У відомій книзі «Записи» отець Олександр Єльчанінов висловив досить категоричне судження, розділивши всіх людей на два принципово різні типи. «Каїн та Авель (Ісав та Яків) — родоначальники двох типів людей: сумирні, пасивні й неспритні „авеліти“ та войовничі, активні, винахідливі „каїніти“; зокрема — слов’яни та західні європейці». Підтверджень цієї думки можна побачити чимало, коли уважно вдивитися в наших сучасників і в глибини історії. Проте, з іншого боку, така позиція приховує в собі небезпечну спокусу проголосити всіх активних, цілеспрямованих та організованих людей безпутними грішниками, що мерзіють в мирських справах, а безвільних, лінивих та безініціативних — праведниками-некористолюбцями на тому лиш підґрунті, що перші, на відміну від останніх, досягають успіху в поставлених цілях: кар’єрі, матеріальних статках,в облаштуванні особистого простору і так далі. Чи можливий союз між «каїнітами» та «авелітами»? Або інакше: чи можна поєднувати духовну «внутрішню роботу» з успіхом у мирських справах?

Нині на нашу свідомість тиснуть дві яскраві, але полярні позиції. Медіа-ресурси наполегливо закликають бути успішним: викохані чоловіки та доглянуті жінки всім своїм виглядом натякають, що «лузером» бути просто соромно, коли є стільки можливостей та перспектив. Індустрія мотиваційних тренінгів допомагає сформувати цілі, сконцентрувати зусилля, організувати свій час, набути необхідних навичок — і вперед, до успіху! У соціальних мережах блукають тисячі мотиваційних картинок, закличних гасел і навіть фільмів, що мотивують. Що ж іще потрібно, аби віднайти рішучість досягти успіху?

У православному середовищі, навпаки, часто-густо дуже насторожено й навіть вороже ставляться до такої життєвої позиції. Зазначається, що західні системи тренінгів, які орієнтують людину на успіх, відбуваються під гаслом «Поспішай, багатій, часу обміль, дій!» і випускають з уваги містично-релігійний бік життя людини, забуваючи євангельське попередження, що серце людини буде там, де її скарб. Проте концентрація зусиль на досягненні хибних цілей не дає щастя, внутрішньої рівноваги та спокою. Ще одна пастка приховується у мимохіть навіюваному переконанні, що людина самодостатня, що вона сама господар своєї долі й може досягти будь-яких бажаних результатів, незалежно від Божого Промислу та Його благодатної допомоги. Часом навіть окультні методи йдуть у хід: «програмування» своєї долі, посилання «сигналів» слухняному Всесвіту, керування «енергіями» і т. д. А про посмертну долю людини взагалі говорити не заведено у такій системі життєвих координат.

З цими аргументами не можна не погодитися, і підстави для таких побоювань справді є.

Лише про небезпеку впасти в іншу крайність — лінь, неорганізованість і, внаслідок цього, убозтво — мовиться набагато рідше! Якщо люди, котрі байдужі до релігії або сповідують нехристиянські вчення, можуть себе мобілізувати й організувати свою працю для досягнення бажаного — набагато легше пояснити це хибними прагненнями, аніж повторити їхній трудовий подвиг.

 Хіба не часто можна спостерігати таку картину: вчилася людина абияк; працює, куди взяли; отримує ті копійки, що їх платять; живе з родиною в жахливих умовах і навіть на меті змінити щось не має? Чи можна назвати це проявом чесноти ненабутливості? Хіба тому людина прирікає свою родину товктися в тісній хрущовці з облізлими шпалерами й несправною сантехнікою, що всі її думки спрямовані «до небесного»? Не всі, хто живе в таких умовах, звісно, ледарі. Багато хто заслуговує на співчуття, адже ми не знаємо всіх обставин їхнього життєвого шляху. Можливо, хтось намагався змінити своє життя на краще, але не зміг, зневірився. Комусь не дозволяє здоров’я або необхідність щогодинного догляду за немічними рідними. І, безумовно, у всі часи були і є праведники, які не обтяжують своє життєве сходження до Небесного Царства тлінним багатством і віддають лівою рукою все, що потрапляє до правої.

Однак хіба мало християн, які живуть не напружуючись, або виправдовуючи себе відсутністю цікавості до «мирських хибних цілей», або взагалі не замислюючись про це? Вони, зависнувши між небом і землею, не прагнуть до неба, але й не бажають упорядкувати й облаштувати своє земне життя.

Схожі думки можна зустріти, наприклад, у святого рівноапостольного Миколая Японського. Зміст цих думок зводиться до наступного: люди кажуть про загадкову слов’янську душу, про першочергове прагнення до небесного та нехтування справами мирської марноти... А насправді — маскують банальні лінощі та неорганізованість! Легше витати в хмарах, ніж устати з печі, прибрати в хаті, нарубати дрова, відремонтувати паркан... І вже цитований отець Олександр Єльчанінов правдиво зауважує: «І чесноти наші часто виявляються недоліками. Наприклад, байдужість до грошей, до свого положення часом походить не стільки від довіри до Промисла Божого, скільки з лінощів та легковажності. Обломов теж був байдужий до своєї кар’єри, і Стіва Облонський міг видатись безсрібником».

Що стосується критики гасла «каїнітів»: «Поспішай, багатій, часу обміль, дій!» — то тут усе не так однозначно. Якщо не брати до уваги потворні прояви, на зразок зацикленості на грошах як таких, на досягненні слави, розкошів, влади (адже це, варто визнати, рушійна сила багатьох мотиваційних тренінгів), то з’ясується, що в багатьох ефективних у мирському розумінні людей мотивація є набагато глибшою та різноманітнішою. Більше того, часто вона є непоганим синтезом християнських цінностей з умінням досягати успіху в початій справі.

То що ж таке мотивація? Що може примусити або переконати людину підвестися зі зручного дивана, щоб почати пошук цікавішої та краще оплачуваної роботи, займатися самоосвітою, розвиватися? Спробуємо відповісти коротко: на людину впливає цілий комплекс потреб, які в певній ієрархічній послідовності співвідносяться між собою. Це й фізіологічні потреби (їжа, житло, відпочинок), і потреба в безпеці, і потреба в соціальних та емоційних зв’язках, і потреба у самовираженні (у творчості, у реалізації власних здібностей, у особистісному розвитку) і т. д. Чи можна стверджувати, що наполеглива праця заради задоволення цих потреб завжди суперечить християнству?

Протиріччя може бути усунуте, якщо наполеглива праця поєднується з пам’яттю про Бога, з покладанням на Його допомогу і не є самоціллю. Інакше кажучи, якщо праця усвідомлена саме як служіння: служіння Богу, близьким, вітчизні. Згадаймо древній девіз Ora et labora («Молись і працюй!») та євангельську притчу про таланти. Чудовий приклад — життя преподобного Серафима Вирицького, котрий був, за сучасною термінологією, вельми ефективним бізнесменом, займався заготовленням та продажем хутра не лише в Росії, але й за її межами. Однак це не завадило йому досягти святості.

Протодиякон Андрій Кураєв висловив дуже справедливу думку: «Церква не вважає успіх у світі бізнесу чимось „гріховним“. У Євангелії Христос ставить успішних купців за приклад іншим. Він згадує про людей, які зараз називаються бізнесменами, коли говорить про найпотаємніші речі, про таїну Царства Божого: подібне Царство Боже до купця, котрий продає дрібні перли для того, щоб купити одну велику перлину. Слово „перлина“ сьогодні заворожує і заважає зрозуміти прозаїчну конкретику цієї мови. По-сьогоднішньому це звучало би так: коли б людина знала, що нафтові запаси виявлені десь у калмицьких степах, то сучасний бізнесмен не мав би сумнівів продати свій гектар чорнозему в Ставропольському краї та купити безводну калмицьку землю».

Безумовно, мотивація як банальне накопичення хрустких купюр — це зле. Проте ми часто по копієчці збираємо гроші на волонтерські та інші проекти. Це ж дуже сумно, коли замислитися. У православному середовищі чимало молоді, яка за доброї освіти задовольняється своїми невеликими досягненнями та мізерними зарплатами, не мотивуючи себе «бити копитом землю», щоб згодом бути спроможними на справи милосердя, як заповідав апостол: Працюй, роблячи своїми руками корисне, щоб було з чого подавати тому, хто в злиднях (Еф. 4, 28).

Я, звісно, не закликаю шановного читача одразу ж після прочитання цієї статті поринути в добування грошей «з повітря», не приносячи жодної користі людству, наживаючись на чужій біді чи хибах, збивати капітал на одуренні довірливих простаків чи займатися іншими видами бізнесу, де винагорода успішного бізнесмена має вимірюватися не в грошах, а в роках позбавлення волі з конфіскацією майна. Є чимало гідних способів застосувати свої труди й таланти. І коли вже ми починали розмову з Каїна та Авеля, то відзначимо, що Авель аж ніяк не сидів склавши руки, а займався розведенням худоби.

Та я пропоную читачеві поставити самому собі просте запитання: чи прагну я досягти успіху в котрійсь справі, набути вищої кваліфікації і відповідного їй доходу? Якщо ні, чому? Тому що я прагну ідеалу ненабутливості, зневажаю марноту й спокуси цього світу, боюсь втратити внутрішню зібраність і молитву в робочій метушні? Чи ж тому, що мені не хочеться напружуватись і докладати зусиль, я боюсь змін у своєму усталеному житті й не зважуюсь проміняти погано оплачувану, але стабільну роботу на більш цікаву нову?

Якщо ви цілісні та органічні у своїй аскетичній простоті, і якщо, простуючи світом, як убогий мандрівник, ви не просто блукаєте від безвиході, а довірливо йдете за Христом, намагаючись відірватися від мирського тяжіння, подібно до птахів небесних, — ви, звісно, обрали благу участь і варто щиро порадіти за вас. Та не всі, на жаль, можуть умістити в собі цю міру праведності. Нерішуча лінива людина, яка побивається через свої малі статки і наполегливо просить у щедрого Небесного Отця збільшення щоденного мізерного раціону, має до цього прохання долучити свою не менш наполегливу працю на благо ближнім, і Церкві, і собі. А наполеглива праця, цілком імовірно, приведе до покращення добробуту — але вже не як заборонений плід, а як гідна нагорода, бо вартий робітник утримання свого (Мф. 10, 10).

Переважна частина мотиваційних висловів та гасел — це просто життєва мудрість без яскраво вираженого релігійного забарвлення. «Зробіть перший крок. Сміливе подолання одного маленького страху дає вам мужність, щоб зробити другий крок». «Не бійся, що не вийде. Бійся, що не спробуєш». «Є три пастки, які крадуть щастя: жаль за минулим, тривога за майбутнє і невдячність за прийдешнє».

І що поганого в системах ефективної організації робочого часу? Хіба є в них протиріччя словам апостола Павла: Цінуйте час, бо дні лукаві... (Еф. 5, 16)? А поради можуть бути різні. Навіть комічні, на кшталт методу «з’їсти жабу»: якщо передусім зранку ви мусите з’їсти живу жабу, розрадою може бути те, що це найгірше, що може статися з вами за весь день. Тут жаба порівнюється з найбільш неприємною і важливою справою, яку належить зробити сьогодні. Тягнучи з нею, ми нервуємо й відкладаємо інші справи, а слід діяти без зайвих роздумів і зволікань — просто взяти й зробити. А ще є система GTD (get thing done), система «помідорів» і чимало інших. Є багато комп’ютерних програм для структурування справ і впорядкування думок.

Фактично, численні елементи мотиваційних і тайм-менеджмент методик — це способи подолання зневіри, ліні, неорганізованості та боязкості. Ось і парадокс: якщо запитати у будь-якої розважливої віруючої людини, чи треба боротися зі зневірою, лінню, неорганізованістю і т. д., то почуємо: «Так!» А коли запитати: «Як ти плануєш боротися?» — що почуємо у відповідь? Або: «Я буду молитись — і Бог мені допоможе», або іще щось неконкретне. А як Бог порятує тебе від гріха, якщо ти сам нічого не робиш? Він може послати тобі ситуації, де ти «з-під батога» будеш змушений змінюватися, якщо схочеш вижити. Але внутрішнє рішення належить приймати самому, а це дуже непросто й вимагає, серед іншого, і мотивації, і підбадьорення, і дисципліни, і позитивних прикладів для натхнення!

Я не психолог за освітою і не вивчав досконально існуючі мотиваційні методи, тому остерігаюся робити категоричні заяви. Можливо, більш компетентний читач мене поправить. Та мені б дуже хотілося, щоб напрацьовані методики мотивації і тайм-менеджменту були прийняті на озброєння у церковному середовищі — звісно, в «очищеному» й поліпшеному вигляді. Для Церкви не первина сприймати цілковито сторонні (а часом і ворожі) явища, змінюючи їх і наповнюючи новим змістом.

А поки не створено «православно-мотиваційних» тренінгів, я хотів поставити запитання: чи варто священику замість чергової, N-ної єпитимії призначати каянику, лінивцю-дармоїду, пройти курс мотивації і тайм-менеджменту в одній із мирських, але перевірених та адекватних навчальних організацій? Адже посилав святитель Василь Великий своїх духовних чад на виховання до язичницьких філософів, та ще й нарікав, що не може переконати християн займатися масово!

Мені можуть заперечити: Церква вже має свою систему тренінгів! Це система постів та інших аскетичних обмежень, які досить ефективно формують волю й уміння підпорядковувати тіло духу, виховують дисципліну. Безперечно, мотивація без дисципліни залишиться хіба невтіленою емоцією, нездійсненим очікуванням. Але і в цього аргументу також є істотний недолік — сама по собі сила волі може так і залишитися нікуди не спрямованим вектором сили, якщо людина нерішуча, боязка, мучиться комплексом невдахи чи просто не знає, як їй свої сили застосувати на пожиток. Як у спорті: самої по собі функціональної підготовки та витривалості не достатньо ні у футболі, ні в боксі, якщо нема на додачу відповідної техніки й «заряду на боротьбу». Не дарма психологічній підготовці (читай — «мотивації») спортсменів приділяється величезна увага.

І наостанок хочу ще раз розставити акценти: ми покликані, у першу чергу, прагнути до Царства Небесного, а вже в другу чергу — працювати в поті чола. Тому моя стаття не для тих, хто викладається на роботі на всі сто, виховує дітей, доглядає старих батьків, але при цьому має кошти для пожертви тим, хто потребує допомоги, і, падаючи ввечері від утоми, знаходить півгодини для читання та молитви. Натомість тим, хто на роботі встигає десять разів «перекурити», попити чаю за плітками та анекдотами, розставити «лайки» в соцмережах і ввечері під пиво скаржиться друзям на нестачу грошей — потрібна і ця стаття, і краплина мотиваційної мудрості від Фаїни Раневської: «Якщо ти чекаєш, що хтось прийме тебе „таким, як ти є“, то ти просто ліниве <censored>... Тому що зазвичай „такий, як є“ — видовище сумне. Змінюйся, скотино. Працюй над собою. Або здохни на самоті». Трохи суворо, але цілком дієво для тих, кого не проймають благоуханні проповіді з амвону.</censored>