Навігатор матушки

Наша православна Польща

Виявляється, іноді мандрівнику корисно бути неорганізованим невігласом: їхати навмання, без плану й мети. Просто їхати, залишаючи позаду кілометри доріг, обростаючи друзями та враженнями, не опираючись обставинам, покладаючись на Божий Промисл...

Ми їхали до Польщі на один день. Включили її до плану свого грандіозного автопробігу Україна — Польща — Білорусь. Так ми жартома назвали нашу поїздку до родичів у Брестську область, через Почаїв і Східну Польщу. Нам уперше випало так далеко й довго мандрувати з маленькою дитиною. Польща значилася в планах як сполучна, проміжна ланка, місток між пунктами А і Б, а вийшло, що в нашій тритижневій подорожі саме вона стала найяскравішим та незабутнім відкриттям. На той момент мої знання про Польщу були вельми бідні. Наприклад, я чула, що поляки — доброчесні католики. Але я зовсім нічого не знала про польське православ’я, і моє невігластво готувало мені багато «відкриттів чудових».

Ми були в Почаївській Лаврі на свято рівноапостольної княгині Ольги, коли знайомий батюшка розповів про православний монастир у Яблечні. Це десь близько трьохсот кілометрів від Почаєва, для бувалого мандрівника не надто великий гак. Ну вже дуже хотілося подивитися, що таке православний монастир у Польщі! І ми поїхали.

Треба сказати, що на території Речі Посполитої було десь із п’ятнадцять православних монастирів, серед них — обителі в Кременці, Почаєві, Жировицях, Гродно. Після Другої світової кордони відсунули далеко на захід, і з православних монастирів у Польщі залишився тільки монастир святого Онуфрія Великого. Старовинна Супрасльська Лавра, неподалік від Білостока, була зруйнована й закрита. Ось у цій маленькій обителі в Яблечні, схованій від цікавих очей у лісі, усього за кілька кілометрів від білоруського, тоді — радянського кордону, збереглася православна чернеча традиція.

Перше, що бачить прочанин, який переступає поріг обителі, — надпис біля воріт, який сповіщає, що монастир Онуфрія Великого з ХV століття зберігав справжню православну віру. П’ять довгих і складних століть, гонінь та утисків.

Згідно з переказом, першими упорядниками й ченцями в Яблечні були рибалки. Ті самі, яким явився святий Онуфрій Великий і провістив, що на цьому місці буде славитися його ім’я. Через якийсь час ті самі рибалки знайшли ікону святого, яка припливла по Бугу. Вони сприйняли це як здійснення пророцтва й почали облаштовувати обитель. Це було на початку XV століття. Офіційною датою початку історії монастиря прийнято вважати 1498 рік. Тоді вже діючому монастирю мешканці Бреста подарували Євангеліє, на якому й указана ця дата.

Утім, стародавня обитель не зберегла для нащадків ні грубих фортечних мурів, ні башт середньовічних храмів. Не за цим їдуть сюди прочани й туристи. Тут наче сповільнюється плин часу і тебе огортає така невагомість позачасовості й спокою. І якщо зможеш це відчути й утримати, зовнішня тиша стає внутрішньою потребою — нікуди не поспішати, розмовляти мало й по суті, слухати й чути своє серце.

Ця благодайна хвиля якось одразу й одночасно накрила й нас, і навіть наша супержвава трирічна донька дещо принишкла, скоряючись загальному настрою, а чоловік твердо заявив, що нікуди ми не поїдемо, а залишимося ночувати тут. Храм був зачинений, до вечірньої ще далеко, у дворі обителі — жодної душі, і ми пішли оглядати територію самостійно. Доглянута, підстрижена травичка, квіти, якийсь іграшковий кам’яний місток через таку ж лялькову річечку, колодязь, лелече гніздо. Мило й затишно, особливо подобається доньці, вона слідом за нами знімає черевички й босоніж гасає по траві.

Поруч з храмом — невелике монастирське кладовище. Усе той самий рівненький газон, однакові хрести на могилах братії. Один із них — місце вічного спочинку мученика Ігнатія. Він був круглим сиротою і з чотирьох років жив у монастирі. Його послухом було бити у дзвони перед службою. Ігнатій мав уже більше вісімдесяти років, коли 9 серпня 1942-го гітлерівці напали на обитель, стали грабувати її й учинили підпал. Тоді багато що згоріло: братський і настоятельський корпус, трапезна церква, бібліотека, архів. Уціліли тільки дзвіниця, головний храм і готель для прочан. І збереглися ці будівлі завдяки ченцю Ігнатію. Він забрався на дзвіницю й ударив у набат, скликаючи людей на пожежу. Услід за Ігнатієм на дзвіницю забіг німецький солдат з автоматом. Дзвін пробив двічі й замовк...

7 червня 2003 року чернець Ігнатій був приєднаний до сонму святих разом із новомучениками Холмськими й Підляськими. Зі дзвіниці й тепер монастирський дзвонар скликає братію на молитву, а всі, хто знає цю дивовижну історію, згадують ченця Ігнатія, святого заступника обителі й усієї православної Польщі.

...З братського корпусу хтось виходить. Нарешті хоч одна жива душа! Поспішаємо назустріч, пояснюємо, хто ми й навіщо тут. Молодий чоловік — семінарист з Варшави, який проходить тут практику, — дає нам ключі від будиночка для прочан (ми єдині його гості цього дня), показує, де трапезна, і знову зникає. Дерев’яна будівля на 30 прочан, зі зручностями в коридорі й двоярусними вузькими та жорсткими ліжками, зовсім не нагадує затишні, комфортабельні номери готелів для прочан при великих українських монастирях.

Обідаємо в гарно розписаній трапезній церкві, із задоволенням їмо вчорашні вареники із сочевицею, запиваємо чаєм. Ми й тут єдині гості. Коли до нас приєднуються два семінаристи, розуміємо, що така невигадлива трапеза — одна для всіх, і знову милуємося тутешньою простотою і невибагливістю.

Рушаємо до вечірньої. Нечисленна братія, усього чоловік із десять, уся в храмі. Крім ченців — двоє вже знайомих нам семінаристів і ми. Більше нікого. Тому коли донька, втомившись поводитися пристойно, починає гасати по храму, раз по раз вибігаючи на вулицю, я із завмиранням серця чекаю, що нас зараз виставлять геть. Та нічого страшного не відбувається. Літній чернець зачиняє храмові двері, аби чадо не бігало туди-сюди, подає доньці аркуш паперу й ручку для малювання. Чоловік з виглядом «я не з вами» молиться поруч із братією, а я стережу доньку біля виходу й не зразу розумію, що служба відбувається церковнослов’янською мовою. Ще один бонус до скарбнички моїх відкриттів.

За літургією крім нас молиться ще одне подружжя з діточками, іммігранти з України, і група польської молоді на чолі зі священиком. Усі вони — учасники хресної ходи, які йдуть на престольне свято преподобного Серафима Саровського до храму, що в селі неподалік. Провівши хресну ходу до монастирських воріт, потім ще довго сидимо на лавочці біля входу й розмовляємо з отцем Георгієм — тим самим, який опікувався нашою донькою в храмі. Розпитуємо про монастир, про святих і святині Польської Православної Церкви.

«Батюшко, а які ще монастирі є поблизу?» — питаю я. Якесь шосте чуття підказує, що в Польщі ми затримаємося довше, ніж планували. «Свята гора Грабарка, — відповідає батюшка, — кілометрів за сто, там жіночий монастир — найвідоміший у Польщі. А ось ігуменя — матушка Єрміонія», — киває у бік храму отець Георгій.

Ноги самі понесли мене до церкви. Підходжу під благословення. Матушка Єрміонія вітає мене, як стару знайому, триразовим цілуванням. На запитання, як проїхати до монастиря і чи можна там залишитися на ніч, ігуменя відповідає несподівано просто: «Якщо хочете, можете поїхати зі мною, я заїду по вас за годину». Я, звісно, з радістю погоджуюсь і мчу порадувати своє сімейство та спакувати сумки. І ось ми вже їдемо слідом за машиною матушки на святу гору Грабарку. Раптом десь на півдорозі ігуменя зупиняє машину, аби повідомити нам, що має заїхати ще кудись у монастирських справах. Побачивши нашу розгубленість, іде до машини й за хвилину повертається з навігатором: «Тут усе запрограмовано, він вас доведе просто до монастиря. Їдьте з Богом».

 

Останній відрізок дороги до монастиря — кілька кілометрів — лежить через Мельницьку пущу. І незабаром перед нами, оточена з усіх боків лісом, постає Грабарка — невисока гора, уся вкрита хрестами. Тепер ми знаємо, що Свята Гора є не лише в Греції, але й у Польщі. На Грабарці, так само як і на Афоні, вирує чернече життя, тільки монастир тут лише один і присвячений він жонам-мироносицям Марфі та Марії. Живуть у ньому 12 сестер. Це їхньою працею тут усе так затишно й гарно облаштовано. Їм, як Марфі, доводиться «турбуватися багато про що», і, як Марії, творити «єдине на потребу». Сестра Ангеліна — черниця, яка перша зустрічається нам на шляху, — приймає продукти для монастирської кухні, вона дуже заклопотана, але, побачивши нас, привітно киває: «Ви з Києва? Матушка дзвонила. Ось ключі він вашої кімнати, за годину — трапеза, не спізнюйтеся». Ідемо розгледітися й придбати якусь літературу про монастир.

Перша згадка про цей край, розташований неподалік від міста Сім’ятичі на сході Польщі, відноситься до початку ХVІІІ століття. За переказом, під час епідемії чуми одному місцевому селянинові було явлено — узяти хрест і йти на Грабарку з тими, хто ще міг іти. Люди з хрестами піднялися на гору й... урятувалися. Тоді й народилася прочанська традиція приносити на святу гору хрест з молитвою про зцілення.

Після Другої світової війни, коли визначились нинішні кордони Польщі, з’ясувалося, що в країні немає жодного православного жіночого монастиря. І тоді в 1947 році сестри на чолі з ігуменею Марією (у миру Софією Неклюдовою) селяться біля святого місця — гори Грабарки. Монастир отримав ім’я учениць Господа Ісуса Христа — святих Марфи і Марії. На Грабарці спочатку не було ні приміщень для проживання, ні грошей для харчування, але вже за рік сестри, милістю Божою, зібрали необхідні кошти й почали будівництво храму. Монастир продовжував рости й розвиватися, потихеньку до храму повернулися парафіяни з навколишніх селищ і міст, множилася монастирська громада. З 1980-го польська православна молодь організовує щорічне паломництво на святу гору. Хресною ходою ідуть сюди віруючі з дерев’яними хрестами в руках. 19 серпня на храмове свято тисячі людей приходять на Грабарку з інших міст Польщі. У Преображенську ніч прочан на Грабарці збирається стільки, що сповідь триває до ранку, а в саме свято правиться чотири літургії. Остання — за участю Предстоятеля автокефальної Польської Православної Церкви.

Свій піший шлях прочани долають кілька днів, а закінчують його біля храму Преображення Господнього, який, згідно з традицією, тричі обходять на колінах, після чого кожний ставить на горі свій хрест. Ніхто точно не знає, скільки їх на Грабарці. Кажуть, свого часу збилися, нарахувавши сім тисяч. Поруч із храмом ставимо ще один — з молитвою за мир в Україні. Батюшка з усмішкою спостерігає за тим, як наша донька незграбно хреститься і вклоняється. Вона ще не вміє молитися правильними словами, але я впевнена: молитва її ще чистого серця дійде до Господа разом із молитвами мільйонів українських дітей, — і довгоочікуваний мир повернеться в оселі та душі.

На трапезу приїздить матушка. Нас благословляють їсти з сестрами. Ігуменя читає житія святих, усі їдять мовчки. Після трапези відправляю своїх нагору поспати до вечірньої, а сама прошуся допомогти на кухні. У монастирі радіють вільним рукам: сестрам і так вистачає послухів. Моя «колега по цеху» — жінка з Донецької області. Вона встигла сісти в останній вагон, залишивши палаючий Донбас. Каже, повертатися нікуди. Гірку надто довгу паузу перериває дзвінкий голос іще однієї української послушниці. Вона колишня одеситка, уже багато років мешкає в Польщі. На відміну від мене, мої співвітчизниці тут надовго, можливо, назавжди. Одеситка, назвемо її так, жваво керує нами, показуючи, що та як слід робити. Мабуть, головна по тарілочках — думаю я, і починаю ще ретельніше видраювати дно каструлі. Але ні, виявляється, головний тут — пан Ян. Приємний чоловік років 45–50, професійний кухар. У вільний від монастирської кухні час він викладає уроки майстерності студентам. Я помічаю, що з його приходом усі якось шанобливо замовкають, ніхто нікого не напучує і не бурчить. Ніколи раніше не зустрічала чоловіка шеф-повара в жіночому монастирі. Який правильний вибір! Переконуюсь у цьому за вечерею, уминаючи смачнючий пиріг пана Яна. Перемивши посуд і перечистивши картоплю, падаю ластівкою на ліжко. У мене цілих 20 хвилин. Не будити!

Початок вечірньої ми всі дружно проспали... Якщо ви побачите в Польщі народ, який тиняється по храму під час богослужіння, знайте: це наші, рідні. Поляки намагаються прийти трохи раніше, подати записки, поставити свічки й помолитися біля ікон, аби потім усю службу стояти на своєму місці, нікого не відволікаючи і не відволікаючись самим.

Пробувши на Грабарці два дивовижних дні, ми стали збиратися в дорогу. Як же не хотілося їхати! Матушка ігуменя на прощання обняла нас і запросила обов’язково приїхати ще раз. Чоловік зі словами вдячності простягнув матушці навігатор. «Залиште його собі, — всміхнулася вона, — мені саме вчора новий привезли, а вам знадобиться. Дайте на хвилинку: до мощів мученика Гавриїла — це село Звірки, звідти — у Супрасль і через Білосток — на Брест. Я вам усе виставила. Бережи Господь!»

Відтепер матушчине благословення дивовижним чином керувало нашими дорогами й планами.

На півдорозі до Білостоку — село Звірки. Батьківщина мученика Гавриїла. Шестирічний хлопчик Гавриїл Говдель постраждав за Христа 20 квітня (3 травня) 1690 року. Це було ритуальне вбивство. Тіло розіп’ятої дитини знайшли неподалік від його рідного села й поховали поруч з храмом. Через 30 років, під час чергового поховання, труну дитятка Гавриїла було пошкоджено, тоді й виявилося, що тіло не зазнало тління. Мощі дитятка-мученика перенесли до крипту під храмом, а в 1755-му — до Слуцького Свято-Троїцького монастиря. У 1820 році мученик Гавриїл був канонізований Російською Православною Церквою. У 1992-му мощі святого були урочисто перенесені в Польщу, до Свято-Микільського собору Білостока. За традицією до дня пам’яті мученика Гавриїла раку на кілька місяців переносять на батьківщину святого, у Звірки. Тут діють жіночий монастир Різдва Пресвятої Богородиці і храм, освячений на честь святого мученика Гавриїла. Ціле покоління дітей буквально виросло біля його мощей. Дитятко Гавриїл вважається головним небесним захисником дітей у православних Польщі та сусідній Білорусі. Коли ми під’їхали до монастиря, йшла вечірня, а біля входу до храму стояв автобус з білоруськими номерами.

Розговорилися з прочанами з Несвіжа. Ось уже кілька років вони приїздять сюди вклонитися мощам святого дитятка-мученика. Проте кінцевий і головний пункт їхньої дводенної подорожі — скит біля села Одринка, де живе чернець-пустельник — архімандрит Гавриїл. Ми не дуже зацікавилися історією про скит та його начальника, тим більше, що шлях наш пролягав у прямо протилежний бік — до знаменитої Супрасльської Лаври, куди після помазання і поклоніння мощам ми й збиралися вирушити. Але людина ходить, а Бог, як відомо, водить. Невеликий храм святого мученика Гавриїла вразив нас своєю красою і тим, що називається «благоліпністю». Ладний жіночий хор, світлі й привітні обличчя сестер. На недільній всеношній — безліч людей, особливо дітлахів. Мощі святого — на спеціальному помості, у лівому боковому вівтарі, у гарній-прегарній раці. Вклонилися і стоїмо, не в змозі відійти. Ось уже й помазання закінчилося і відправа завершується, а благодать цього місця не відпускає. У свічковій крамниці беру ікони святого Гавриїла й акафіст йому. Акафіст польською. Укотре даю собі обіцянку вивчити цю мову. Вийшовши з храму, прощаємося з уже знайомими білорусами. Вони пропонують нам залишитися тут на ночівлю, а рано-вранці їхати з ними на скит. Їх підтримує матушка, яка підійшла запросити на трапезу. Куди, мовляв, проти ночі, ранок покаже.

Ранок справді кардинальним чином змінює наші плани. Півночі ми проговорили з білорусами, які розповідали про дивовижного батюшку-пустельника, котрий подвизався в скиту на болотах. Я одразу уявила собі похмурого старця, який бачить тебе наскрізь і віщує про невідворотність апокаліпсичних бід. Я взагалі з обережністю ставлюся до провидців і старців... Довідавшись, що архімандрит Гавриїл — колишній настоятель Супрасльської Лаври й духівник тутешньої жіночої обителі, заспокоююсь щодо його «канонічності» й погоджуюсь їхати. Коли ще я побачу живого пустельника? Проте одна думка не дає спокою. Вже надто хочеться залишитися на літургію тут, у храмі мученика Гавриїла, причастити донечку й біля його мощей спокійно, без метушні ще раз помолитися за неї. Переконавши наших нових друзів, а головне — себе, що ми доберемося самотужки, не заблукаємо на болотах і не запізнимося на водосвятний молебень (у нас же є «чарівний» матушчин навігатор, і мученик Гавриїл не покине), залишаємося на літургію.

Усю відправу молилися біля мощей. Так спокійно й радісно мені давно не було. І ось уже наша причасниця солодко сопе в машині, посмоктуючи молоко з пляшечки, а ми поспішаємо в скит на болотах.

Довівши нас до села Одринки, матушчин навігатор замовкає. Добре, що будь-який мешканець цього села знає, хто такий отець Гавриїл і де він живе. А враховуючи, що, мабуть, кожний другий тут — етнічний білорус, слова підбирати не доводиться.

«А вам яка дорога потрібна? По болоту через кладочку або в об’їзд?» Виявляється, до скиту ведуть два шляхи: один — для лінивих, об’їзний, довший — упирається прямо у ворота скиту. Другий — через болота — проклали до батюшки його чада. Колодка до колодки — довжиною майже в кілометр, ось така рукотворна дорога до храму.

Тут у низині річки Нарев колись був великий монастир Вознесіння Господнього. У намоленому, але забутому місці й поселився архімандрит Гавриїл. За кілька років працею місцевих жителів і чад батюшки на болотах, наче гриб після дощу, виріс дивовижний скит на честь батьків руського чернецтва — преподобних Антонія і Феодосія Печерських. Два новенькі храми-зруби пахнуть деревом і ладаном. Щойно виходимо з храму, нам одразу вручають тарілки з ложками: ніхто не повинен піти голодним від батюшки. Шість днів на тиждень він подвизається тут один, а в недільні та святкові дні скит наповнюється людьми. Ось із трапезної в оточенні наших білорусів з’являється і сам батюшка. Йому років 50 з гаком, обличчя світле, усміхнене, у руках посох, на голові — крислатий солом’яний капелюх. Довідавшись, що ми з України, просить залишитися і трохи зачекати. І тут з усіх боків знову виростають матушки з тацями їжі, спротив марний. Такої хлібосольної громади я ще не зустрічала.

Нарешті, з’являється отець Гавриїл. Розмова зав’язується сама собою. Про дитину, про віру, про війну та мир. Про речі буденні й високі батюшка говорить однаково просто. Не напучуючи, а немов розмірковуючи вголос, запрошуючи співбесідника до роздумів. Три години пролітають непомітно. Давно поїхали і матушка з Канади, і професор з Америки, і наші білоруси. Скит спорожнів. До наступної неділі. І лише ми з батюшкою, гріючись у променях призахідного сонця, неспішно бесідуємо, і здається, що ось ця галявина та брусований храм, який прихистив під боком лавку і нас на ній, — і є єдиною реальністю. Чи побачимося коли-небудь? Густий темний мед із пасіки батюшки, трави, зібрані ним, книжечка про скит, свічки — дбайливо й відсторонено спаковую подарунки. «Їдьте, любі, дасть Бог, побачимося», — ловить мої думки отець Гавриїл.

Ночували в готелі духовної академії при Супрасльському Благовіщенському монастирі, він ровесник обителі в Яблечні (1498) і має статус Лаври. Оточений високим парканом, монастир немовби ширяє над річкою Супраслянкою. У ХVІ столітті Супрасльський монастир був центром східнослов’янської культури й освіти. Тут була чудова бібліотека, відома рідкісними книгами, серед них, наприклад, — давньоболгарська Мінея ІХ століття. Саме в Супраслі Іван Проскура написав житіє преподобного Сергія Радонезького. Головний Благовіщенський собор обителі поєднував у собі візантійський і готичний стилі й ізсередини був розписаний фресками в традиціях балканської іконописної школи (ХVІ століття).

Благовіщенський собор був підірваний німцями в 1944-му. На фундаменті старого храму не так давно звели новий. На ще голих стінах — декілька ікон. Серед них — чудотворна Супрасльська (Смоленська) ікона Богородиці.

З одинадцяти польських православних монастирів нам пощастило побувати в чотирьох. Своє відчуття від знайомства з польським православ’ям хочеться передати словами засновника обителі Святих Кирила і Мефодія в Уйковицях — архімандрита Никодима. Він — чернець католицького ордена паулінів, прийняв православ’я, мабуть, тому, що так правильно його відчув: «Православне християнство — рідне для Польщі, святі Кирило і Мефодій проповідували тут задовго до Західної схизми 1054 року. Є тільки одне християнство, і воно збереглося до наших днів у Православній Церкві. Очевидно, що православ’я не є для Польщі чужою релігією, воно не було насаджене якимось королем, воно первісно своє. Воно формувало польську державу від самого її зародження протягом дванадцяти століть. Православ’я на цій землі своє, як річки Вісла й Сан, що протікають по країні, напувають землю і роблять її родючою. Не можна не рахуватися з річкою і не можна перегородити її, бо рано чи пізно гребля завалиться — така природа річки!»

Зовсім поруч із Супраслю, за десять хвилин їзди — найбільше православне місто Польщі — Білосток. Тут 12 православних храмів! Деякими з них нас провів отець Димитрій — диякон із Супраслі. Храм Святого Духа — один із найбільших у Польщі. Він схожий на 50-метрову палаючу свічку. Дуже незвичайний зовні і дуже гарний ізсередини. Храм може вмістити більше 2,5 тисяч віруючих. Ще один дивовижний храм — Святої Софії, копія однойменного собору в Константинополі. Копія, звісно, поступається оригіналу, але задум колосальний. На освячення собору в 1998 році Вселенський Патріарх Варфоломій привіз у дарунок образ, написаний грецьким іконописцем Костянтином Ксенопусом.

Біля храму святителя Миколая прощаємося з нашим чудовим гідом по Білостоку — отцем Димитрієм. Подаючи записки в лавці, помічаю малесеньку брошурку. У ній мало інформації, але багато фотографій, і на них я впізнаю і парафіян зі скиту в Одринках, і братів з монастиря в Яблечні. Наче дорогоцінний дарунок, притискаю цю книжечку до себе. Такими дивовижно рідними стали для нас усі ці люди. «Чи побачимося коли?» — укотре ставлю собі це риторичне запитання.

Матушчин навігатор проводжає нас до білоруського кордону й замовкає. Пізніше, у Києві, ми кілька разів намагалися «прошити» його картою українських доріг. Але марно. Ось уже півроку він лежить у машині до кращих часів. А щоб вони настали швидше, треба засісти за книжки, вивчити польську й прочитати нарешті акафіст святому мученику Гавриїлу. А потім, заваривши чашку батюшчиного трав’яного чаю, зігрітися спогадами.

Опублiковано: № 2 (74) Дата публiкацiї на сайтi: 07 May 2015

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
14:26 10.05.2015 | Maria
Красиво

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: