Мертві душі безсмертних Чичикових

Чи знаєте ви Павла Iвановича? Якого, запитаєте? Ну, як так? Милу людину середнiх рокiв, приємну в спiлкуваннi, не те щоб товсту, але i зовсiм не худу. Не дуже високу, але аж нiяк не низьку. Невже не згадали? Та ж Чичикова! Чого вас тiльки в школi навчали?.. З тих часiв, як бричка з кучером Селiфаном помчалася з мiста N, Павло Iванович не розчинився, не канув у Лету, нiкуди не зник. В росiйському життi, як у дзеркальнiй кiмнатi, Чичиков стократно вiдобразився в кожному iз дзеркал i став майже всюдисущим.


Микола Васильович навмисно наділив Павла Івановича рисами типовими, розпливчастими, загальними. Автор творчим чуттям уловив майбутнє. Він зрозумів, що Собакевичі та Манілови потребують збереження для майбутніх нащадків. Типи ці вже тоді почали зникати і потребували детального і ретельного увічнення. Їхні фігури, манери, голоси і дивацтва Гоголь прописує з тією ж ретельністю, з якою єгиптяни давнини муміфікували померлих, вміщуючи кожен орган у спеціальний глиняний коноб, і лише мозок викидали геть, оскільки не знали про його функцію. А от головного героя автор пише як імпресіоніст — широкими мазками, не вдаючись у деталі, але створюючи яскраве чуття: «Цього пана я знаю». Гоголь відчував — майбутнє за Чичиковим, Чичиков — господар цієї і наступної епох. Поки він вимушено посміхається, вирішуючи справи, поки він ще шаркає ніжкою. Але це поки. В майбутньому він зміниться і набере поважного вигляду. Але сьогодні він один — і вимушений маячити на тлі дрібного і великого люду. Буде час, коли Чичикових стане багато, і вже народ, дрібний і великий, буде снувати на їхньому тлі. Ось тому і не прописаний детально портрет Павла Івановича, бо має він стати особою типовою, з загальними рисами. Що, власне, і здійснилося вже.

Чичиков — це російський капіталіст періоду першого накопичення капіталу. Його головна риса — вміння робити гроші з повітря. Нехай американські Форди проповідують про те, що ключ до багатства не золотий, а — гайковий. Чичиков — людина з Росії, з глибоким почуттям національної гордості і відповідною зневагою до всякої «німчури». Займатися винахідництвом, покращенням виробництва йому ніколи. Довго та й ненадійно. Гроші треба брати розумом і одразу.

Пишу і думаю: чи не є «Мертві душі» настільною книгою у творців ваучерної приватизації, дефолтів, купонів, бартерних схем? Словом, тих, хто збагатився за відомих часів протягом однієї ночі або тижня, залишивши народ із фігурою з трьох пальців? Якщо так, то я знімаю шапку. В бідних працівників гусячого пера або кулькової ручки завжди знайдеться доволі снобізму для погляду згори донизу на погано освіченого мільйонера. А якщо мільйонер тому із мільйонами, що добре знайомий із класикою і читає її не для відпочинку, а для життя?

Іудину пристрасть до грошей назвав коренем усякого зла ще святий Павел. Гроші відкривають доступ до «всіх тяжких», і саме за це цінуються. В останньому розділі першого тому «Мертвих душ», там, де вперше повідомляються подробиці біографії Чичикова, недаремно говориться, що гроші наш герой любив не самі по собі. Він не був скупим лицарем, і взагалі лицарем не був. Життя в бідності та щоденні походи в підвал, де у відблисках сального недогарку в скринях мерехтить золото, були не для нього. Він імовірніше би підписався під висловом Філіпа Македонського, який сказав, що осел, навантажений золотом, відкриє йому ворота будь-якої фортеці.

Гроші можна любити за їх уміння перетворюватися на кам’яні будинки з фонтанами, в діамантову шпильку для краватки, в багато сервірований стіл, у жіночу любов, у суспільну значущість... Та й мало ще на що можуть перетворюватися золоті монети і банківські білети! Чи не можна сказати, що це і є той філософський камінь, який шукали алхіміки, камінь, що дає доступ до всіх задоволень?!

Тому геть донкіхотство, геть співи під вікном і дурні поєдинки. Геть романтизм — і нехай живе твереза практичність. Треба діставати гроші. Саме діставати, а не заробляти, тому що «заробляти» — означає працювати довго й одержувати мало. Чесною працею, кажуть, не збудуєш палац, а життя біжить, і так багато чого хочеться.

«І в тобі, і в мені є частина душі Іудиної», — так каже в одній із проповідей на Страсній седмиці Іустін Попович. Гоголь говорить приблизно те ж саме. Він каже, що бути занадто суворим не треба. Варто перевірити себе — чи немає в мені частинки Павла Івановича? А може, і я ціную гроші більше за все святе? І для того саме ціную, що ними сподіваюся купити або насолоди заборонені, або владу, якщо не над світом, то над рідним народом принаймні?

Запитання не пусте, як і всі запитання, які піднімає Гоголь.

 

Як тип історичний Чичиков мав на Русі багато перешкод до того, щоб розгорнути свою діяльність. Заповітні мрії не раз вислизали в нього не те щоб з-під носа, але із самих рук. Як герой гоголівської поеми, він, перетерпівши тисячі принижень, підносився на потрібну висоту, але зміни долі несподівано скидали його донизу, і знову починалося тяжке сходження.

Незабаром після описаних у Гоголі часів прийшла відміна кріпосного права. А це ж ціла зміна епох. Як джерело, пересох поміщицький стан. Манілови чи сини їх зробилися дядями Ванями, і стукіт сокири, що вирубує вишневий сад, сповістив про новий історичний період. Прийшов шумний, як паротяг, і гордо піднесений, як заводські труби, капіталізм. Для Чичикова це те ж саме, що й для риби вода. Державні підряди, приватна ініціатива, загальна і відкрита любов до грошей. Але...

Почало дивно лихоманити державу там, де все здавалося незмінним. Чиновник довго грабував із почуттям власної значущості. А мужик століттями орав, лукавив і терпів. Всі потрошки пили, потрошки нудилися, потрошки теревенили про те, про се. Як раптом почалися страйки, листівки, заклики до повстання. Якісь комітети, партії, слова про свободу. Все розхиталось і змішалось. Як перегрітий котел паровоза, імперія невдовзі вибухнула. Наслідки цього розриву вплинули на історію навіть найвіддаленіших країн. Нас і зараз ще похитує від ударної хвилі того вибуху, яка хоч і послабилася, сто разів обійшовши навколо Землі, але все ще не зникла. Світ змінився до невпізнаваності. Чичикову довелося надовго причаїтися.

Він вийшов на світ у 20-ті роки минулого століття разом із НЕПом.

Мені не відомо, чи спадало на думку комусь те, що я зараз скажу, але Чичиков воскрес на сторінках творінь Ільфа і Петрова. Як і на початку «Мертвих душ», на початку «12 стільців» головний герой приходить у повітове місто N у пошуках авантюрних і легких заробітків. Щоправда, заходить він пішки, а не в’їжджає бричкою, і під штиблетами в нього немає шкарпеток, але це — данина відшумілому лихоліттю. А так — перед нами все той самий пройдисвіт, який уміє робити гроші з повітря. Прогулявшись у просторі першого роману, довівши всім свою кмітливість і непотоплювану живучість, він з’являється в другому романі, щоб змагатися з власним двійником.

Пан Корейко із «Золотого теляти» — це ж той самий Чичиков. Це сріблолюбець і спритник, який ховається під образом дрібного службовця, як і сам Павло Іванович колись, але не тому, що прагне збагатитись, а тому, що не може скористатися вже накопиченим (читай — награбованим) багатством. Бендер і Корейко пов’язані між собою, як тіло і його тінь. Так у фільмі Алана Паркера «Серце Ангела» герой Міккі Рурка шукає себе самого. Вони зустрічаються, і зустріч не віщує нічого доброго. Переказувати фабулу стрічки і зміст роману немає сенсу. Одним вони відомі, інші нехай ознайомляться. Але у вигляді хлопця-друзяки з одеським акцентом і кримінальними нахилами Чичикову також не вдалося прожити довго. НЕП згорнули. Пройдисвіти затесалися в апарат (не для того, щоб збагатитися, а щоб вижити) або не з власної волі поїхали помирати на будівництва століття. Чичиков знову зник.

Гоголь мучився, коли писав свій твір. Обтяжений даром провидця, він його так і не скінчив. Русь неслася кудись, як ошаліла. Гоголь відчував це, і завершення роботи йому не далося тому, що виписаний типаж мав ще довго жити і розвиватись, а гоголівська Росія мала зникнути.

Те, що Чичиков «живіший за багатьох живих», — це зрозуміло. Але куди все рухається? Всі ці філософські відступи про руську душу, про швидку їзду, запитання: «Куди ж несешся ти, дай відповідь?» Чи не від передчуття бурі, що насувалася?

 

Єврей від народження дістає у спадок розум і наполегливість. Якщо в нього є віра, то він може стати нащадком пророків. Якщо віри немає, але є совість, то стане він скрипалем або шахістом, або вченим. Якщо ж немає ні віри, ні совісті, то буде він крайнім матеріалістом, циніком і персонажем анекдотів.

Росіянам не годиться надто вже сварити євреїв, оскільки і ті, й інші схожі. Якщо в росіянина є віра, то буде він прагнути святості. Якщо віри немає, але є совість, то буде він чесно будувати і хоробро воювати, а після бані в суботу випивати з друзями по маленькій. А якщо немає ні віри, ні совісті, то буде він злим на весь світ ледарем і п’яницею.

Чичиков — людина без віри і совісті, але з честолюбством і освітою. Такий не зіп’ється. Але не з любові до чеснот, а з гордості. Для такого у світі завжди повно людей наївних, які вірять на слово, не вчитуються в кожен пункт угоди про купівлю-продаж. А отже, можна жити, і до того ж — непогано. Ми пережили цілий багаторічний період чичиковщини, з різними «МММ», з обманом вкладників, зі швидким збіднінням сотень тисяч людей і збагаченням одиниць. Павло Іванович живий, «жив курилка». Він розтиражувався по світу і дивує заморський люд своєю спритністю і наглістю. Він тепер продає не мертвих теслярів і ковалів, а живих дівчат для чужих будинків розпусти. Він навчився розчиняти бензин водою і зламувати банківські рахунки.

Щоправда, нації потихеньку стираються, і Чичиков уже зовсім не росіянин. Він змішав у собі риси росіянина і єврея, але того й іншого в їхньому занепалому — безвірному і безсовісному — стані.

 

Шановний Миколо Васильовичу! Нам було смішно, коли ти співав нам жалісні пісні, і лише згодом ми зрозуміли зміст цих пісень. Та чи й усі зрозуміли?

Добре в тебе серце і гострий у тебе погляд. Від того і всі портрети твої сумні.

Якось ми побачимося, і дай Боже, щоб і тобі, і нам ця зустріч була в радість.

Коли тіло мертве? — Коли душа його покине.

А коли душа мертва? — Коли вона Господа забуде.

Померти, в смислі — зникнути, душа не може. Але, відійшовши від Бога, вже не живе, а лише існує.

Начебто ми скінчили розмову, а вона знову починається.

«Мертві душі». То про кого ж це сказано?

Опублiковано: № 2 (32) Дата публiкацiї на сайтi: 21 April 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 7 з 7
20:50 23.01.2010 | Иван
Стираются не только нации... Цивилизация стирает личности в однообразную массу. Гений Гоголя в том, что он в образе Чичикова (и др. героев) изобразил ...будущее. Современникам было смешно, ибо они это восприняли как сатиру. Но мы свидетели 2004 года, когда через суд протаскивали президента. Там уже полстраны Украина действовала по рекомендации «юрисконсульта-философа: …Спутать, спутать, – и ничего больше, ввести в это дело посторонние другие обстоятельства, которые запутали бы сюда и других, сделать сложным – и ничего больше». И не только скопировали – учли просьбу Пал Ивановича: «Да, хорошо, если подберешь такие обстоятельства, которые способны пустить в глаза мглу» – и такую «мглу» на страну навели, что, когда, через полгода оранжевый дурман рассеялся, прозревший народ писал на заборах "Прости, Данилыч". Гоголь в малом видел большое: в "начале - конец", мог его изобразить, и мы видим, что получилось пророчески... Может, Гоголь не просто медиум, а ... Нищ, не женат, к богатсву равнодушен, бедным помогал... Ну, чертей привлекал - так на черновые, непристижные должности. Библейские пророки тоже не смогли доходчиво изложить пользу своего учения без нечистой силы.
13:59 01.11.2009 | юра геспер
А ведь наши тоже становятся мертвыми, пусть и пять минут горело брагородством, когда Чичиков предлагает сделку в целях обогодиться... и уже многое в нас просыпается плохого что мы пытались в себе исправить...
23:32 29.04.2009 | Sergey
Спасибо за статью! Во время нашего исскутвенного кризиса эта тема очень актуальна!
11:18 26.05.2008 | Анна
Кажется, есть разница в воззрениях на свободу меняться у христиан и мусульман, к тому же, я читала, что внутри ислама ещё идут философские споры на эту тему. Так что про них я точно не знаю, но мы, вроде как, имеем свободу выбора, например, быть Чичиковыми или не быть .
12:56 24.04.2008 | Анатолий Косо
Как показала жизнь Омар Хайяма, сам он не раз изменился... И в принципе будучи одарённым с детства и находя все ответы в небе, многие его убеждения менялись, как и он сам.
И если Бог делает всё к лучшему, почему мы не должны становиться лучше?!
08:52 24.04.2008 | Bayard
В статье всё верно подмеченно ...
06:23 22.04.2008 | АРХИМАНДРИТ А
ЧТО БЫЛО ТО И БУДЕТ И НЕТ НИЧЕГО НОВОГО ПОД СОЛНЦЕМ. БЛАГОРОДСТВО И ПОДЛОСТЬ, ОТВАГА И СТРАХ, ВСЕ С РОЖДЕНЬЯ ЗАЛОЖЕНО В НАШИХ СЕРДЦАХ. МЫ ДО СМЕРТИ НЕ СТАНЕМ НИ ЛУЧШЕ, НИ ХУЖЕ, МЫ ТАКИЕ, КАКИМИ НАС СОЗДАЛ АЛЛАХ! ОМАР ХАЙЯМ.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: