Ми знашлися!

Надто нескромно писати про себе, наперед прошу вибачення у всіх читачів, але ж дуже кортить розповісти про чудо, яке з нами трапилось. Із людьми, яких ви іноді зустрічаєте в «Отроку» у вигляді таких мале-е-есеньких літер під текстом. Отож, автори ми обидва. Ще не бачивши один одного, ми зустрілися на сторінках цього журналу. Ми разом читали «Отрок», сидячи в різних квартирах і навіть у різних містах...


Ми не прагнули знайомства, а коли все ж таки познайомилися та полюбили один одного, то ще деякий час бентежилися, сумнівалися, зважували усі «за» та «проти»… Ну, як зазвичай роблять двоє дорослих нудних людей, котрі ніяк не можуть повірити, що ось вони, нарешті, знайшлись. Загалом, те, що ми разом, — явне чудо, яке Бог сотворив за допомогою «Отрока», червневого дня та однієї машини. А якщо трапилось чудо, то треба про нього розповісти та подякувати Богу за все.

У 27 років вже можна замислитися, чому кохання всього твого життя «запізнюється» і чи буде цьому край. Особливо сильно про це починаєш задумуватись, якщо почитати, яким має бути християнський шлюб, а потім глянути довкола. Не те що православних наречених — віруючих друзів та знайомих я не мала. Щоразу я йшла до храму одна та поверталася з нього одна. Якщо хочеш вийти заміж, зустріти ту саму людину, треба про це молитися. Та молитися заважали сумніви: а раптом не готова до таких серйозних змін, або час ще не прийшов, або я якась не така… Хотілося не просити настійливо, а ніби боязко заявити про себе — і лишити все на волю Божу… У цьому мені дуже допомогла блаженна Ксенія Петербурзька, у каплицю якої на Смоленському цвинтарі Санкт-Петербурга я потрапила майже випадково, коли гостювала в родичів. «А давай з’їздимо до блаженної Ксенюшки?» — «А давай!»

Там, біля каплиці, люди не просто стояли — линули до стін, навіть ще не увійшовши всередину. Ставили свічки, писали на аркушах свої прохання до блаженної Ксенії або завмирали просто так, як завмирають в обіймах рідної людини. На пам’ять мені дісталася невеличка книжка із фотографіями Смоленського храму, житієм Ксенії Петербурзької та щирими листами найрізноманітніших людей, яким вона допомогла — одужати, вилікувати дітей, влаштуватися на роботу, зустрітися та одружитися… Чомусь я дуже полюбила перечитувати ці листи-свідчення. «Дякую блаженній Ксенії, що познайомила мене із моїм найдорожчим та найбільш коханим…» Хотілося радіти за цих людей, проте молитися самій — допоможи позбавитися самотності! — все одно бракувало духу. Напевно, Ксенія Петербурзька теж знала про мою слабкість.

Одного разу у книжковій крамниці я побачила новий журнал із веселим дівчатком на обкладинці. Православний журнал для молоді? Цікаво. До нас у Крим зрідка щось таке потрапляло, а тут і фотографії цікаві, і заголовки нібито обіцяють щось нове. Той номер я читала майже потай і дуже жадібно, тому що у ньому говорилося якраз про те, про що хотілося читати нескінченно. Слова «Бог», «молитва», «розкаяння», «смирення», «любов», які у звичайному житті викликали болісне зніяковіння і про які у мене ніколи не виходило казати вголос, тут звучали легко, природно та навіть радісно! Я не жалілася на життя, в якому було помірно роботи й помірно відпочинку, а тут виявилося, що у мене повно сумнівів та питань, без відповідей на які неможливо жити далі. І довелось наважитися. Там була електронна адреса — я написала листа, без особливого сподівання, просто так. І коли прийшла відповідь із Свято-Троїцького Іонінського монастиря, навіть не одразу зрозуміла, що це все, таке добре, щире, — мені… І не тільки відповіли, але й запропонували писати ще!

Жити стало краще, жити стало веселіше. Я писала, читала, із задоволенням летіла додому зі свіжим номером «Отрока» або, навіть не доходячи до дому, влаштовувалася на теплих плитах набережної, поблизу моря. Одного разу взимку я натрапила на оповідання, яке дуже сподобалося, і я машинально глянула у правий нижній куток. Там стояло прізвище автора. «От би побачити людину, яка так пише!» — подумала й забула.

Іноді, якщо нам чогось бажається, ми зітхаємо: «Звісно, от було б у мене… (потрібне підкреслити), я б тоді…» А з’являється шанс — тільки простягни руку, зроби крок, зроби хоч що-небудь! — і починаються сумніви. Чи треба це мені, а може, потім? Ось і мені хотілося познайомитися з людьми, які роблять «Отрок», із православною молоддю взагалі — проте коли мене запросили у похід, отут же, у Криму, я ще довго вагалася та сумнівалася. «Вони там усі особливі, розумні, віруючі, знають і те, і це — а я? Тільки осоромитись». І все ж таки похід був, і була Літургія у горах, у прадавньому печерному храмі Донаторів — під самим небом і сонцем, котра переборола мою дурну впертість.

Хоча не зовсім так. Коли мої нові друзі знову запросили мене цього разу до себе у Київ, почалася та сама історія, проте під новою назвою. Сіквел «Та що ви, та я ж вам завдам клопоту…» був дуже довгим, нудним та загрожував перерости у серіал, але ж тут мені дали відпустку, всі проблеми вирішилися якось самі по собі, й не їхати вже було неможливо.

Краще одного разу побачити, ніж сто разів почути, — це стало зрозумілим одразу. У київському ботанічному саду розквітли величезні, немов хмари, липи, Іонінський монастир, кращий за будь-які описи, вражав та притягував. У редакції можна було затишно пити чай, ділитися новинами. І раптом виявилося, що за мною скоро заїде «один молодий чоловік», який недавно придбав автомобіль і чи то сам виявив бажання бути корисним, чи то його попросили показати мені Київ… Я запитала, як його звати, — і мені назвали ім’я того самого автора, з яким я хотіла познайомитися.

Далі, як би мовила Аліса, було все дивніше та дивніше, чудесніше та чудесніше. І дякувати Богу, тому що нікому іншому такі веселі чудеса не під силу. Нас ніби підхопило теплою живою хвилею. Можна сказати, що ми й самі не помітили, як вже планували весілля, сидячи за столиком якогось кафе. Коли разом, то взагалі все одно сидіти, стояти чи йти — головне, щоб разом. Тепер, коли мої знайомі висловлюють побоювання, пов’язані із пошуком другої половинки (де ж, коли ж, а може, вже запізно?), я намагаюся їх заспокоїти. Адже можна не тільки засмучуватися та панікувати, можна чекати та готуватися, поки є час. Вчитися любити та приймати усе, що трапляється, навіть наперекір нашим мріям та планам, а коли настане якась невідома нам мить — трапиться чудо, все вийде.

Опублiковано: № 3 (33) Дата публiкацiї на сайтi: 21 July 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 20 з 20
19:21 17.02.2011 | Маша
Никогда не комментировала статьи, а тут не могла сдержаться.Очень рада за вас. Побольше таких статей.Просто каждой и каждому хочется найти своего (ю) единственного (ою) и родного (ю), но чем старше становишься тем чаше приходят мысли в голову, что ты недостойная этого, что одиночество это твой крест, который нужно нести безропотно, что чудо может произойти, но не с тобой. А когда я читала эту статью, то хотелось заплакать, от радости за автора. И понимаешь, что у Бога все возможно просто всему свое время.
19:08 03.08.2009 | Ксю
Спасибо вам!это здорово!
23:12 23.10.2008 | Ekaterina
А я просто плакала, когда читала :)Спаси вас Господи!
07:47 09.10.2008 | Людмила
Спасибо за красивую историю.В сердце живёт надежда, что чудеса случаются.
13:04 14.09.2008 | Вячеслав
Господи! Спасибо Тебе!!!...за все!!! и за нее)))
21:52 11.09.2008 | galiunia
Слава БОГУ! радостно, как будто это произошло со мной. Почти так же и со мной было:только после многих лет блужданий и ошибок, в тупике отчаяния после молитвы впервые в жизни из самой глубины души. Он встретился мне как будто случайно, через несколько часов беседы сказал:"Вы знаете, я этого никому не говорил, не чувствовал такого, но мне кажется, что Вы моя судьба". И вот мы уже 21 год вместе. А как оказалось,встретились на Крестовоздвиженье...СЛАВА ТЕБЕ, БОЖЕ НАШ!Господи, не отними, что дал!
13:47 31.08.2008 | Сергей
Замечательно! =)
13:23 24.08.2008 | Marina
Спаси вас Господи!
Пишите еще!
Слава Богу, главное уметь ждать и надеяться на Бога! Сохраните все самое лучшее до конца, т.е. до будущего начала.
17:03 26.07.2008 | Виктор
Дай Бог Вам счастья!
15:33 26.07.2008 | Христина (24)
Да благословит вас Бог!
История о доверии Богу
Уповающий же на Господа не постыдится во век!

20:55 24.07.2008 | Вит
Красиво!
Стучите и отворят, идите и придёте, молитесь и вымолите... и т.д.
17:21 24.07.2008 | Ольга
Отличная статья.
самое интересное, что как раз сегодня я на эту тему размышляла.Открываю "Отрок"..,а вот и ответ...

13:56 24.07.2008 | Ozzi
Очень рада за Вас. И в своей жизни я встречала такую же счастливую историю. Почаще бы так, с Богом... Терпенья вам обоим, и любви)))
17:33 23.07.2008 | Ioanna
Что-то похожее в "Отроке" уже было. Кажется тогда был опрос. Похожая история звучала в ответах. Но суть не в том. Я подумала: а мне можно писать в "Отрок", имея спец.образование и зарисовки?
Но это были - мысли про себя ;) Попробовать немного боюсь, хотя опыт работы уже есть.
22:35 22.07.2008 | Ylaria
Дай Бог вам счастья на многая лета!!! Хорошо написано!
20:49 22.07.2008 | Руслан
Слава Богу,к-е счастье найти свою половину.Вы выполнили жизненную задачу.Впереди др.
18:55 22.07.2008 | Наталия
Здорово!!!!Я очень за Вас рада!!!!!
09:32 22.07.2008 | Сергий
Спасибо автору за статью, побольше бы таких историй в жизни.
08:19 22.07.2008 | Алексей
Автор, пиши еще!
22:56 21.07.2008 | MaxParty
Все как в кино!)))Очень мило!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: