«Я не знайшов себе у списку…» Є ситуації, коли нічого страшнішого за ці декілька слів не вигадаєш. Це знають абітурієнти, що «завалили» іспит. Вони мучилися з репетиторами, не спали ночами, заходили до аудиторій зі спітнілими від страху долонями. Тепер екзамени позаду, і вже вивісили списки тих, кого зараховано. Батьки й діти, витягуючи шиї і стаючи навшпиньки, перебігають очима рядки з прізвищами. «Ні! Немає мене! Не вступив!» Сльози самі прискають з очей. Образа стискає горло. Засмучені батьки обіймають дітей і плачуть з ними разом. Гроші витрачені даремно, і рік змарнований. Але найдужче прикро за те, що не визнали, не зрозуміли, не помітили.
Існують ситуації незрівнянно більш болісні. Вони так само пов’язані з іменами й прізвищами у списку. Це, наприклад, списки тих, хто вижив у авіакатастрофі. Краще знайти смерть від удару блискавки, спрямованої саме в тебе, тебе одного, аніж не знайти в такому списку рідне ім’я та прізвище.
«Вас тут немає. Ви не прописані»: це означає, що ви ― бомж. Ваше ім’я розплилося від води, або стерлося на згині, або було неправильно записане в документі ― усе це означає, що у вас почалися великі й непередбачені неприємності, а можливо, навіть життєва катастрофа.
Не слід нехтувати «папірцем». Він містичний, і не дарма від нього так часто залежить життя. Настане день, коли все таємне стане явним. Про цей День сказано: Судді сіли, і розкрилися книги (Дан. 7, 10). Мова піде про місце вічного пристановища людини. Кожному закортить увійти до воріт Небесного Єрусалима. Та попри те, що ворота його не зачинятимуться вдень, а ночі там не буде (Об’явл. 21,25), увійти до них зможе не кожен. Писання каже, що не зможуть увійти ті, хто відданий мерзенності й брехні (Об’явл. 21, 27).
І тут на землі відкриття книг і пошук імен ― це постійне нагадування про майбутнє, яке заздалегідь побачив Іоанн.
І побачив я мертвих, малих і великих, які стояли перед Богом, і книги розкритими були, й інша книга розкрита, котра є книгою життя; і осудженими були мертві по тому, що написане у книгах, відповідно до справ своїх (Об’явл. 20, 21)
Від любові до Христа залежить усе, залежить і тимчасове життя, і вічне. Грішиш ти, брате, без упину, тому, що Христа не любиш. Гріх любиш, себе любиш, футбол любиш. Розпорошив сили серця на тисячу дрібних любощів, а «єдине на потребу» не любиш. Не люблячий Мене не додержується слів Моїх (Ін. 14, 24). Навпаки, Хто любить Мене, той додержується слова Мого.
Не від сили волі й не від звички до благочестя залежить життя за заповідями, а від любові до Господа Ісуса. Із цією думкою слухай, що Господь тричі питає у Петра: Симоне Іонин, чи любиш Мене?
Лише з цією думкою можна, без побоювань спокуситися, читати Пісню пісень. Якщо ви зустрінете коханого мого, що скажете ви йому? Що я знемагаю від кохання (Пісня пісень 5, 8).
Гумовий м’яч, із зусиллям занурений у воду, негайно вискочить із води, тільки-но ми відпустимо руки. Так само думка про смерть вискакує з серця, щойно полишиш її туди силоміць занурювати. Думка про смерть чужа людині, і в цьому є таємниця. Для того, аби зрозуміти, що ти маєш піти зі світу, як і всі інші, потрібно стільки ж зусиль розуму, скільки витрачає людина, починаючи партію з «е-2-е-4». Але в тому й фокус, що логічні операції, це ― не життя. Це ― обслуговування життя. Саме´ життя нелогічне, точніше ― надлогічне. Страшно сказати, але мені часом байдуже, що одні вже померли, а інші помруть. Почуття вічності, почуття особистого безсмертя живе в моїх грудях, немов курча під шкаралупою, і з кожним биттям серця проситься назовні. А що ж смертний страх? Він є? Так, є. Однак це страх суду, це побоювання піти на суд неготовим. Це передчуття того жаху, котрий охопить грішника, коли треба буде підняти обличчя і, очі в очі, подивитися на Ісуса Христа. Для людини, котра не любила Христа і все життя примудрилася прожити без Нього, інших страждань не потрібно. Сподіваюся, для людини, яка любила, все буде інакше.
Зворушливі слова акафіста:
Ісусе, надіє у смерті моїй
Ісусе, життя по смерті моїй
Ісусе, втіха моя на Суді Твоєму
Ісусе, бажання моє, не зганьби мене тоді…
Так, серед стукоту кісток, суглоб до суглоба, що з’єднуються один з одним, серед страху від розкривання книг й очікування вироку, людина, яка любить Христа, буде дивитися на Нього з любов’ю. «Хоч би що Ти мені казав», ― подумає така людина, – «Хоч би куди Ти мене відіслав, Ти ― втіха моя на суді Твоєму».
Дивлюся на людей і з подивом думаю про те, що всіх їх народили жінки. Родові шляхи дуже малі порівняно з людиною, що має народитися. Чи не є це образом «вузького шляху й тісних воріт», які ведуть до життя, і про які говорить Спаситель? Подвизайтеся, ― каже Він, ― увійти вузьким шляхом. І це може означати, що народження в це життя є подобою народження у вічність. Журиться жінка, що родить, бо настала година її. Як дитинку ж породить вона, то вже не пам'ятає терпіння з-за радощів, що людина зродилась на світ… (Ін. 16, 21) Із журбою і тіснотою належить народитися і для майбутнього світу, а потім забути про скорботу, обертаючись і дивлячись на минуле життя як на далеке сновидіння.
Народжуючись, дитина крутиться по спіралі й рухається вперед, розсуваючи собі дорогу. Як море, що розімкнуло води й пропустило ізраїльтян, жіночий організм дає дитині дорогу, а потім шлях закривається. Море знову змикає води. Ми дивимося на малюка й дивуємося: як він опинився в животі матері? Як він вийшов назовні? Як звершується це багаторазово повторюване диво?
Народження ― це смерть одного способу життя й початок іншого. З води на повітря, з темряви на світло від живлення через пуповину до першого крику й першого наповнення повітрям легень. Постійна школа мудрості, що вчить вірити в майбутнє життя, ― ось що таке дійсність, прихована за фасадом пологового відділення.
Як по-різному вмирають люди! Серафим Саровський ― на колінах перед образа´ми, у молитві. Достоєвський ― під тихий голос дружини, яка біля його ліжка читала Євангеліє. А ось інші приклади.
Арій ― присівши, аби випорожнитися, у громадській вбиральні. Дідро ― вдавившись кісточкою персика й гидко лаючись.
Пушкін шепотів: «в горняя, в горняя». Суворов казав у забутті: «спокій душі ― біля Престолу Всевишнього». Чехов попрохав шампанського…
У єгипетських отців була порада ― почувши про те, що хтось готується вмерти, йти туди і бути біля вмираючого. Слід допомогти людині молитвою і необхідно ловити останні слова брата, який відходить. Вмираючий не бреше і не кривить душею. В одну фразу він уміщує весь досвід прожитого життя. І душі тих, хто перебуває поруч, насичуються страхом і величчю того, що відбувається.
У біографічній літературі мене цікавлять останні сторінки, опис смерті. Раптово помер чи після «довгої і тривалої хвороби». У колі рідних чи на самоті. Встиг причаститися перед смертю чи про це навіть мови бути не могло. Усе це ― найважливіше і для нас, і для покійника.
Загальновідомо: крапка ставиться в кінці речення. Я знаю, принаймні, два характерних випадки. І там, і там ідеться про здорових чолов’яг, котрим, як то кажуть, «ще жити й жити». Кожен із них свого часу прийшов додому раніше звичайного і перш за все наливав собі грамів 150 горілки. Випивав залпом і потім вимагав від жінки «подружніх обов’язків». Дружини дивувалися і відмовлялися, посилаючись на те, що, мовляв, ще світло, рано й таке інше. Проте чоловіки в обох випадках були наполегливими і мотивували вимогу тим, що це «востаннє». Обидва вони в найближчі години після таких нехитрих і однакових задоволень віддавали Богу душу.
Ці історії трапилися в різний час, у різних містах і з зовсім несхожими людьми. В обох випадках вони немов поставили крапку у своєму житті, востаннє вчинивши найдорожчі для себе дії. Обидва смерть відчули якось по-звірячому, хоча ні вони самі, ні їхні рідні, ні лікарі ще за день ні про що подібне й гадки не мали.
Думаєш про це й розумієш, що немає нікого мудрішого й гуманнішого за нашу Церкву, що примушує нас щоденно молитися: Християнської кончини життя нашого, безболісної, неганебної, мирної і доброї відповіді на Страшному Суді Христовому просимо.
І ще пригадуються Павлові слова про декого: Їхній кінець ― погибель, їхній бог ― черево, і слава їхня ― у соромі, вони мислять про земне (Філ. 3, 19).
Як шкода, що мої вчителі біології не зуміли поселити в моїй душі любов до природи. І вчитель астрономії не навчив мене з любов’ю дивитися на зоряне небо. Як шкода. Вони не зробили цього тому, що не ставили перед собою такої мети. Вони цідили крізь зуби науковими термінами й писали крейдою на дошці всілякі нікому не потрібні нісенітниці. А я б із зовсім особливим почуттям читав би зараз розділи Буття про творення світу, і 103-й псалом, й останні розділи Іова. Усе те в Писанні, до чого жива природа є живою і доступною ілюстрацією.
Окуджава з його піснею «Виноградну кісточку в теплу землю зарию» ― значно кращий учитель, аніж багато хто з дипломованих педагогів.
Мільйони людей молилися і моляться Богу, і всіх їх чує Бог. Не лише чує, але й розуміє. І розуміє не тому, що Він ― поліглот, не тому, що знає всі людські мови з усіма їхніми говірками і вимовою. Не тому. А тому, що чує Бог людину ще до того моменту, як розкриються в молитві вуста. Зародок у жіночій утробі бачить Бог з перших секунд зачаття, і молитву, що зароджується, бачить Бог у глибині людського серця ще до того, як вона стане звуком.
Мову серця нашого знає Бог. У цій мові немає підметів і присудків, дієприкметників і прислівників, ком і лапок. Але в ній є те, чим живе людина: віра, тривога, радість, страх, співчуття. Усе це бачить і розуміє Бог.
А якщо звуки, що злітають із вуст людини, не відповідають тому, що живе в серці людини, то це зовсім не вважається молитвою. Як на рибу, що безтямно й беззвучно відкриває рота, дивиться Бог на таку людину і шкода Йому, що це не цілком людина.
Коли ми змучуємося від брехні й безглуздя, ми питаємо Тебе, Боже: «Хіба так має жити людина?» І коли Ти бачиш нашу втому й нерозуміння, Ти говориш нам про Небо, про майбутнє Небесне Царство, де висохнуть сльози, де скінчаться сум і зітхання.
А коли ми піднімаємо очі наші догори, коли хочемо краще довідатись про це майбутнє Царство, Ти змушуєш нас опустити очі на землю і показуєш нам зерно, і рибу, і виноград. «Царство небесне, ― кажеш Ти, ― подібне до зерна гірчичного, посадженого винограднику, спійманої риби…» Так ми й живемо, то задираючи голову, то опускаючи її, то втішаючись думками про Небо, то розглядаючи земне, аби краще зрозуміти небесне.