Мандрівник мимоволі

Київ, Кам’янець, Одеса, Крим, військовий корабель у Чорному морі, Кавказ, Туреччина, Середня Азія... список, який нагадує звіт про діяльність активного туриста. А проте, владика Димитрій, у схимі Антоній, став мандрівником мимоволі, хоча в душі вважав себе домосідом. Або, за його словами, «мандрівником хіба що в духовному сенсі: життя тут... є мандрівкою до життя там».

 

Гори й море

Князь Давид Абашидзе — так від народження звали нашого героя — не просто був грузином і народився в Грузії. Він був нащадком двох найшляхетніших кавказьких дворянських родин. За материнською лінією його пращури належали до царської династії Багратіоні. А батьківський рід Абашидзе був відомий іще з VII століття й свого часу дав багато найближчих сподвижників грузинських царів. Колись Абашидзе були дуже реальними претендентами на те, щоби стати грузинською царською династією.

У ХІХ столітті князівський рід Абашидзе не так активно брав участь у військових і державних справах Росії, як більшість інших кавказьких династій, — і порівняно збіднів. Відмовляючи собі в необхідному, представники династії все ж таки зберігали нерозділеним свій маєток, і таким чином у батька нашого героя в 1870-х роках залишався ледь не найбільший маєток усієї імперії.

Саме там, на своїй рідній землі, провів дитинство Давид Абашидзе. До речі, народився він у 1867 році, а не в 1857, як помилково вказано на його могильній плиті перед входом до Ближніх печер Києво-Печерської Лаври.

Утім, згасання садибної цивілізації різко відбилося й на маєтку Абашидзе. Це зубожіння нанизало на себе все дитинство Давида, затьмаривши його, викликавши душевне розворушення. На цьому фоні прив’язаність його батьків до батьківщини, до звичаїв старовини й народу викликала в юнака не схвалення, а, навпаки, спротив.

Зрозумівши, що син за всієї ніжної любові до рідного Кавказу жити тут не залишиться, батьки почали вказувати Давидові на ад’ютантську кар’єру при імператорському палаці в Петербурзі. Проте такі поради підліток, який шукав правди й смислу, відкидав одразу.

За університетською освітою Давид вирушає до Одеси. Там він сподівався сполучити «допомогу людям у пошуках правди» (для чого вступив на юридичний факультет) — з морем, котре зі всією палкістю романтичної душі полюбив. Що ж, саме з Чорним морем будуть пов’язані найяскравіші й найважливіші, за його власним зізнанням, роки його служіння.

Інспектор і Коба

В Одесі з Давидом відбувся духовний переворот — чи, точніше, встановлення ясної цілі, яку до цього він передчував, але не бачив чітко. Юнак зрозумів, що сила, яка давно вередить його душу, була потягом богошукання. Як саме трапилося це усвідомлення і що йому посприяло, ми не знаємо, але київська легенда стверджує, що найголовніша «зустріч» у житті юнака відбулася під час відвідування Києво-Печерської Лаври. Знаємо лише документальний факт: відразу після успішного закінчення університету дипломований випускник вступив до Київської духовної академії. А вже всього через три місяці був пострижений у мантію з іменем Димитрій.

Закінчивши академію ієромонахом, отець Димитрій був відправлений до Тіфлісу — викладачем, а потім й інспектором семінарії. Всього два роки провів молодий ієромонах на цій посаді, але вони, можливо, виявилися вирішальними для його долі. Справа в тому, що одним зі студентів Тіфліської семінарії тоді був Йосип Джугашвілі, майбутній Сталін. У музеях Сталіна (були нетривалий час і такі) любили демонструвати копії розпорядження про поміщення студента Джугашвілі до карцеру — за підписом інспектора Димитрія (Абашидзе). А серед спогадів спільників Сталіна було оповідання про обшук отцем Димитрієм кімнати Джугашвілі й вилучення в нього марксистських книжок, після чого студенти — друзі Йосипа — відібрали книжки в молодого інспектора, збивши його з ніг.

Про напівлегендарні наслідки такого знайомства розповімо словами поетеси Надії Павлович. У її спогадах є оповідання подруги, яка дивувалася, що в Києві 1920-30-х років на службах присутній «благоліпний архієрей на спочинку, котрий надзвичайно благоговійно молиться. Яким чином він у такий час залишався на волі й відвідував храми?» Вона прямо спитала його про це. Владика Антоній відповів: «Все дуже просто. Сталін — мій колишній іподиякон. Коли його відрахували з семінарії й посадили в тюрму, я допомагав його матері й надсилав посилки. Коли він прийшов до влади, то наказав знайти мене».

Можливо, це всього лише цікава легенда, яких багато, але є й такий факт: владика під час декількох арештів 1920–30-х років жодного разу не відсидів присуджений йому навіть невеликий строк — його завжди скоро випускали. Тим часом, було відомо про його співробітництво з керівництвом Білої Армії в 1918-20-х роках і навіть фінансування — що, в принципі, в СРСР було розстрільною статтею.

Бурхливе плавання

Після початку служіння в Тіфлісі на межі ХІХ—ХХ століть для владики почалися роки найрізноманітнішої служби. Спочатку чотири роки ректором іще в одній кавказькій семінарії. Потім, з 35-річного віку, єпископом — три роки в Грузії, рік у Кам’янці-Подільському, нарешті, шість років у Туркестанській єпархії, що охопила всю Середню Азію. Там владика Димитрій встиг побудувати декілька великих соборів в Алма-Аті й Ташкенті, заснувати цілу низку просвітницьких закладів і навіть проїхати з місіонерською метою кілька тисяч кілометрів гірської місцевості — селами й аулами своєї єпархії.

Нарешті, в 1912 році владику переводять до Тавричеської єпархії. Саме восьмирічне служіння в Сімферополі стало своєрідною кульмінацією суспільно-церковної діяльності владики Димитрія, яку й він сам вважав дуже важливим етапом свого служіння.

У ці роки в життя владики входить політика — він очолює місцеве відділення «Руського зібрання», партії вельми правого напряму. Потім був рік військової служби в Чорноморському флоті рядовим корабельним священиком. Річ у тім, що з початком Першої світової владика, вже тоді архієпископ, просить імператора про призначення себе священиком бойового корабля. І в 1915-16 роках він несе таке служіння на броненосці «Пантелеймон» (колишній «Потьомкін») у всіх його морських походах під час патрулювання берегів Туреччини. Одного разу владика навіть відслужив молебень посеред тимчасово захопленого турецького містечка при скупченні тисяч малоазійських греків. До того ж, у своєму фронтовому служінні владика Димитрій чітко виконував усі розпорядження голови армійського кліру протопресвітера Георгія Шавельського, хоча сан останнього помітно нижчий архієпископського.

У 1917-18 роках на Помісному Соборі в Москві архієпископ Димитрій виступав з гарячими промовами за відновлення патріаршества. А під час приходу до влади більшовиків упродовж кількох днів велася перестрілка, і лише троє учасників Собору, владики Димитрій (Абашидзе), Нестор (Анісімов) і Платон (Рождественський), ходили просто під кулями, перев’язуючи поранених і марно прохаючи зупинити кровопролиття. Тоді ж архієпископу довелося пережити пекучий біль за свою малу батьківщину — Грузинська Церква відділилася від Руської, до того ж у першу закликали й владику Димитрія. Проте саме він на Помісному Соборі очолив комісію, яка зрештою засудила самочинну автокефалію й порадила Патріархові розірвати стосунки двох Церков (що й трапилося — на довгу чверть століття).

У 1918 році владика в Помісному Соборі вже участі не брав — виїхавши до своєї єпархії, він фізично не зміг залишити Крим, в якому білі перемінювали червоних безліч разів. Життя руйнувалося, потяги майже не ходили. Перші страти священиків з боку кровожерливого натовпу відбулися саме в Криму в грудні 1917 року. Та й події «варфоломіївських ночей» у Севастополі і Ялті в лютому 1918-го, коли загонами матросів було вбито більше десяти тисяч осіб, стали, мабуть, найбільшим кровопролиттям того року. Все це владика бачив на власні очі, пережив серцем.

У другій половині 1919 року, вже під владою Білої Армії, архієпископ Димитрій організовує і є одним з керівників органів церковного управління півдня Росії (на територіях, що їх контролювала Біла Армія), збирає й проводить Помісний собор Церкви. Коли ж згодом червоні витіснили білих майже звідусіль, Крим став останнім «островом свободи», а більшість «білих» архієреїв поступово емігрувала — владика Димитрій залишився головним й останнім правлячим єпископом у Кримській державі Петра Врангеля..

Тиха гавань

Якщо ще на Соборі 1917 року п’ятдесятирічний архієпископ Димитрій здавався «видним, жилавим, справжнім джигітом у розквіті сил», то вже на початку 1921 року, осліплий на одне око, отримавши в голодні роки букет хвороб, а від нервових переживань — прогресуючий склероз, він здавався старцем «років на двадцять старшим свого віку». У дні терору його вразив іще й інсульт, і владика просить звільнення на спочинок. Він хотів би оселитися в Києво-Печерській Лаврі, але в листуванні з цього приводу через голод його просять забезпечувати своє харчування особисто, чого немічний владика гарантувати не міг. Та, власне, й ніяких коштів доїхати до Києва в нього не було.

Допомога надійшла від кримчан — владику приймають в якості духівника в колишньому Топловському монастирі під Судаком. Проходить півтора страшних голодних роки, і там же його заарештовують за участь у таємних рукоположеннях єпископів (розуміючи, що Церкву хочуть розгромити, знищивши архієреїв й заборонивши висвячувати нових, майже всі архієреї прагнули тоді таємно рукоположити якомога більше нових єпископів). Ось тут, згідно з легендою, заарештованого архієпископа Димитрія і знаходить Сталін, до того ж запитує у владики, куди його відправити, й отримує відповідь: «У Київ, до Лаври». Справді, засуджений на рік тюрми, владика замість ув’язнення був просто висланий за рахунок держорганів у Київ. Так з 1923 року починається останній, майже двадцятирічний київський період служіння владики Димитрія.

У Лаврі архієпископ швидко розуміє, що скоро монастир закриють — і встигає прийняти велику схиму з ім’ям Антоній. Після закриття монастиря владика-схимник живе в Китаївській пустині, а коли й це помешкання відбирають — у крихітних халупках на печерських схилах. При цьому старець неухильно добирався на всі служби в ті храми, котрі залишалися відкритими, деколи через усе місто: на Татарку, Деміївку. Більше того, він служив духівником величезній кількості киян: ченцям, вигнаним із закритої Лаври, священикам і десяткам мирян. За рахунок їхніх приношень владика не тільки жив сам, але й міг добродіяти нужденним.

Було тоді в його житті чудо відкриття мощей преподобного Олексія Голосіївського — це одне з небагатьох чудес, задокументованих радянськими органами. І черговий арешт у страшному 1933 році; а там — інсульт, який вразив його в тюрмі, параліч мовлення; а потім — майже чудесне звільнення через три місяці.

Владику в 1930-х роках спіткало ціле нашестя делегацій «катакомбних церков», як руських, так і грузинської, які благали його виступити на їхньому боці. Схиархієпископ Антоній їм почасти симпатизував, багато в чому погоджувався, навіть служив молебні — проте в літургії брав участь виключно в храмах канонічної Церкви.

Восени 1941 року Київ захопили німці, чернече життя в Лаврі поновилося. І схиархієпископ, нарешті, здійснив мрію всього свого життя — остаточно оселився в лаврських стінах з твердим відчуттям, що тут і завершаться його земні дні. Що цікаво, на лаврській землі навіть немочі схимника несподівано відступили, пам’ять й мовлення перестали плутатися, покращився зір, 74-річний владика знову отримав можливість служити літургію. Що й робив у своєму келійному храмі до самої смерті.

«Мандрівка до життя там» нащадка кавказьких царів і князів, який пройшов крізь спокусу політикою й бурхливим суспільним життям, завершилася в окупованому німцями Києві наприкінці 1942 року. Він почав нове життя, закінчивши тимчасову до нього підготовку в такій улюбленій ним Лаврі — куди він, «в душі домосід», цілих півстоліття прагнув повернутися як у свою істинну гавань.

Опублiковано: № 5 (47) Дата публiкацiї на сайтi: 03 February 2011

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
18:27 21.02.2011 | Ann,20
рада, что узнала о таком замечательном человеке! Огромное спасибо автору за информацию, так живо (динамично), интересно поданную!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: