Коли дивишся вп’яте, вшосте знайомий фільм, то помічаєш найтонші повороти сюжету, фрази й інтонації, не вловимі під час першого перегляду. Очевидно, що у творіннях геніїв немає дрібниць і дивитися їх потрібно не раз і не два. Великі роботи треба вивчати спочатку в цілому, а потім у деталях. Кінець відомий, діалоги вивчені, і лише після цього відкриваються нові пласти. А що ж тут біблійне?
А те, що світ такий витончений, виразний, так ювелірно прописаний саме тому, що Художник світу — Бог — уже додумав його до кінця. У думках Бога цей фільм уже знятий, картина дописана. Тому навколо й немає дрібниць, і все важливо, все вписане в загальний задум. Простір Писання озирається вільно з висоти Апокаліпсису.
Лазар, який чотири дні пролежав у гробі, Лазар, настільки торкнутий тліном, що запах смертної гнилоти вже було чутно з гробу, цей біблійний Лазар нічого не розповідав про свій замогильний досвід. Вірогідно, «тамтешня» реальність не вміщається у слова. Що може розповісти про тюремне життя маленькому сину чоловік, котрий відбув термін?
Й Афанасій Печерський, який помер і повернувся до життя, після цього довгі роки молився зі сльозами й нікому нічого не розповідав.
Який контраст ці реальні історії являють у порівнянні з вигаданою подорожжю Данте Аліг’єрі Раєм, Пеклом і Чистилищем. Без сумніву, великий флорентієць утратив би не лише красномовство, але й саму мову, якби його досвід був реальністю, а не ширянням творчої уяви.
Про діла Божі треба пам’ятати. Забуття наповзає на свідомість так, як пісок наповзає на оазис, або так, як море поступово розмиває берегову лінію. З піском і водою безперервно борються і на Сході, і в Голландії. Потрібно боротися із забуттям. Великі діла Божі, чудеса Його тьмяніють у свідомості людей не стільки через часову відстань. Більшою небезпекою є розрив у наступництві благодатного досвіду. Чудеса, описані в Біблії, і чудеса, які трапилися зі святими, ризикують для багатьох перетворитися на казку не через те, що відбувалися давно, а через те, що серця слухачів необрізані.
Людина, яка у ХХ столітті вивчає стародавню ікону, повинна мати певну міру тотожності свого внутрішнього досвіду з досвідом людини ХІІ століття, котра написала цю ікону. Інакше все марно.
Так і нам потрібно внутрішньо відчувати жах Потопу, драматизм сорокалітнього блукання й багато іншого, щоб вірити Писанню серцем, а не лише читати його вголос.
Перетворення посіяного зерна на колос — це щорічне чудо примноження хлібів. Воно здійснюється регулярно, і саме з цієї причини не сприймається як чудо. Але це — справа Великого Чудотворця. Життя зерна, його проростання, перетворення одного зернятка на колос з десятками подібних зерен — чи це не чудо?!
Чи варто дивуватися насиченню багатьох тисяч малим числом хлібів? Той, Хто щорічно кожне зернятко примножує багатократно, може без зусиль у Своїх руках примножити вже готовий хліб.
Воістину, Ісус Христос є Бог Всемогутній, і Він сотворив світ. «Імже вся биша».
Брати, які продали Йосипа в рабство, не впізнали його в Єгипті. Так євреї, що відкинули й розіп’яли Христа, не впізнають народженого від них по плоті Господа, Котрий уже прославився у світі й звеличився. Страдницькою долею, невинністю, провидінням майбутнього, Йосип проображає грядущого Господа. Не менше він зображає Христа й дивною незлостивістю. Він ледве утримується від сліз, коли бачить братів; потім він плаче у внутрішній кімнаті (Бут.43, 30); він голосно ридає, відкриваючись їм (Бут. 45, 2). Такою є любов. Таким є і Христос, досі не впізнаваний євреями. Якщо не впізнають Його до Страшного Суду, доведеться їм заголосити й заплакати, впізнавши Його із запізненням.
І будуть дивитись на Того, Кого прокололи, і будуть за Ним голосити, як голоситься за одинцем, і гірко заплачуть за Ним, як плачуть за первенцем (Зах. 12, 10). Про те саме говорить і перша глава Апокаліпсису.
Чудеса Христові багатошарові. На перший погляд може здатися, що все ясно — воскресив, зцілив, нагодував. Але варто придивлятися. Варто перетирати, за словом Златоуста, пелюстки троянди між пальцями, щоб дістати ще більші пахощі.
Так, зцілення сліпонародженого вміщує в собі принаймні три чуда. По-перше, це саме дарування зору людині, народженій сліпою. Друге чудо в тому, що Господь зробив людину здатною бачити відразу. Науці відомо, як поступово звикає до навколишнього світу немовля, незряче у свої перші дні після народження. Відомо, як поступово знімають пов’язки з тих, хто переніс операцію на очах. Різко зірвати з них пов’язки означає осліпити їх повторно вже назавжди. Природно, що людина, яка ніколи не бачила нічого, повинна була би поступово звикати до образів ніколи не баченого світу, до відстаней між предметами, до кольорової гами. Побачити все раптом означає зійти з розуму й знову осліпнути. Світ, усією своєю величезністю, має ринути у видющі очі, і це має бути нестерпно.
Але чоловік подивився на світ так, ніби він його вже бачив і знає. Це — друге чудо.
А третє те, що побачив він перед собою Бога, Котрий воплотився. Багато пророків і праведників хотіли бачити й не бачили. А сліпонароджений, прозрівши, тут же подивився в очі Ісуса Христа. Очі в очі — щойно зцілений і Джерело всіх зцілень, Боголюдина, Спаситель стояли деякий час, дивлячись один на одного.
У п’яти дів, які очікували Нареченого, у лампадах закінчилася олія. Відбувся природній убуток. Якщо не підливати в лампаду олію, іншими словами, не зростати у вірі, то згасання світильника неминуче. Чого вартий лікар, котрий після закінчення медичного вузу не читає спеціальної літератури, не продовжує свою практичну й теоретичну освіту? Чого вартий священик, який після семінарії, і нехай навіть — Академії, перестав працювати над своїм внутрішнім вихованням? Хіба лікарю й пастирю вистачить тієї початкової бази знань і досвіду на все життя? Хіба ця порція олії не вичерпається невдовзі?
Крім того, вогонь лампадки м’який і ніжний. Його може загасити навіть дитина. Це не факел і не бікфордів шнур, здатний горіти навіть під водою. Вогонь лампади потрібно берегти.
Моральні висновки очевидні.
Коли людина огорнена повітрям благодаті, коли вона потрапляє в атмосферу реального чуда, людина дивується. «Невже це я? — питає себе людина. — Невже все це відбувається зі мною?»
І коли людині совість нагадує про минулі помилки й беззаконня, падіння й неподобства, вона каже собі: «Невже це була я? Невже це відбулося зі мною?»
Виходить, що на піках моральних станів, у благодаті й падіннях, людина не впізнає себе, дивується тому, що з нею відбувається.
Де ж тоді людина і що вона таке, якщо ні в благодаті, ні в безблагодатності вона не почувається природно? Справді, ми — витязь на роздоріжжі; більше потенція, ніж факт; усе ще можливість, а не реальність.
Одна людина каже: Господи, допоможи мені виправитися. Друга людина каже: Господи, виправ мене Сам, як знаєш, я на все згоден.
Друга вище першої. Перша просить у Бога допомоги на те, чого хоче сама. Друга не довіряє собі й віддає себе в руки Божі й у благу невідомість.
Друга вище першої, хоча я її жодного разу не бачив. Та й де ти побачиш другу, якщо й перша трапляється одна на тисячу.
Священик — це Місяць, а його дружина-матушка має бути космонавтом. Місяць дивиться на Землю завжди всього лише одним боком. І священик удома не священствує так, як священствує у церкві. Вдома він — чоловік і батько, дорога людина й господар. Для того, щоби бачити в ньому священика, його дружина повинна іноді забувати, що він ділить з нею дім, стіл і ложе. Вона має звершувати космічний політ на «той бік Місяця». Туди, де її чоловік, подібно до Неопалимої Купини, охоплений священним вогнем і, стоячи перед лицем Божим, священнодійствує Тайни Тіла й Крові Христа. Як мінімум раз на тиждень це чудо відбувається з ним, а отже, і з нею, тією, яка звично ділить з ним дім, стіл і ложе.
Зі звичайних земних жінок матушка — найдивовижніша жінка у світі.
Після братів Люмьєр людське життя здається неможливим без картинок, що колись бігали по білому простирадлу, а нині миготять на екранах і моніторах. Повітря великих міст загазоване до краю, і точно так само до краю візуалізована свідомість сучасної людини. Вона мислить картинками й живе так, ніби грає в кіно. Нехай кіно допоможе нам зрозуміти дещо.
Порівняймо наше життя з величезною кількістю відзнятої плівки. Це ще не готове кіно, але робочий матеріал. Потім прийде смерть і, як казав Пазоліні, змонтує все, що відзнято, у готову стрічку. Лише в кінці, коли на екрані з’явиться слово the end, можна буде оцінити фільм повністю і кожен епізод окремо. Тобто лише після смерті, після завершення роботи мовчазного інженера монтажу.
Перший показ фільму про твоє життя буде закритим. На ньому будуть присутніми тільки Бог і ти. Ти будеш відвертатися від екрану, червоніти, морщитися, соромитися. Жодне пекло не видасться тобі страшнішим за цей перший показ. «Дивися сюди, синку, — можливо, скаже Він, — адже ти й це зробив. І ще це, і це. І в цьому ти винен. А тепер дивися сюди, зараз буде найважливіше».
«Не треба! Я не можу! Перестаньте, будь ласка! Я благаю вас, не треба!» — ти будеш кидатися на всі боки, і весь спітнієш від страху, і захочеш прокинутися, але це буде не сон.
Якщо це хоч трохи схоже на правду, то Страшний Суд буде схожий на один жахливий кінофестиваль. Ні призів, ні фуршетів. Замість цього — для багатьох і дуже багатьох прохід по червоній доріжці в один бік. Прохід з опущеними обличчями, оскільки все таємне стало явним, його побачили всі, і немає в цьому таємному нічого, чим можна було б похвалитися.
Якщо в сім’ї кілька дітей, то можна почути такі слова: «Виросту й одружуся на сестричці» або «Вийду заміж за братика». Можливо, це живе нагадування про те, що було на початку світу, коли людство плодилося всередині однієї родини — серед дітей Адама і Єви.
Коли грішить людина, то не вся вона грішить. Це гріх живе в людині й діє. Сам гріх грішить і втягує в поле своєї дії людину. Гріх хоче, щоб уся людина грішила, але це йому рідко вдається. Залишається в більшості людей щось, що не піддалося гріху, певні святі точки, не втягнені у вир війни з Богом. Точки ці живуть у серці, як зірки в небі.
І коли людина молиться — не вся вона молиться. Якась частина людина тягнеться до Бога, але все інше повисає баластом, не дає летіти й саме не хоче молитися. Молитва хоче розповсюдитися пожежею й охопити всю людську природу. А гріх хоче пролитися дощем і погасити людину, зробити її змоклою до рубця й важкою, не здатною сяяти й світити, але лише чадіти. Боротьба ця виснажлива.
У Христі немає жодного гріха й навіть тіні гріха. Разом з тим Він знає все. Здавалося б, Йому найпростіше зневажати людину, знеславлену й споганену беззаконнями. Він же, навпаки, ніжний з людиною, як годувальниця, довготерпеливий і великомилостивий. Які не схожі на Христа звичайні люди-грішники. Якщо хтось хоч чимось кращий за ближнього, скільки відразу зверхності й осуду! Якщо хтось знає про чужі гріхи, скільки таємної радості за чуже безчестя, скільки злого й презирливого шепоту про це.
Грішники й грішниці! Здивуймося й прославимо Єдиного Безгрішного. Він святий, але не гордиться. Він знає про нас усе, але не гребує нами.
