну глибоку рану від розлуки з вітчизною.

Нарешті в 1871 році Достоєвські повернулися до Росії, і в перший же тиждень після повернення в них народився син Федір. Рідні та друзі помітили величезну зміну в дружині письменника: «Із боязкої, сором’язливої дівчини я виробилася на жінку з рішучим характером, яку вже не могла злякати боротьба з житейськими негодами, точніше кажучи, з боргами, що досягли на час повернення нашого до Петербурга двадцяти п’яти тисяч».

Борги були переважно чужі або фіктивні: обдурити довірливого Федора Михайловича не становило труднощів, і безсоромні ділки користувалися його порядністю й вірою в чуже благородство. Зате Ганна Григорівна зуміла посісти досить тверду позицію в питаннях матеріальних інтересів родини. Достоєвський дивувався, як просто вона складає в умі величезні числа і як легко користується важкою нотаріальною мовою.

«Усе моє тодішнє життя було затьмарене постійними роздумами про те, звідки до такого-то числа дістати стільки-то грошей; де й за скільки закласти таку-то річ; як зробити, щоб Федір Михайлович не дізнався про відвідини кредитора або про заставу якоїсь речі. На це пішла моя молодість, постраждало здоров’я, і розхиталися нерви».

Ганна Григорівна працювала по чотирнадцять годин на день — вона виконує обов’язки стенографістки, коректора, секретаря, бухгалтера. Часто вночі чоловік будив її і просив прослухати новий розділ. За її технічного сприяння були написані п’ять романів Достоєвського.

У той час коли Достоєвський виконував обов’язки редактора журналу «Гражданин», йому доводилося вести широке листування з авторами. «Багато хто з них стояв за кожну свою фразу і, у випадку скорочення чи зміни, писав йому різкі, а часом і зухвалі листи. Федір Михайлович не залишався у боргу й на зухвалий лист невдоволеного співробітника відповідав не менш різким, про що назавтра ж і жалкував. Оскільки відправлення листів зазвичай доручалося мені, то, знаючи напевно, що роздратування чоловіка назавтра вляжеться і він жалкуватиме, що погарячкував, я не відправляла зразу відданих мені чоловіком листів, і коли наступного дня він висловлював жаль, що так різко відповів, виявлялося завжди, що „випадково“ цей лист ще не відправлений, і Федір Михайлович відповідав уже в більш спокійному настрої».

У таких зворушливих дрібницях — уся Ганна Григорівна: непомітна, але незамінна. Мила деталь: коли письменника запрошували на літературні вечори та авторські читання, вона супроводжувала чоловіка і з собою неодмінно брала: «книгу, з якої чоловік читав, ліки від кашлю, зайву носову хусточку (на випадок, якщо загубиться), плед, аби закутати горло чоловіка після виходу на холодне повітря, тощо». За це Федір Михайлович називав її своїм вірним зброєносцем.

У 1875 році в родині з’явилася третя дитина — Олексій. Аби покращити матеріальні справи родини, Ганна Григорівна взялася за самостійне видання творів чоловіка. Великий успіх, що очікував на цю ідею, окрилив Достоєвських, і на ім’я чоловіка Ганна Григорівна відкрила родинну справу — книготоргівлю для іногородніх. Трохи вільніше з коштами, очевидна любов читачів, цікава справа... Проте найважче випробування для родини було ще попереду.

У 1878 році від нападу епілепсії помер трирічний Альоша. Незважаючи на власне горе, Ганна Григорівна зробила все можливе, аби влаштувати поїздку Федора Михайловича в Оптину пустинь — знаючи про підірване здоров’я чоловіка та глибину його відчаю, вона перш за все прагнула вберегти й захистити його. Водночас власні її страждання були безмежні: «Я до того розгубилася й побивалася, до того журилася і плакала, що ніхто мене не впізнавав... Я збайдужіла до всього: до господарства, справ і навіть до власних дітей — і вся віддалася спогадам останніх трьох років». Цей стан Ганни Григорівни відбито Достоєвським у «Братах Карамазових» у розділі «Віруючі баби», де жінка, яка втратила дитину, розповідає про своє горе старцю Зосимі. Зрештою, вона зуміла опанувати себе — «аби своєю експансивною тугою не засмучувати ще більш нещасного чоловіка».

Сукупність таких душевний якостей, котрими відзначалась ця жінка, не можна визнати лише дарунком з неба. За прекрасним «фасадом», як правило, криється велика робота над собою. У Ганни Григорівни було й самолюбство, і рішучий характер, і поривчастість, і вона це прекрасно усвідомлювала. В одному з листів вона звертається до чоловіка: «Я така звичайна жінка, золота середина, з дрібними примхами й вимогами... І раптом мене кохає найвеликодушніша, найшляхетніша, найчистіша, найчесніша, свята людина!» Достоєвський у відповідь гаряче заперечує її «звичайність». З листування подружжя видно, що й між ними траплялися сварки, і непорозуміння, і спалахи ревнощів. Внутрішнє життя генія було напружене настільки, що з ним у принципі не могло бути просто. «Часто, дуже часто це була дитина. Хвора, вимоглива, капризна, не пристосована до життя». Тим зрозуміліше, що почуття подружжя не були раз і назавжди законсервовані в затишному світі патріархального побуту. У ніжних листах письменник зізнається дружині, що за час їхнього родинного життя закохувався в неї разів п’ятнадцять. Для того, хто читав листування Достоєвських, очевидно, що ці слова — не гіпербола.

«З почуттям треба дбайливо поводитись, аби воно не розбилося, — говорила в кінці життя Ганна Григорівна. — Немає в житті нічого більш цінного, як любов. Більше пробачати слід — провину в собі шукати і шорсткість в іншому згладжувати».

Ще з каторги Достоєвський хворів на емфізему легенів. Хвороба ця в останні роки призвела до ускладнень, стан його погіршився, і в січні 1881 року письменник помер. Ганна Григорівна мала 35 років.

Будинок три дні був переповнений відвідувачами. Вислуховуючи співчутливі промови, Ганна Григорівна думала: «Боже, як вони мене мучають! Що мені до того, „кого втратила Росія“? Що мені в ці хвилини до „Росії“? Згадайте, кого я втратила? Я втратила найкращу у світі людину, яка складала радість, гордість і щастя мого життя... Коли одна особа з представників численних депутацій захотіла, окрім „Росії“, пожаліти й мене, то я була так глибоко розчулена, що схопила руку незнайомця і поцілувала її».

Достоєвський був похований на Тихвинському цвинтарі Александро-Невської лаври. Остання зіграла особливу роль у житті Ганни Григорівни. Вона народилася в день пам’яті святого Александра Невського, була хрещена лаврським священиком, батьки її вінчалися в храмі лаври. Згідно з бажанням дружини письменника, сюди ж, через півстоліття після її смерті, був перенесений її прах. На могилі Федора Михайловича праворуч є скромний напис: Ганна Достоєвська.

«Йдучи за труною Федора Михайловича, я давала собі клятву жити для наший дітей, давала обітницю решту життя присвятити, скільки буду на силі, прославленню пам’яті мого незабутнього чоловіка й поширенню його благородних ідей». Свою обіцянку Ганна Григорівна виконала. Вона сім разів видала повне зібрання творів чоловіка, створила його музей, відкрила школу його імені. Померла Ганна Григорівна в 1918 році в охопленому революцією Криму. Тяжко хворіла, голодувала, але до останнього свого дня розбирала рукописи чоловіка, займалася його архівом, допомагала дослідникам.

Спогади свої вона написала для того, щоб Достоєвського нарешті побачили в справжньому світлі, щоб закарбувати, як головний свідок, велич душі й розуму цієї надзвичайної людини. Її спогади — розповідь винятково щасливої жінки. У них зображені сотні побутових ситуацій, де в повсякденних дрібницях просвічує головне — самовіддана жертовність справжньої любові. Навіть не цікавлячись прототипами літературних героїв і витоками ідей Федора Михайловича, спогади Ганни Григорівни можна читати як практичний порадник для молодої дружини — як в дуже непростих життєвих умовах втілити ідеал християнської родини. Саме це вдалося їй, прийнявши генія у своє серце з усім його «незручним» вантажем. І почувши від чоловіка на його смертному одрі незабутні слова: «Пам’ятай, Ганю, я тебе завжди палко кохав і не зраджував тебе ніколи, навіть подумки!»

Опублiковано: № 2 (68) Дата публiкацiї на сайтi: 08 May 2014

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
«Люди рiзної конструкцiї»

«Люди рiзної конструкцiї»

Андрій Ткачов
Журнал «Отрок.ua»
Надто багато невдач у коханні й дружбі виправдовуються заяложеними словами: «ми зовсім різні». Але саме в цих словах Ганна Григорівна побачила формулу своєї родинної ідилії. «Справді, — пише вона, — ми з чоловіком являли собою людей «зовсім різної конструкції, іншого складу, різних переконань», але «завжди лишалися собою», зовсім не підтакуючи і не лестячись один до одного...
Розмiстити анонс

Результати 1 - 6 з 6
19:40 18.02.2015 | Катя
Спасибо! Как замечательно!!!
08:45 09.12.2014 | Александр
Спасибо! Я поражен...
15:46 29.05.2014 | Валентина
Дякую!
11:19 22.05.2014 | Наталья
Я тронута очень! Спасибо!
06:07 12.05.2014 | Екатерина
Спасибо!
19:21 11.05.2014 | Елена
Восторг души! Спасибо!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: