Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/lvov_pri_svete_rampy_i_za_kulisami-1.html

Львів при світлі рампи і за лаштунками

Олег Кочевих

1

Львів — неможливе місто. Воно просякнуте різдвяною казковістю, вибуховістю й східною яскравістю. Але одночасно і сумом, осіннім жалем, гірким повивом зів’ялого листя. Воно пахне солодким шоколадом і гіркою кавою. Воно дзвенить трамвайним чи то плачем, чи то сміхом. Львів посміхається, але не простодушно, а «мудрствує лукаво».

Тут міцна взаємозалежність людей і родинні зв’язки, що зобов’язують. Тут природно поєднуються вишуканий європеїзм і сільське гопницьке «рагульство». Тут «гоголівська» містика-з-демонічним-реготом є основою міфології міста. Вчитайтесь у «Манускрипт з вулиці Руської» Іваничука, львівську прозу Винничука, львівські вірші Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Романа Скиби. Ви будете вражені тому, як наполегливо з’являються в творах усілякі ходячі статуї, літаючі труни, чортенята у кишенях.

Львів — місто притч у стилі Ходжі Насреддіна. Ось одна з них. Усі струмки й річки південніше Львова линуть до Дністра, що впадає у Чорне море. А всі потоки північніше Львова прямують до Вісли, що впадає у море Балтійське. Притча така, що в самому Львові (від якого плинуть води і до варягів, і до греків) води немає. Її подають у крани лише три години зранку і три години ввечері.

Хто знав Львів п’ятнадцять-двадцять років тому, не може не засмутитись нинішнім його станом. Місто не деградує, але як стара хвора людина, вже всьому пручається. З ним не поєднаєшся: звідусіль стирчать гострі кути. Обшарпані розкішні фасади, що набули однакового брунатного кольору, феноменально розбита бруківка, нескінченний ремонт трамвайних колій, щомісячна зміна вуличних назв і транспортних маршрутів.

Моє найосінніше місто тепер мені більше подобається взимку. Але не тому, що для католиків і греко-католиків головне свято — Різдво (тобто двотижневий період між двома святкуваннями Різдва, коли Львів особливо декоративний і нестримно-бурхливий, а його вулиці перетворюються на суцільні петардні поля). Ні, зимовий Львів виграє, бо новорічний настрій зводить до мінімуму сіру буденщину в очах людей. Та й під снігом не таке помітне вмирання цього чарівного андерсенівського світу, цього «палацу, в якому розмістилось село».

Перепрошую за мінорний мотив. Але «заплющую очі й бачу» «доперебудовний» Львів, рідне й улюблене місто мого дитинства, був за своїм духом столицею. Нині він, безумовно, провінція. Львів перетворився в найбільший у світі комплекс романтичних руїн. На площі Ринок і навколишніх вулицях взимку перед світанком раптом пронизує дивне відчуття — у такому спорохнявілому архітектурному музеї не може, не має бути людей! Життя здається неможливим в примарному світі Снігової Королеви! Але вдень тебе охоплює невимовне здивування: виявляється, тут живуть тисячі панів і панн, паничів і панянок.

2

У Львові залишився один православний храм (вмч. Георгія), що належить до канонічної Церкви. Втім, не менше чверті населення Львова продовжує розмовляти російською, і переважна частина з них тяжіє до канонічного Православ’я. У цьому неважко було переконатися минулого літа — коли у Георгіївській церкві декілька днів перебувала кровоточива ікона Спасителя, привезена з Оренбурзької області. Щоби прикластися до святині, тисячі людей стояли вздовж усієї львівської вулиці Короленка цілу ніч. Непомітна вулиця під схилом Високого Замку тепер стала центром, до якого звернені тисячі духовних поглядів. Це погляди православного руського Львова, який ще живий всупереч усьому. Його серце б’ється, його самотній корабель пливе серед бурхливого моря.

А колись Львів був прикладом мирного співіснування культур. Два століття тому православна Георгіївська громада у Львові теж була єдиною (тоді в унію остаточно пішло все міське українське населення, православних лишилася тільки сотня прибульців: купців і ремісників). Але тодішній православній громаді було дароване храмове приміщення в палаці княгині Потоцької, потім у домі великого польського драматурга Олександра Фредро, потім ціла споруда із дзвіницею при культурному центрі князів Оссолинських. То не просто прізвища, то еліта польського суспільства: усі вони були вірні католики, але гостинно надавали свої приміщення для богослужінь православним. Тоді служби правилися, а проповіді виголошувались не лише церковнослов’янською, але подеколи грецькою та румунсько-молдавською мовами. Адже в храмі були православні різних країн. Та й декілька настоятелів тих часів були з чернівецьких молдаван.

Нинішній Георгіївський храм у Львові зведено сто років тому і найцікавіше — ким саме. Церкву для православних львів’ян було збудовано віденським придворним архітектором Густавом Захсом; відомим віденським художником Карлом Йобстом; дзвони з написами румунською та українською мовами відлито німецькою фірмою Карла Швабе; кам’яний престол виготовив львівський поляк Людвик Тирович, а все покриття престолу — львівський українець Михайло Димет; церковний будинок біля храму оформлював угорський художник Ференцішек Муха; столярні, слюсарні, пічні роботи і виготовлення хрестів здійснили польскі майстри з різних міст; кольорові вітражні вікна й мозаїчну вставку над входом робила австрійська фірма «Тіролер глясмалерай анштальт»; нарешті, іконостас встановлений віденським різьбяром Карлом Вормундом, й усі ікони в ньому написано віденським майстром з чудовим ім’ям Фридрих фон Шіллер. А галицька святиня, ікона Богородиці Одигітрія-Тихвінська, нині прославлена як Сльозоточивий чудотворний образ, була подарована Георгіївському храму подвижниками Святої гори Афон.

Залишилося додати, що церковним старостою Георгіївського приходу протягом чотирнадцяти років був професор Львівського університету, лідер Української націонал-демократичної партії Михайло Грушевський. Той самий історик «України-Руси», революціонер і згодом, у Києві, голова Центральної Ради... А ось ще один промислительний момент: храм розташований на вулиці Короленка — чи не єдиній львівській вулиці, неперейменованій за останні п’ятнадцять років. А російський письменник українського походження Володимир Короленко був якраз прикладом найглибшої поваги до всіх націй і культур; він ніколи не залишався байдужим до будь-якої дисгармонії у стосунках між людьми, і прикрості оточуючих сприймав як свої власні.

Таким симбіозом багатьох культур є історією львівської церкви вмч.Георгія. І подібних прикладів із львівської історії можна навести безліч. Сподіваємось, що ця традиція всерозуміння, всеповаги, всепрощення у Львові приховано живе. Вона проб’є нинішнє скам’яніння і вищезмальований занепад. І тоді прекрасне місто відродиться. І благодать Божа засяє на ньому.

Опублiковано: № 1 (12) Дата публiкацiї на сайтi: 08 September 2007