Надто нескромно писати про себе, наперед прошу вибачення у всіх читачів, але ж дуже кортить розповісти про чудо, яке з нами трапилось. Із людьми, яких ви іноді зустрічаєте в «Отроку» у вигляді таких мале-е-есеньких літер під текстом. Отож, автори ми обидва. Ще не бачивши один одного, ми зустрілися на сторінках цього журналу. Ми разом читали «Отрок», сидячи в різних квартирах і навіть у різних містах...

Ми не прагнули знайомства, а коли все ж таки познайомилися та полюбили один одного, то ще деякий час бентежилися, сумнівалися, зважували усі «за» та «проти»… Ну, як зазвичай роблять двоє дорослих нудних людей, котрі ніяк не можуть повірити, що ось вони, нарешті, знайшлись. Загалом, те, що ми разом, — явне чудо, яке Бог сотворив за допомогою «Отрока», червневого дня та однієї машини. А якщо трапилось чудо, то треба про нього розповісти та подякувати Богу за все.

У 27 років вже можна замислитися, чому кохання всього твого життя «запізнюється» і чи буде цьому край. Особливо сильно про це починаєш задумуватись, якщо почитати, яким має бути християнський шлюб, а потім глянути довкола. Не те що православних наречених — віруючих друзів та знайомих я не мала. Щоразу я йшла до храму одна та поверталася з нього одна. Якщо хочеш вийти заміж, зустріти ту саму людину, треба про це молитися. Та молитися заважали сумніви: а раптом не готова до таких серйозних змін, або час ще не прийшов, або я якась не така… Хотілося не просити настійливо, а ніби боязко заявити про себе — і лишити все на волю Божу… У цьому мені дуже допомогла блаженна Ксенія Петербурзька, у каплицю якої на Смоленському цвинтарі Санкт-Петербурга я потрапила майже випадково, коли гостювала в родичів. «А давай з’їздимо до блаженної Ксенюшки?» — «А давай!»

Там, біля каплиці, люди не просто стояли — линули до стін, навіть ще не увійшовши всередину. Ставили свічки, писали на аркушах свої прохання до блаженної Ксенії або завмирали просто так, як завмирають в обіймах рідної людини. На пам’ять мені дісталася невеличка книжка із фотографіями Смоленського храму, житієм Ксенії Петербурзької та щирими листами найрізноманітніших людей, яким вона допомогла — одужати, вилікувати дітей, влаштуватися на роботу, зустрітися та одружитися… Чомусь я дуже полюбила перечитувати ці листи-свідчення. «Дякую блаженній Ксенії, що познайомила мене із моїм найдорожчим та найбільш коханим…» Хотілося радіти за цих людей, проте молитися самій — допоможи позбавитися самотності! — все одно бракувало духу. Напевно, Ксенія Петербурзька теж знала про мою слабкість.

Одного разу у книжковій крамниці я побачила новий журнал із веселим дівчатком на обкладинці. Православний журнал для молоді? Цікаво. До нас у Крим зрідка щось таке потрапляло, а тут і фотографії цікаві, і заголовки нібито обіцяють щось нове. Той номер я читала майже потай і дуже жадібно, тому що у ньому говорилося якраз про те, про що хотілося читати нескінченно. Слова «Бог», «молитва», «розкаяння», «смирення», «любов», які у звичайному житті викликали болісне зніяковіння і про які у мене ніколи не виходило казати вголос, тут звучали легко, природно та навіть радісно! Я не жалілася на життя, в якому було помірно роботи й помірно відпочинку, а тут виявилося, що у мене повно сумнівів та питань, без відповідей на які неможливо жити далі. І довелось наважитися. Там була електронна адреса — я написала листа, без особливого сподівання, просто так. І коли прийшла відповідь із Свято-Троїцького Іонінського монастиря, навіть не одразу зрозуміла, що це все, таке добре, щире, — мені… І не тільки відповіли, але й запропонували писати ще!

Жити стало краще, жити стало веселіше. Я писала, читала, із задоволенням летіла додому зі свіжим номером «Отрока» або, навіть не доходячи до дому, влаштовувалася на теплих плитах набережної, поблизу моря. Одного разу взимку я натрапила на оповідання, яке дуже сподобалося, і я машинально глянула у правий нижній куток. Там стояло прізвище автора. «От би побачити людину, яка так пише!» — подумала й забула.

Іноді, якщо нам чогось бажається, ми зітхаємо: «Звісно, от було б у мене… (потрібне підкреслити), я б тоді…» А з’являється шанс — тільки простягни руку, зроби крок, зроби хоч що-небудь! — і починаються сумніви. Чи треба це мені, а може, потім? Ось і мені хотілося познайомитися з людьми, які роблять «Отрок», із православною молоддю взагалі — проте коли мене запросили у похід, отут же, у Криму, я ще довго вагалася та сумнівалася. «Вони там усі особливі, розумні, віруючі, знають і те, і це — а я? Тільки осоромитись». І все ж таки похід був, і була Літургія у горах, у прадавньому печерному храмі Донаторів — під самим небом і сонцем, котра переборола мою дурну впертість.

Хоча не зовсім так. Коли мої нові друзі знову запросили мене цього разу до себе у Київ, почалася та сама історія, проте під новою назвою. Сіквел «Та що ви, та я ж вам завдам клопоту…» був дуже довгим, нудним та загрожував перерости у серіал, але ж тут мені дали відпустку, всі проблеми вирішилися якось самі по собі, й не їхати вже було неможливо.

Краще одного разу побачити, ніж сто разів почути, — це стало зрозумілим одразу. У київському ботанічному саду розквітли величезні, немов хмари, липи, Іонінський монастир, кращий за будь-які описи, вражав та притягував. У редакції можна було затишно пити чай, ділитися новинами. І раптом виявилося, що за мною скоро заїде «один молодий чоловік», який недавно придбав автомобіль і чи то сам виявив бажання бути корисним, чи то його попросили показати мені Київ… Я запитала, як його звати, — і мені назвали ім’я того самого автора, з яким я хотіла познайомитися.

Далі, як би мовила Аліса, було все дивніше та дивніше, чудесніше та чудесніше. І дякувати Богу, тому що нікому іншому такі веселі чудеса не під силу. Нас ніби підхопило теплою живою хвилею. Можна сказати, що ми й самі не помітили, як вже планували весілля, сидячи за столиком якогось кафе. Коли разом, то взагалі все одно сидіти, стояти чи йти — головне, щоб разом. Тепер, коли мої знайомі висловлюють побоювання, пов’язані із пошуком другої половинки (де ж, коли ж, а може, вже запізно?), я намагаюся їх заспокоїти. Адже можна не тільки засмучуватися та панікувати, можна чекати та готуватися, поки є час. Вчитися любити та приймати усе, що трапляється, навіть наперекір нашим мріям та планам, а коли настане якась невідома нам мить — трапиться чудо, все вийде.