Це невеличке есе про журбу: поняття, настрій, шлях, спогад. Про те, що звичний, буденний смисл слова подібний до тонкої криги на річці, що рухає під ним свої живі струмені.
Згадуючи про журбу, хочеться почати з речей геть простих. Ось, наприклад, берег річки, вечір, віє вогкістю й туманом, рибалки змотують вудки, у пакетах у них плаває крихітний улов — маленькі сріблясті рибки, сідає сонце, не урочисто навіть, а просто зникає у сірій хмарці, і розумієш, що завтра буде дощ. В осоці коло берега заблукала бабка, мабуть, вона хоче додому, у свій дім, та все літає тут, спускається нижче, і по воді розходяться кола. Річка, сутінки, усі вони — навіть крихітні піймані рибки — линуть у серце, і воно б’ється, стискається і розтискається в такт журбі: то маленьке, як ця самотня бабка і хмаринка на обрії, то величезне, мов вечірнє небо, і здається, що це вже не бабка, а літак, який заблукав між зірками, літак, на якому Антуан де Сент-Екзюпері мандрує в пошуках свого дому: «Ми зі спостерігачем обмінювалися повідомленнями, уточнюючи маршрут. „Перевіримо, звісно, та мені все ж здається, що це зірка“. Ми плавали у міжпланетній порожнечі, у пустелі абсолютній, і мені раптом здалося, що я не можу відшукати серед ледь видимих зірок-обманок ту єдину, на яку можна приземлитися, нашу, обжиту, населену землю. Думка не була риторичною фігурою, не була образом, вона віддзеркалювала реальність, і я міг би запитати спостерігача: „А може, земля — он та зірка праворуч?“ І він би не засміявся». Пілот припав до скла кабіни, а може, це вже малюк з вірша Буніна: «Зачем под мерный шум дождя, томясь всем миром и сторожкой, большеголовое дитя долбит о подоконник ложкой». Дитя, теж заблукале в краплях дощу, як льотчик серед зірок, як бабка в очереті, як усі ми — тут, у пошуках свого справжнього дому. Журба нагадує нам, що всі ми подорожні й прибульці на цій землі: між поєднанням приголосних (ліхтарі, дощі, розлуки, відстані) вона заклично гуде: «у-у-у», мабуть, так звучала сурма Бодлера у «Лебеді»: «Блукаю духом я по місцині суворій, де сурми споминів скликають рій тривог! Я думаю про тих, що потерпіли в морі; про всіх подоланих!.. Про інших багатьох!» Вона перегукується, зливається з гудком корабля з роману Селіна «Подорож на край ночі»: «Десь далеко загув буксир: гудок пролетів повз міст, повз одну арку, другу, минув шлюз, іще один міст, полинув у далечінь... Він скликав до себе всі баржі на річці, все місто й небо, далекі околиці і нас — закликав геть усіх, навіть Сену, щоб ми вже ні про що не розмовляли». Тому що всередині журби, у самому її центрі, у цій розгонистій «р», зароджується радість, переможна радість, до часу сповита цими тихими сутінками журби, немов біле місто поміж двох заграв, і не треба питати ні про що, коли радість стане досконалою і ніхто не відбере її від нас.
Доти ж ми ходимо навмання, бачимо її непевно, радість, у цьому тихому тумані журби, дощових сутінках смутку, вона така довга й тягуча, ця журба, якщо радість — яскрава куля сонця в зеніті, щастя — великий вибух галактик, то журба — ковзання далекої зорі на обрії. Це не меланхолія, ні, не беззмістовний відчай, доторк журби легкий та м’який, мов руки сліпців, що плетуть сіті, тонкими пальцями нанизують петлю за петлею пам’яті: ось твоє перше побачення й сухе листя щасливого вересня; ось рання зимова служба, коли серце співало й боліло «за всіх і все», і, вийшовши з храму, ти побачив небо, всіяне зірками, які нагадували дрібних рибок, що їх несли у пакеті з річки; якщо примружити очі, ці зірки з’єднаються променями, здолають порожнечу, що розділяє їх, стануть тією самою сіттю, в якій всі й усе, і Рибалка Вседержитель тримає її в очікування таємної години Великої риболовлі: Подібне ще Царство Небесне до невода, закинутого в море, що назбирав риб усякого роду.
Журбу легко змалювати і спробувати на смак: вона світло-блакитна, м’яко-фіолетова, сіра із синім відтінком, вона лягає мазками на картини прерафаелітів; гірчить чаїнками, завареними у склянці. Вона любить старі речі, будує хатинки у різному дранті, такі собі містечка в табакерці, у які не можна потрапити, хіба що лиш зажуритися перед їхніми ворітьми: «Старий побіг прочиняти віконниці. <...> Смуток пройняв його, — почуття, зрозуміле кожному, хто повертається після кількох років відсутності додому, коли все, що було, здається ще старішим, ще більш порожнім, і коли сутужно промовляє кожен предмет, що його знаєш з дитинства, — і чим веселішими були з ним пов’язані випадки, тим спустошливішою стає журба, наслана ним на серце» (Микола Гоголь. «Рим»).
Журба прадавня, навіть старозавітна, у її тіні ховаються білі шапки груздів, беруть початок русла річок. Вона разом з Євою і Адамом була у вигнанні, вона плакала про Єрусалим на вавилонських берегах: і кожен листопад, кожен дощ оповідають нам про це. Журба дозволяє спочилим доторкнутися до живих, і ми ставимо їхні фотографії на полиці з книгами і бачимо, як лягають на них сонячні промені. Вона робить життя свідомим, пам’ятливим і цінним, і коли кожну сльозу буде обтерто з очей, і кожна зірка затанцює, хтозна, може, залишиться пам’ять і про журбу: кілька пізніх плацкартних потягів, які будуть ходити повз полустанки з жовтими вогнями коло безіменних річок.
