Люди в чорному

Православ’я ― монахолюбна релігія. Ченці оточені ореолом таємничості, поваги і благоговіння. Але що відбувається всередині цього ореолу? В чому полягає подвиг ченців? Як вони будують стосунки з іншими людьми? Чи дивляться вони телевізор? Про це й багато іншого ми розпитали в ігумена Лонгіна (Чернухи), насельника Києво-Печерської Лаври.

Православ’я ― монахолюбна релігія. Ченці оточені ореолом таємничості, поваги і благоговіння. Але що відбувається всередині цього ореолу? В чому полягає подвиг ченців? Як вони будують стосунки з іншими людьми? Чи дивляться вони телевізор? Про це й багато іншого ми розпитали в ігумена Лонгіна (Чернухи), насельника Києво-Печерської Лаври.

Є такий стереотип: у монастир ідуть від нещасного кохання, від розчарування в житті, від розбитих надій ― словом, утікають від дійсності. Що на це можна відповісти?

Я думаю, такий стереотип сформувався під впливом романтизму. Цьому напрямку етичної і філософської думки в європейській культурі XVIII–XX століть властивий певний драматизм і пристрасність, взагалі крайнощі людської вдачі. Як правило, послідовники романтизму погано розуміли духовну сутність чернецтва. Воно сприймалося трагічно, і йому протиставлялося повне яскравих барв і пригод життя. А відхід у монастир ― це була свого роду смерть людських надій, у кращому випадку, оточена ореолом загадковості й печалі.

Насправді в православній традиції правильне ставлення до чернецтва полягає в чіткому розумінні того, що це шлях постійної внутрішньої боротьби, подолання свого егоїзму. Це дуже динамічне внутрішнє життя, якщо хочете, подвиг. І тут нудьгувати не доводиться. Я не кажу про відхилення в духовному житті, наприклад, коли людина зневірюється.

Щоправда, не можу й запевнити в тому, що в монастирі ніхто не може опинитися саме з тих причин, які Ви перерахували. Людські історії бувають дуже різними. Я знаю випадок, коли юнак прийшов у Лавру через невдалі стосунки з дівчиною. Він миттю кинув престижну роботу й опинився серед послушників, при цьому майже нічого не знаючи про монастирське життя. Хлопець щосили намагався сумлінно виконувати будь-який послух, який би йому не доручили, але з часом зрозумів, що розлад в особистому житті ― не привід іти в монастир. Зараз він одружився, в нього чудова дружина. Але монастирський період свого життя він згадує із вдячністю Богу. Все-таки він не впав у відчай через життєві невдачі, не загуляв, не запив, як це часто буває в подібних ситуаціях. У більшості відомих мені випадків чернецтво приймали через тверде переконання в тому, що в іншому стані людина не зможе максимально послужити Богові й ближньому, в усій повноті розкритися як християнин у виконанні божественних заповідей. Таке внутрішнє переконання важко описати й висловити словами. Але це не емоції, а саме осмислення, визначення себе в цьому житті.

Чи немає спокуси через своє прагнення чернечого життя побачити себе обраним, особливим?

Спокуса є. Ніхто повністю не застрахований від захоплення самим собою і дурості. Але тут треба розуміти, що всі християни ― вже обранці Божі. А ця обраність дає не стільки привілеї, скільки відповідальність і обов’язки. І ще треба розуміти, що «сила Божа в немочі звершується», що «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать».

Що обіцяє монах під час постригу?

Монах дає обітницю нестяжання, послуху і цнотливості. Під нестяжанням мається на увазі подолання любові до матеріального, до насолоди й розкошей, приборкання плоті, вміння задовольнятися малим. Послух ― це здобування смирення через покору настоятелю, духівникові та братії, це подолання свого «Я», здобуття внутрішньої тиші й миру. Цнотливість проявляється в тілесній чистоті, чистоті думок і почуттів, відсутності брехні й лицемірства, великодушності й благородстві.

Чим подвиг ченця відрізняється від подвигу будь-якого християнина, адже, за великим рахунком, безкорисливість, послух і цнотливість заповідані всім християнам?

В ідеалі в чернечому житті цей подвиг посилюється, набуває особливої гостроти. В народі існує така приказка: «Світло ченцям ― Ангели, а мирянам ― ченці». Здається, це точне визначення різниці між монахами й мирянами.

«Померти для світу» за одну ніч, напевно, неможливо. Помирати доводиться все життя?

Треба вчитися вмирати. І для цього може знадобитися все життя. Пам’ятаєте історію, коли в монастирі помирав один старець високого духовного життя? Лежачи на смертному ложі, він проливав сльози. Братія з нерозумінням запитала, чому старець так тужить, адже все своє життя він провів у покаянні. На це старець відповів: «Я ще й не починав каятися»…

У чому полягає подвиг послуху? Чи можливий послух у наші дні?

У наші дні послуху навчитися складно, тому що мало досвідчених духівників. Але й послушники дуже слабкі. Кажуть, що якби були послушники, то були б і старці. Для послуху необхідні глибока віра в Бога, сила волі, терпіння, розсудливість і смирення. Іншими словами ― працьовитість, сумлінність і скромність. Чи може бути послух у наші дні? ― Так, може. І я знаю таких людей. Принаймні, в нашому монастирі вони є.

Святі отці говорять не лише про подвиг послуху, але й про чесноту розсудливості. Чи може чернець сьогодні бути в повній покорі в духівника, чи все ж повинен розсудливо ставитися до благословень?

Якщо чернець вважає, що якась духовна особа, до якої він звертається за порадами й молитвами, дійсно його духівник, то він повинен бути в нього в повному послухові. Якщо ж стосунки більш умовні, тобто духовна особа ― просто мудрий і досвідчений порадник (це, до речі, може бути й порівняно молодий священик чи монах (монахиня)), то мови про повний послух немає. Але хочу зазначити, що покора не виключає розсудливості. Просто в запитанні звучить протиставлення цих понять. Насправді послух і вимагає розсудливості, і її без послуху не здобудеш. Але двома словами пояснити це складно, та й у самого не вистачає достатнього духовного досвіду.

Навіщо ченцю змінювати ім’я? Навіщо красивий чорний одяг?

Інше ім’я й інший одяг повинні слугувати ченцю нагадуванням про інше життя, яке він прийняв. Одночасно це й нагадування іншим людям про те, що є таке інше життя. Звичайно, тут може виникнути гординя, марнославство, самозамилування. Але диявол завжди намагається все викривити, опошлити, зіпсувати… Крім того, форма організовує і дисциплінує, впокорює.

Книги, телевізор, інтернет ― чи припустимий такий зв’язок із зовнішнім світом, від якого чернець відрікся?

Усе це способи передачі інформації. Тому все залежить від змісту інформації і мети її отримання. Якщо порушуються етичні норми, то це шкідливо і гріховно, і не лише для ченців. Якщо ж інформація корисна для душі (а православний ресурс в Інтернеті досить багатий, існують православні телеканали й телепередачі, не кажучи вже про книги) ― то чому б ними не скористатися? Але, з іншого боку, чернець може обмежитися лише невеликою кількістю книг, де викладені основи духовного життя і віровчення. Священицький сан ченця, особливо, якщо йому доводиться спілкуватися з інтелігенцією або працювати з молоддю, зобов’язує до того, що він повинен багато читати, орієнтуватися в питаннях культурного і громадського життя. Водночас глибокий духовний настрій, почуття тактовності, батьківська турботливість, простота й мудрість духівника бувають сильнішими й переконливішими за всі людські мудрування.

А музика, кіно? Відпустка?

Багато залежить від рівня духовної досконалості ченця і характеру монастирського життя. Думаю, що кожен монах повинен прагнути того, щоб утішати свою душу лише співом псалмів і словами Божественних і святоотецьких писань, а спокій знаходити в стінах своєї келії. Але часом класична музика або хороший фільм можуть допомогти позбутися зневіри. Якщо під відпусткою розуміти можливість виправити своє здоров’я або з’їздити в паломництво (що теж може бути ліками від зневіри), то це цілком припустимо. Але при всьому цьому монах має не забувати про скромність і стриманість.

Як ченці будують стосунки з батьками, друзями?

Однозначно відповісти не можу, адже різні бувають друзі й різне ставлення батьків до вибору їхніми дітьми чернечого шляху. Але хочу звернути увагу на те, що монах повинен все ж таки нести мир своїм близьким, втішаючи їх добрим словом, проявляючи терпіння й любов, наскільки б далекими вони не були від Церкви, і зобов’язаний за них молитися.

Але ж не лише близькі відчувають потребу доброго слова монаха ― самі ченці також люди. Чи мають вони право на душевну прив’язаність до рідних людей?

У спілкуванні з рідними або близькими людьми чернець, звісно ж, має почуття прихильності до них, але все ж таки статус (і це не формальність, це важлива умова чернечого подвигу) вимагає певної відстані. Це не відчуженість і не зневага. Це швидше духовна обережність і делікатність, адже рідним і близьким (а це можуть бути не лише батьки, але й брати і сестри, діти, онуки) треба допомогти прийняти рідну для них людину в її іншому стані. Часто це буває складно як для однієї, так і для іншої сторони. Але тут нічого не поробиш: шлях вибрано і треба ним іти.

Очевидно, існує кілька різних способів чернецтва. Одна річ ― столичний монастир: проповідь, місіонерство, світишся в телевізорі, статті пишеш. Інша ― скит у непролазній глушині: картопля, капуста і кози. Чи можливо одразу визначити свої схильності, аби потім не переходити з монастиря в монастир? Чи в такій зміні місць немає нічого поганого?

Не знаю, де більше потрібно мужності в подоланні спокус і несенні хреста: за написанням статті чи за чисткою картоплі... Думаю, що яку б працю не доводилося виконувати ченцю ― пасти кіз чи виступати на телебаченні ― якщо він це робить заради ближніх і заради Бога, то в будь-якому випадку буде духовна користь і для його душі, і для інших. Звісно ж, обираючи монастир, людина повинна все ж таки враховувати свої схильності, щоб вона певною мірою відповідала особливостям життя цього монастиря. Наприклад, городянину буде важко пристосовуватися до умов монастиря, який розташований десь у глибинці й приділяє багато часу послухові на полі або в корівнику. Тут він просто фізично може не потягнути. З іншого боку, чернець, який більше звик до фізичної роботи, може впасти в зневіру, відчуваючи за собою нестачу знань і відсутності дару слова, які потрібні в монастирях, що розташовані ближче до міських центрів. Але це більше стосується ченців, наділених священицьким саном. Я вважаю, що якщо є можливість, то добре було б монаху чергувати фізичну працю з розумовою. А що стосується «одразу визначити», то, перш ніж прийняти постриг, людина проходить період послушенства. За цей час вона повинна розібратися й визначити: підходить їй цей монастир чи ні, і взагалі, чи придатна вона до монастирського життя. Але, якщо й постає питання про зміну монастиря, то краще вирішувати його з духівником, а самочинно не діяти.

А чи не краще було б улаштувати в православному чернецтві ордени, як у католиків? Учені сиділи б у бібліотеках, милостиві займалися б благочинством, красномовні проповідували б. Ченці спасали б душу, служачи своїми талантами на благо Церкви, і не було б такої плутанини з покликанням...

Чернече покликання ― це не вирішення питання, чим я буду займатися в монастирі. Хіба в католицьких монастирях не буває в ченців проблем із проходженням обраного ними шляху? Чернече покликання ― це бути монахом. А монах повинен виконувати ту роботу, яка вимагається для монастиря. Якщо ж у нього для цього є відповідні здібності, то це чудово! А характер життя монастиря формується якось сам собою. Мені відомо, що на Афоні в деяких обителях ченці поєднують фізичну роботу з роботою в бібліотеці з перекладу стародавніх рукописів. Монастир ― це не робоча організація, яка займається певною професійною діяльністю. Монастир ― це родина, в якій можуть жити люди з різними здібностями й талантами. Головне ― щоб усі вони прагнули до Бога.

Розмовляла Катерина Ткачова

Опублiковано: № 5 (29) Дата публiкацiї на сайтi: 28 January 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 3 з 3
18:52 25.05.2009 | Виталий
Как попасть в монастырь и стать монахом?Приехать,Сказать и возьмут сразу?
23:53 26.12.2008 | vira
прошу прощения, объясните,пожалуйста, что изображено на первой фотографии, почему женщина лежит?спаси Господи.

Коментар:
На фото - монашеский постриг в монастыре Дечани, Косово. Лежит мужчина - послушник или рясофорный монах, - которого постригают в мантию.
Иеродиакон Савва

21:32 05.06.2008 | Владимир
"Ты очень заблуждаешься и обманываешся,если думаешь,что иное требуется от мирянина,а другое от монаха;разность между ними в том что один вступает в брак ,а другой нет,во всём же прочем они подлежат одинаковой ответственности.Писания ... желают,чтобы все жили жизнию монахов,хотя бы и имели жен."(Творения св.Иоанна Златоуста.Том 1.Книга 1.) Спаси Господи.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: