Маргарита

Гладеньке велике каміння вуличної бруківки. Дорога, що верблюжими горбами йде то вгору, то донизу. Низькорослі, білі, охайні будівлі вздовж вулиць. І тиша.

Коли йдеш вулицею вгору, перед тобою блакитне небо. Зупинишся нагорі перевести подих, озирнешся назад — перед тобою вдалині відкривається море. Такого ж кольору, як небо.

Греція. Острови.

Тут до нестями гарно, та все це чомусь зовсім не цінується тут. Місцеві звикли. Їхній погляд на море і небо байдужий, неуважний. Аби оцінити належно цю повислу в повітрі спеку, цю кольорову суміш теракотових дахів, синього моря і білих стін, і тріскіт цикад, і запилюжену зелень олив, їм треба залишити рідну оселю, до того ж — надовго. Так, щоб сни про батьківщину витіснили всі інші сни, щоб туга нудотою раз у раз підступала до горла, щоб їжа чужини видавалася несмачною. А так... Хоч би й до раю посади людину, вона й там приживеться, призвичаїться. Буде з тоскним виглядом висовуватися з вікна, щоб покурити і поплювати крізь зуби, міркуватиме «чим би зайнятися?» або «де взяти гроші?»

Краса створена для туристів, тобто для галасливих і безтурботних істот, які витрачають спеціально накопичені гроші на купівлю свіжих вражень. У них горять очі, вони збуджені й радісні, вони фотографуються, гомонять незнайомими мовами за столиками в тавернах. Їхня біла шкіра вбирає місцеве сонце. Вони виходять з автобусів, як хмара сарани, аби з’ївши очима, вухами і шкірою увесь набір запланованих вражень, поїхати туди, звідки прибули, і поступитися місцем наступному десанту. «Я там був», — скаже кожен із них, тицяючи під ніс співрозмовнику фотографії, підносячи сувеніри.

«Я там була». За те, щоб вимовити ці слова, наша героїня заплатила би багато. Дуже багато. «Була». Солодке слово. Коли вона зможе вимовити його, їй також видаватимуться раєм і це море з виводком рибальських човнів біля берега, і гори, що поросли кучерявим лісом, і лопаті вітряної електростанції, що обертаються. Сонне, ліниве царство, де серед дітей немає рахітів, бо сонця так багато, як води в морі.

Вона хотіла б бути туристкою. Вона хотіла б полетіти додому на першому ж літаку, аби показувати подругам сувеніри й говорити: «А ось це — будинок, де я мешкала».

Але ні. Не зараз. Зараз вона йде із супермаркету з повною сумкою побутової хімії. Хазяйка любить чистоту. Деспіна — грецькою «хазяйка». Деспіна Зоя. Подумати тільки! У космос давно літають ракети, а на землі у людей досі існують хазяї та хазяйки, немов ми у Давній Греції, а не в одній із країн Євросоюзу. Казна-що!

Так російською думала жінка, осяяна грецьким сонцем, коли поверталась вгору по вулиці додому із супермаркету. Той відрізок її життя, на якому ми з нею зустрічаємося, давно минув. Вона вже вдома на Батьківщині. Греція залишилася лише в її снах і на небагатьох фотографіях. Тепер вона навіть трохи сумує за тихим островом, на якому прожила два довгих роки. Але ми дивимося на неї не зараз, а «тоді». Ми «тоді» переносимо в сьогодні й бачимо жінку років сорока, яка щойно зупинилася нагорі вулиці, щоб відпочити, і повернулася обличчям у бік моря, такого ж синього, як небо.

Її звати Маргарита. Так у паспорті. Ритою звала її мати. Так само звали й подруги. Катапульта, яка закинула Маргариту, немов камінь, за тридев’ять земель, називається «борги».

Вона не брала грошей у борг на розкручування бізнесу. Вона брала гроші в борг, щоб сина не посадили до тюрми. Їй, спадковій адвентистці, яка з дитинства знає, що таке гріхи і що таке Заповіді, було особливо тяжко від того, що син її зв’язався з однолітками-наркоманами, а вона — онука шанованого пастора — була змушена викуповувати його з біди і для цього брати в борг досить велику суму.

Так Маргарита опинилася в Греції, далеко від чоловіка (як він там?), від сина, який продовжував, за чутками, бешкетувати, далеко від громади, де за неї молилися на кожних зборах.

Віра вірою, а лихо лихом. Рита плакала, як усі; сумувала, як усі; сто разів збиралася поїхати; боялася часто дзвонити додому, щоб не плакати в трубку і не почути — не дай Боже — поганих новин. Борг поступово відроблявся, хоч і не так швидко. З часом намір кинути все й поїхати поступався думкам залишитися надовше і побільше заробити. Вона була звичайною людиною, тобто — тростиною, яку колише вітром.

Для туристів грецькі острови були раєм, для місцевих жителів — декорацією, а для Рити її острів був місцем добровільного заслання, однаково тоскного, хай би ти була у Сибіру чи в Африці.

Вона, звісно, втішалася Біблією. І її дратувала хазяйка. Деспіна була старою, як сама історія Давньої Греції. Вона була майже глухою, пересувалася по хаті ледве-ледве і часто прокидалася вночі. Їла вона мало і до туалету (слава Богу!) ходила не під себе. Але бували дні, коли кожної хвилини їй було щось потрібно. То вичави їй сік. То ввімкни телевізор, то вимкни телевізор, то подзвони до сина, щоб на вихідні приїхав. І щоразу, байдуже, ніч надворі чи день, глуха хазяйка била палицею по стіні й гукала «Ри-и-та!»

Неодмінним обов’язком служниці було запалювати на ніч лампаду перед іконою Богоматері. Рита якось запротестувала. «Ідол! Не буду! Не сотвори собі кумира!» Але для деспіни Зої це було дуже важливо, і російська адвентистка змирилася.

«Я не грішу в душі. Я не зраджую Богові. Я лише...Я лише...», — думала Рита про себе, запалюючи лампадку, і не могла підібрати точну назву тій дії, яку робила щовечора.

Вона йшла до себе, щоб заспокоїтися за читанням Біблії, і залишала стару сидіти в кріслі навпроти потемнілого нічного вікна. Деспіна могла сидіти годинами, дивлячись в одну точку, думаючи про щось. Часом вона піднімала очі до Богородиці, хрестилася зморщеною, як куряча лапка, рукою і зітхала тихо: «О Панагія».

Греки нічого не знають про нас. Ніхто нічого про нас не знає. Ніхто взагалі нічого не знає! Це ми читаємо про всіх і всім цікавимося. Решта плювати хотіла на світ, що не потрапляє в поле прямого огляду. Винятки є, але їх мало.

Касирка в маркеті, з якою Рита потоваришувала, питала її спочатку, чи є в росіян в оселях телевізори? Чи спимо ми на простирадлах, чи на голій підлозі? Усе це страшенно обурювало Маргариту, і вона гарячково перебирала подумки аргументи на доказ нашої величі.

«Так ми ж перші в космос полетіли! Таж у нас діти про вашу Грецію знають більше, ніж ви самі! Та в нас Пушкін...». Вона ніколи не пишалася вдома ні Пушкіним, ні Гагаріним, ні шкільною програмою. Було відчуття, що Батьківщина велика. Але не було знання — чому, і це також дратувало.

Касирка усміхалася у відповідь. Вона не розуміла нічого: ні причин Ритиного роздратування, ні того, чому такі розумні люди пачками їдуть з дому на заробітки. Цього, по правді, Рита так само не розуміла.

«У вас Церква є?», — спитала якось касирка у Маргарити.

«Звісно, є», — відповідала Рита. Але коли вона своєю ламаною грецькою мовою почала розповідати про свою громаду, про Біблію, про дідуся-пастора, обличчя касирка презирливо скривилося.

«Це не Церква, не Екклесія», — сказала гречанка. «Справжня Екклесія — ось», — і вона показала рукою у бік пологого череп’яного даху і перехрестилася. Рита не стала сперечатися, хоч їй кортіло крикнути на весь магазин, що греки — звичайні ідолопоклонники, що вони не знають і не читають Біблію, і що взагалі їхній місцевий священик підморгує незнайомим жінкам. Що справжня віра інша, інша. Але вона стрималася і, розрахувавшись, вийшла. Вона йшла з магазину вулицею вгору і їй хотілося плакати. Плакати від самотності, від образи, від утоми.

У місцевому храмі вона бувала час від часу. Священик справді грайливо підморгнув їй, коли вона, спонукана деспіною, прийшла, щоб подати записку з іменами на поминальну службу. Це теж входило в її обов’язки — приносити щонеділі з церкви проскуру, відносити гроші й записки з іменами на службу.

Храм був милий. Саме милий, а не гарний або величний. Він був чужим для Маргарити, але все ж, думала вона, у ньому також моляться Богу. І ще Розп’яття приваблювало її погляд. Це було високе, велике і дуже гарно зроблене, гарно намальоване Розп’яття. Здавалося, що Ісус просто заснув. Гарний і втомлений, він ніби спав. Схилив голову на плече і заплющив очі. А в ногах і руках Його стирчали цвяхи, великі цвяхи з квадратними голівками.

Одного разу Маргариті раптом захотілося підійти до Розп’яття, щоб помолитися або навіть... поцілувати ноги Ісуса. Але вона стримала себе. Їй не можна. Так неправильно. Бог є Дух і кланятися Йому слід у дусі й істині. Бог не в рукотворних храмах живе.

Вона вийшла тоді з храму майже бігом, наче тікала від спокуси.



Ми ж дивимося на неї «тоді». Ми відмотали, як плівку, кілька років життя, і немов у реальному часі дивимося збоку на свою співвітчизницю, яка опинилася на закордонному курорті з метою далекою від відпочинку. А що зараз?

А зараз Маргарита Павлівна сидить за столом і розповідає мені про те, що було з нею в минулому, що видається тепер уже таким далеким. Ми товаришуємо з нею. Вона — парафіянка в храмі добре знайомого мені священика.

Якби ви бачили, яке Розп’яття вона подарувала у храм цьому священику! Велике, гарне і живе!

Ісус на ньому немов заснув. Щойно, «схиливши голову, віддав дух». А всі деталі живі. Сонце і Місяць зі страхом дивляться на Господа, як живі. Голова Адама під Голгофою чи то щириться від страху, чи то усміхається. І якщо це усмішка, то від неї робиться моторошно. Кров з ран вже не тече, але запеклася й теж — жива. І ти стаєш живим, коли, постоявши хвилину-дві біля Розп’яття, раптом опустишся на коліна і, торкнувшись чолом підлоги, скажеш пошепки: «Прости мене».

У Великий Піст мені було зовсім погано. Туга така, що хоч вий. Я читала, молилася, але все одно туга не відступала. Іноді дивилася в книгу й нічого не бачила. Читала одне й те саме по кілька разів і не розуміла жодного слова. Та й часу немає читати. Робота. То одне, то інше.

Це ж як тюрма. Жодного нового обличчя. Ті ж стіни, та ж робота, один і той самий пейзаж. Гори, море, тиша. Я думала, що збожеволію.

Тут деспіна посилає мене до храму віднести гроші на службу. А мені так не хочеться. Бачити нікого не хочеться, тільки лягла б у куток і плакала. Але нічого не вдієш. Пішла. Приходжу до храму. Людей серед дня майже немає, і Розп’яття стоїть посеред храму. Я дала гроші на службу і вже повернулася йти. Потім щось мене затримало. Думаю, посиджу в храмі трохи сама. Не буду поспішати. Сіла на лаву і дивлюся на Розп’яття. Потім... Не знаю, що зі мною було. От не знаю. Мене ніби сила якась підняла з місця і підвела до Голгофи. Як я раптом почала плакати! І молитися почала! Наче в грудях щось прорвалося, і сльози полинули рікою. І молюся Христу. І хрещусь! Уявляєте? Спочатку скаржилася Христу на життя, що сумую, що погано мені. Шкода себе було. Потім стала молитися за сина, за чоловіка. Потім раптом відчула свої гріхи, згадала, побачила, скільки їх! Адже ми себе мало не за святих звикли вважати. А тут у мене ніби очі розкрилися. Я довго тоді в храмі була. Не знаю скільки. Прийшла додому, бабця моя кричить: «Де ти була?», а я відчуваю, що люблю її. Мені так легко стало. Я таку-у-у благодать отримала, що вам сказати! І потім лампадки запалювала з радістю.

Вона говорить, говорить, говорить. А я п’ю чай і слухаю, слухаю. Вони так люблять говорити, ці дуже милі колишні протестанти. У них усюди «благодать», «одкровення», «свідчення». А мені ось хочеться таке саме Розп’яття до себе в храм. Але просити не буду. Соромно. Та й дорого це. Вже скільки різних історій, усяких-усяких чули мої вуха. Чи не час записувати? Говори, говори, Маргарито Павлівно. Те, що ти говориш, справді, і одкровення, і благодать, і свідчення.

Вона піднімалася по вулиці вгору, несучи в руках повну сумку побутової хімії. Деспіна Зоя любить чистоту. Ми знаємо, що станеться з цією жінкою через півроку, а вона ще нічого не знає. Що ж, залишимо її при блаженному незнанні. Її — Маргариту, онуку шанованого пастора, яка приїхала до Греції, щоб заробити грошей і віддати борги.

Ось вона стоїть із сумним обличчям, серед тріщання цикад під синім небом, повернувшись у півоберта, аби глянути на таке ж синє море.

Опублiковано: № 6 (54) Дата публiкацiї на сайтi: 19 January 2012

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 10 з 10
07:55 01.03.2013 | Наталья
Можно почувствовать себя так же и у нас в России - чужестранкой! Со мной случилось так в Гжели, пока не полюбила это сине-голубое небо всей душой, не влилась в местный удивительный приход и не поняла - Господня земля и только Он, горшечник, волен из ваять сосуды. Спаси Господи, батюшка Андрей!
16:49 16.01.2013 | наталья
Удивительная статья!!!
Очень люблю заметки отца Андрея. В этот раз тоже от души поплакала.
12:11 21.01.2012 | West_Remi
То, что доктор прописал. Спаси Господи батюшка!
09:23 21.01.2012 | Татьяна
Спаси Вас Господи,батюшка!
12:35 20.01.2012 | Татьяна
Да,да,такая же старуха с палкой,день-ночь-вперемешку,круглосуточные воспоминания о прошлом,бабкины дети и внуки по воскресеньям,записки в церковь...Только язык у меня был другой,польский...и я -не Маргарита.Но мысли -те же.Спасибо за тему!
11:25 20.01.2012 | Анна
Слов нет, только «благодать», «откровение» и «свидетельство». Спасибо!
10:05 20.01.2012 | Лилия
Огромное спасибо за тему,за язык(речь).Слава Богу!
07:47 20.01.2012 | Андрей
Спасибо
23:13 19.01.2012 | АндрейК
Слава Богу!
17:09 19.01.2012 | Анна
Спасибо!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: