Ми постійно кудись біжимо. Постійно прокручуємо в голові тонни непотрібної інформації. Встигнути! Наздогнати! Не відстати! Здається, є лише одна думка, здатна хоча б на мить вирвати людину з жорсткого ритму вселенських щурячих перегонів...
«...— Дідусю...
— Що, Дуг?
Дуглас проковтнув слину, заплющив очі й уже з темряви видихнув:
— Смерть — це коли ти сам-один на пароплаві й він відпливає та везе тебе геть, а всі твої рідні залишаються на березі?
Дідусь звірився з хмаринами, а тоді ствердно хитнув головою.
— Приблизно так, Дугласе. А чому ти про це спитав?»
В житті кожної людини є момент першого усвідомлення власної смертності. Мова йде не про абстрактне «я колись помру», яке можна вимовити за обідом, продовжуючи при цьому жувати шмат м’яса. Ні, коли така думка приходить по-справжньому — в якому б віці це не трапилось, — вона пронизує тебе наскрізь. Заплющуєш очі — достоту як юний герой роману Бредбері — і з жахом відчуваєш під ногами хитку палубу пароплава, відпливати геть на якому доведеться колись зовсім наодинці.
Швиденько відкривши очі, дивишся навсібіч. Куди вони всі? Для чого? Навіщо?... В цю хвилину весь світ здається суцільною підробкою. Хочеться скинути все на одну купу й підпалити — не розбираючись, де брехня, а де правда.
Ти помреш. Твої легені перестануть дихати, а серце — штовхати кров. Твоє тіло поступово віддасть своє тепло зовнішньому світові, а потім — розкладеться на елементи й стане комусь їжею — так само, як раніше хтось був їжею для нього самого. «Вернешся в землю, бо з неї ти взятий» .
Страшно. І від цього страху, всупереч здоровому глуздові, намагаєшся втекти. Мотлох, який оточує тебе і який ось-ось уже мав бути у вогні, стає для тебе жаданою схованкою. Раптом розумієш, «куди вони», «для чого» й «навіщо». За прикладом тих, хто поряд, пірнаєш у вир метушні, повністю заглибившись у щось надзвичайно «потрібне» й «важливе» — аж доки смерть, нагадавши про себе, знову поверне тебе до реальності.
А потім — знов усе по колу...
Смішно, сумно й гидко, коли жінка, яка старішає, панічно «омолоджує» себе за допомогою кілограмів макіяжу і викличного одягу. Вона схожа на Бабу-Ягу, що перевдяглася Білосніжкою. Мабуть, приблизно той самий вигляд мають усі спроби ветхого світу (і нас — ветхих від самого народження людей) зобразити із себе щось вічне і самодостатнє. Здається, найжахливішим із усього, до чого додумався ушкоджений людський розум у гонитві за безсмертям, є так зване кріозберігання. Спустивши з «пацієнта» кров і обробивши тіло певними препаратами, його вміщують головою донизу до спеціального контейнера й заморожують — в непевній надії на воскресіння через кілька десятків чи сотень років. Людям, у яких немає достатньої суми грошей, пропонується бюджетний варіант — консервування мозку.
Незважаючи на те, що більшість учених скептично ставиться до самої можливості зберігання організму в замороженому стані, послуга має певний успіх. Розміщений поблизу Москви кріоцентр нещодавно здобув свого тринадцятого клієнта.
О, яка ж зворушлива ця віра в прогрес!..
Особисто у мене, коли чую про подібні речі, перед очима пропливають зовсім не райдужні картинки з «Голови професора Доуеля»...
В той час як «секулярний» матеріалістичний світогляд вважає життя людини закінченим із життям тіла, а продовження цього життя на якомога довший термін — найвищим благом, існує ще один підхід, який о. Александр Шмеман називає «релігійним». Цей підхід навпаки намагається примирити людину зі смертю — аж до зображення останньої у вигляді «бажаної та благої».
Але тіло не скафандр, який можна викинути після використання, і вже тим більше не «в’язниця для вільного духу». Людина від початку створена для життя в обох світах: і духовному, і матеріальному. Розлучення з будь-яким із них є глибоко протиприродним. Звідси — неподоланний страх перед загибеллю, який для християнина є більш органічним, ніж різноманітні спроби «примирення».
Попри це, тимчасовий розрив між душею і тілом — необхідний етап повернення людини до повноти життя, втраченої в результаті гріхопадіння. Як зауважує о. Сергій Булгаков, силою Божественного Промислу «смерть стала вже благодіянням — порятунком від життя на зачумленій землі, оскільки дурної безкінечності смертного життя, простої відсутності смерті <...> людська природа не змогла б витримати <...>. Смерть перетворилася на необхідний акт життя, а загробне існування — на невідомий, але рятівний шлях зростання і зміцнення духу».
Важко почути шепіт смерті крізь шум і брязкіт цього світу. Прислухатися до її слів — через страх, що просочується до серцевини кожного нерва — ще важче... А насправді вона говорить про любов — те єдине, над чим не владна. Вона каже, що все інше, як би ти за нього не чіплявся, зникне, не маючи змоги подолати кордони часу. Хоч пророцтва й існують, — та припиняться, хоч мови існують, — замовкнуть, хоч існує знання, — та скасується, любов же ніколи не перестає (1 Кор. 13:8).
Навіть найменший вчинок в ім’я любові незрівнянно вищий, ніж подвиг, здійснений для підтримання власного іміджу. Захоплюючись міражами, якими ветхий світ так щедро годує своїх рабів, ми постійно закриваємо очі на цю істину. Лише пам’ять смертна — а її, виявляється, нелегко втримати перед собою! — може змусити нас хоча б іноді вириватися з полону повсякденної метушні. Парадоксальним чином, граничний прояв влади світу над людиною стає початком її звільнення.
Христос народився! Дві тисячі років тому Любов неподільно з’єдналася з людською природою. Вічність — поряд. Треба просто відчинити їй двері.
Будьте счастливы.....