Сп’яніння від радості та...протверезіння від болю та небезпеки. Саме біль і небезпека зіщулюють людину в порошинку, і тоді, зібгана, вона починає молитися. Не читати канони, а волати. У цей час душа вміє висловити, вигукнути себе одним реченням, одним словом. Потопаючи, Петро промовляв: «Врятуй. Гину», а розіп’ятий злодій — «Пом’яніть мене».
І тоді найкоротша молитва здається довгою, а замість «Господи, помилуй» душа невпинно править «Господи, Господи, Господи, допоможи...»
У книзі «Про зустріч» митрополит Антоній (Блум) каже про те, що вся євангельська історія — це історія зустрічей. Господь зустрічається із законниками, рибалками, пропащими жінками, палкими юнаками. З боку людей ці зустрічі можуть бути спланованими. Так, зумисне зустрічається вночі з Христом фарисей Никодим (Ін. 9, 36–38).Проте більшість людей зустрічає Бога випадково. Це рибалки на Тиверіадському озері, похоронна процесія, яка виходила з міста Наїна, і багато інших. Але з боку Христа всі ці зустрічі невипадкові. У світі благодаті немає місця випадковості. Вона там не панує і навіть зовсім відсутня. Від часу гріхопадіння, від слів Бога: «Адам! Де ти?» — Господь невпинно шукає людину. Коли трапляється зустріч, починається діалог.
Люди спілкуються за допомогою слова. Євангельські зустрічі — це євангельські діалоги. Існують двоє візаві — той, хто говорить, і той, хто слухає. З одного боку — діти Адама, з іншого — втілений у людську подобу Син Божий.
Слухаючи людські запитання, Христос поводиться по-різному. Він може прямо відповідати на запитання ...Хто ж то, Господи, Такий, щоб я вірував у Нього? Промовив до нього Ісус: І ти бачив Його, і Той, Хто говорить з тобою, то Він!... А він відказав: Я вірую, Господи! І вклонився Йому (Ін. 9, 36–38). Так само відверто каже про Себе Христос і жінці-самаритянці (див. Ін. 4, 26).
Інколи Христос відповідає запитанням на запитання. Як досягти життя вічного — спитав у Спасителя якийсь книжник, і Христос запитав його у відповідь: у законі що написано? Як читаєш? (Лук.10, 26). Також у Храмі Єрусалимському на питання старійшин, якою владою Він творить діла, Ісус відповідає запитанням: Запитаю і Я вас одне слово. Як про нього дасте Мені відповідь, то й Я вам скажу, якою владою Я це чиню (Мф.21, 24). Очевидно, що правильна відповідь є запорукою продовження діалогу. Якщо відповідь неправильна, це значить, що внутрішній світ співрозмовників спотворений. Вони питають і випробовують, але не зможуть зрозуміти відповідь через скам’яніле серце, спустошену душу й змертвілу совість.
Нарешті, Христос може просто мовчати, стуливши вуста перед запитуючими, як це було перед лицем Пілата. Отож, у нас є три можливих варіанти: Христос дає відверту відповідь, Він відповідає запитанням на запитання, і, нарешті, Він мовчить. Усі ці варіанти стосуються нашого молитовного життя.
Ми молимося Христу як Богу. Ми розкриваємо перед Ним своє серце, славимо Його ім’я, просимо, дякуємо. Часто буває, молитовну душу Господь таємно сповіщає про те, що молитва почута й прийнята. Про такий варіант казав Давид: «Люблю я Господа, бо Він почув голос мій у благаннях моїх». Та бувають у тих, хто молиться, і свої Гефсиманські ночі, й періоди внутрішнього мороку, й мовчання з боку Бога.
Тому, хто молиться, Господь може ставити питання. Ти запитуєш у Бога: «чому?», «коли?», «за що?», а Він, зі свого боку, каже: «Спитаю тебе і Я». Ці питання можуть торкатися того, чи виконав ти свої обітниці, чи маєш рішучість змінювати своє життя, чи не носиш за душею камінь злопам’ятства або ненависті до когось. Адже не можна забувати, що, згідно з Євангелієм, обов’язковою вимогою для того, щоб бути почутим, і щоб виконувалися прохання, є прощення тих, хто чимось образив нас, тих, хто є нашими боржниками. І коли стоїте на молитві, то прощайте, як маєте що проти кого, щоб і Отець ваш Небесний пробачив вам гріхи ваші (Мк.11, 25).
Питання Христа можна почути, якщо віддалитися від галасу й дослухатися до совісті. І це є вкрай важливим, оскільки можна все життя провести в метушні. Можна все життя молитися з гущини цієї марноти, але так і не ввійти до царини правильних богоугодних стосунків, оскільки на кожне твоє прохання Христос ставитиме Своє запитання, а ти жодного з них так і не почуєш.
Духовне життя було б надто легким, мало чого вартим, якби на кожен подих і на кожне прохання, звернені до Бога, ми отримували відповідь. Людина має бути готовою до мовчання Небес. З думкою про свою негідність молитовна людина має терпінням довести відданість Йому.
Нарешті, обдарована від Бога смислом і совістю людина має дослухатися до себе: чи не звучить питання від Творця? Чи не очікує Господь від людини чогось такого, без виконання чого всі зусилля і наміри будуть марними?
Виштовханий у потилицю із Раю Адам до самої смерті не навчився співати. Він мав гарний голос і абсолютний слух, але серце не породжувало мелодій.
Відколи співати почали діти, Адам здивувався. Довгі роки і навіть століття його душа скиглила і плакала, нудьгувала й жалілася. Діти ж почали співати на жнивах, при народженні первістка. Деякі, як Ламах, почали співати після кровопролиття. Прабатько дивився на них запалими, повними сліз очима і не розумів: як можна співати з такого нікчемного приводу? Він відчував себе винним у їхньому безблагодатному житті, позбавленому Раю. Коли б не він і його жінка, діти не народилися б на землі вигнання. Їм не можна дорікати в тому, що не чули вони шелесту райського листя. На долю праотця випав безутішний плач довжиною у століття.
Тепер, коли душа праотця добута Спасителем із пекла, коли Адам з усіма врятованими бачить Христа і в Ньому всіх своїх нащадків, він не перестає дивуватися. Про що досі співають його діти? Зволоживши кров’ю землю і заразивши повітря гріхами, про що вони можуть співати? Чи не краще мовчати, аби не гнівити Небо? Тих небагатьох, котрі співають не про пристрасті, а про славу Богові, майже не чути серед хтивого і брутального різноголосся.
Деякі Адамові діти і далі продовжують співати, йдучи на війну. Чуючи цю музику, найсумирніша людина стає агресивною. Інші співають про те, що їм видається любов’ю. То сумні, то свавільні, ці звуки частіше за інші вдаряються в небосхил. Ці пісні найчастіше називають музикою. Та ні справжнього плачу, ані справжньої радості в цих піснях немає. Адам дивиться на своїх незліченних дітей і навіть у Раю йому робиться сумно.
Людина — це канатоходець. Праворуч і ліворуч — однаково небезпечна прірва. Між почуттям власної значущості й прихованої величі, з одного боку, і почуттям повної ницості — з іншого, балансуючи, спроквола рухається людина. Небо над головою і прірву під ногами потрібно відчувати, проте в жоден бік вдивлятися не можна. Зірвешся. Найменший порух повітря небезпечний. Навіть муха, що вмостилася на носі, загрожує смертю. Йти можна лише вперед.
Вибратися б скоріше на тверде, на протилежний бік! Викинути б швидше ту жердину із запітнілих рук, тріумфально озирнутись і сісти, знесилено відчувши, якими слабкими і ватними стали твої ноги.
Поезія є ближчою до віри, ніж наука. Наука розпорошує людину між біологією і соціологією, фізикою і археологією. Наука дражнить людину відповідями, але їх не дає, бо нічого до кінця не розкриває. Для людини будь-який хробак лишається вмістилищем невідгаданих загадок.
Натомість до поезії людина цілком придатна. Вона скалічена, але жива, знівечена, та не розчавлена. Інтуїтивно, наче жінка, поезія враз вхоплює те, що вислизає від логіки і не вкладається в готові схеми.
Віра в науку і нелюбов до поезії, безперечно,— один із проявів нелюбові до Бога.
Поезія — не лише арабські бейти і грецький гекзаметр. Поезія — це ще Октоїх і Тріодь, і навіть Требник. Хто краще за Дамаскіна може про людину сказати: «Образ есмь неизреченныя Твоя славы, аще и язвы ношу прегрешений...»
Для Дамаскіна людина знаходиться десь посередині «смирення і величності», вона — «із незримого і зримого складена єства» (Чин поховання).
Коли б не Іоанн із Дамаска, Державін не сказав би про людину:
Частица целой я вселенной,
Поставлен, мнися мне, в почтенной
Средине естетства я той,
Где начал духов Ты небесных,
А цепь существ связал всех мной.
(Ода «Бог»)
Людина — це серединна ланка; це пуповина, з якою пов’язані всі проблеми і питання; це є фокус, до якого прагнуть зібратися всі промені. Все для неї, все заради неї, а сама вона — для Бога.
Від часів гріхопадіння Бог кличе людину такими словами: «Адаме, ти де?» Ми пам’ятаємо, де він (тобто — ми). Він соромиться і ховається в кущах. Соромиться!
Наука народилась із цікавості. Поезія — із болю нерозділеного кохання та побожності. Сором народився із відчуття того, що ти грішиш, а Він дивиться. Пекучою печаткою сорому, наче впійманий кріпак-утікач, затаврований нащадок Адама.
Сором породжує покаяння.
Проте не лише сором, але й віра. Від самого сорому народжується або відчай, або удаване, усвідомлене зухвальство.
Ти маєш відчувати Бога, каятися перед Богом і казати: «Тобі єдиному согріших...». Якщо пихата людина відчуває докори сумління, однак не вірує і не молиться, нема їй прощення. Немає прощення від самої себе, оскільки бачить себе винною перед самою собою і саму себе не вибачає. Це божевілля, замкнене коло, а можливо, одне із кіл пекла.
Якщо ти мучишся і караєшся, та не стоїш навколішках перед Богом і не прохаєш у Нього благодаті, це ще не каяття.
Якось забувається, що для каяття недостатньо особистої снаги і докорів сумління. Має бути благодать.
«Сльози мені даруй, Господи, як іноді жоні грішниці...»
І сльозу, і розпачливий подих, і зміну життя з гіршого на краще — все дарує Він, і лише Він.
Не слід журитися, бо ж створені ми не для хробаків та дерев’яної домовини. Людина — це не те, що вміщується в домовину, а істота, заради якої створено світ і котра ніким і нічим, окрім Бога, задовольнитися не може.
З великого і нікчемного складається людина, аби у смутку не тужити, а у славі не пишатися. Однаково величні й гідні поваги сумирний цар і бадьорий духом бідняк.
Коли захочеться тобі чванитись і дерти кирпу, як це роблять люди, загораючи на пляжі, згадай, що кубометр землі сховає тебе від сонячного світла, а тісна дощата келія надасть притулок твоїм кісткам до дня Великого Суду.
Однак коли заманеться «покиснути», згадай, що Господь казав через Серафима Вирицького одному із втомлених і змучених: «Ти наче коштовність в очах Моїх».
Такою є людина. Загублена в якомусь із закамарків величезного світу, перелякана, вона дивиться на Небеса зі сподіваннями, а на неї тим часом дивиться Бог.
Поетам про це відомо.
«Ты держишь меня, как изделье, и прячешь, как перстень в футляр», — писав Пастернак. Тарковський також перейняв естафету Паскаля і Державіна:
Я человек, я посредине мира,
За мною — мириады инфузорий,
Передо мною мириады звезд.
Я между ними лёг во весь свой рост —
Два берега связующее море,
Два космоса соединивший мост.
Якщо вам траплялося гуляти в лісі, можливо, ви помічали, що людина, йдучи, шумить і чує тільки себе. Ліс не віддає свою музику тому, хто йде. Слід зупинитися й передихнути, аби помітити жмути проміння, що пробиваються крізь листя, спокійне погойдування гілок, полохливе шарудіння звірят... Дослуховуючись, людина починає розрізняти все більше барв у звуковій палітрі. А варто поворухнутися, знову чути лише хрускіт гілок під ногами і прискорене дихання від ходи.
Якщо краса природи вимагає від спостерігача уважної непорушності, то чого має вимагати Бог? Його голос, що звучить у совісті та в Писанні, потребує, аби ми зупинились, якщо хочемо його почути.
Існують двоє — людина і Бог. Вони — головні у Всесвіті. Вони кажуть один одному «ти». З цього діалогу народжується мудрість, праведність, чистота. Там, де існує цей діалог, не має бути ні погорди, ні смутку.
— Адаме, ти де?
— Вибач мені.
— Ти безцінний в очах Моїх.
Слава Тобі, Подателю світла...