Спроба аналізу
В наш час кочовими стають навіть ті племена, які, здавалося б, ніколи такими не були. Цілі народи переміщуються по земній поверхні. І причини, й наслідки цього процесу змушують задуматись про перспективи. В тому числі й наші власні.
Серед багатьох причин міграції перше місце належить економічному фактору. Жага до кращого життя (а часто — і просте бажання вижити) зганяє людей із насиджених місць і веде на пошуки нових земель. Так в кінці п’ятнадцятого століття іспанці «прокладали» новий шлях до Індії; так в кінці дев’ятнадцятого українці піднімали канадську цілину.
Не секрет, що сьогодні багато держав зіштовхнулося з серйозними проблемами, пов’язаними з трудовою міграцією — легальною і нелегальною. Уряди країн-«донорів» — принаймні напоказ — непокояться через відтік найкращої частини кадрів за кордон; жителі розвинутих європейських країн скаржаться на армії чужинців, які паразитують на системах соціального забезпечення та руйнують культуру старої Європи.
Втім, що посієш, те й пожнеш. Процес саморуйнування Європи — повільний, але незворотний — почався вже кілька століть тому. «Матеріальним» його рушієм став капіталізм — суто європейське творіння.
Сьогодні капіталізм («ринкову економіку») прийнято вважати найбільш цивілізованим і, головне, еталонним шляхом господарського розвитку. Все гучніше звучать голоси проти, але «ринкова» неоліберальна модель досі пропонується країнам Третього світу як панацея від усіх бід. При цьому «добрі дядечки» з різних фондів і кредитом під величезні відсотки допоможуть, і хорошою порадою: де соціалку урізати, а де пенсійний вік підняти. Лишається вирішити одну лише проблему: знайти Третьому світові свій власний третій світ — адже капіталізм невіддільний від експлуатації колоній.
Невдоволеним європейцям варто було б згадати, як їх предки — уже «просвічені» Гоббсом і Вольтером — з відома і за підтримки влади займалися нарко- і работоргівлею; як захоплювали землі й дорогоцінні метали; як знищували інші народи й культури. Тоді питання про те, хто ж усе-таки паразит, набуде трохи іншого забарвлення.
Використовуючи ресурси колоній, Англія, Голландія, Франція та інші країни активно розвивали свою національну економіку. Але капітал за своєю природою прагне до стирання кордонів; товари — в тому числі, й робоча сила — не терплять перешкод. Тому величезні маси людей зриваються з місця і прямують туди, де є попит на працю.
Незважаючи на лозунги правих політиків («Франція для французів!» і т. п.), Європа сьогодні не може обійтися без іноземної робочої сили. По-перше, її власне населення невпинно старіє та вимирає; по-друге, європейці часто не хочуть виконувати ті види роботи, на які погоджуються вихідці з Третього світу.
Що стосується нелегальної міграції, її теж на даному етапі ліквідувати неможливо. Прийняття обмежуючих законів лише погіршує ситуацію, збільшуючи кількість нелегалів. І для цього є свої причини.
З одного боку, розрив між рівнем добробуту країн «золотого мільярда»* і Третім світом невпинно зростає — не в останню чергу за рахунок ресурсів, які викачуються з того ж Третього світу. Процес грабунку колоній, що почався на світанку капіталізму, лише набув більш цивілізованого вигляду. Маленький приклад: якщо в 1960 році Танзанії було потрібно 200 мішків кави для обміну на імпортний трактор, то в 1990 році — вже 600. Звичайно, люди переміщуються туди, де легше вижити, навіть не маючи прав і соціальних гарантій.
* «Золотий мільярд» — вираз, який означає населення країн, що споживають непропорційно велику частину ресурсів планети. Зазвичай до них відносять країни ЄС, США, Канаду, Австралію та Японію.
З іншого боку — і це головне — роботодавцям вигідно використовувати дешеву й безправну робочу силу. Це знижує витрати виробництва, підвищує конкурентоздатність продукції. А тому нелегальна міграція буде існувати доти, доки капітал матиме з цього зиск.
В умовах інтенсивного руху мас дають про себе знати й інші, «нематеріальні» фактори європейського саморуйнування.
Перед лицем так званої «ісламської загрози» стає як ніколи очевидно: страх європейців перед «чужинцями» породжений, перш за все, відчуттям власної слабкості. Тоді як більшість іммігрантів належить до стійких традиційних культур, корінне населення втратило майже всі спільні орієнтири. Головну причину цієї утрати в кінці ХІХ століття озвучив Ніцше, заявивши про «смерть Бога» в західній свідомості. Поступово виштовхавши із себе власне ядро — християнство — духовний світ Європи розлетівся на тисячі різнокольорових уламків. Намагаючись їх зібрати, вона остаточно опустила свій погляд із неба на землю. І — почала гратися, наче дитина на руїнах власного будинку.
Як пише соціолог Сергій Кара-Мурза, «буржуазне суспільство... породило цілком новий тип культури — мозаїчний». Найяскравішим проявом цього типу культури, що дає змогу розгледіти всі хворобливі симптоми, є філософія постмодернізму.
По-перше, адепти цієї філософії в принципі заперечують можливість достовірності чи об’єктивності, а властиву для нашого часу втрату цінностей і авторитетів сприймають як позитивне явище. По-друге, відкидають будь-яку подобу порядку. При такому сприйнятті світу людина перетворюється на пластилін, з якого можна ліпити все, що завгодно: будь-яка мода може стати для неї істиною — хоча б на деякий час. Ні, вона не буде вірити в цю істину до кінця, лише гратиметься нею; і вона буде іронічно посміхатися, виконуючи вказівки закулісних ляльковиків...
Але це тема для окремої розмови. Зараз нам достатньо бачити, що духовно розслабленій, інертній Європі більше нічого запропонувати своїм «гостям» — вони сильніші й цілісніші. Саме в цьому й полягає роздута ЗМІ «ісламська загроза». Ніякого протистояння «мусульманського Сходу християнському Заходу» не існує — Захід давно перестав бути християнським; є протистояння живого — відмираючому.
Для України питання міграції більш ніж актуальне. Серед країн-донорів робочої сили вона знаходиться в числі перших. За різними оцінками, «на заробітки» за кордон виїхали від 4 до 7 мільйонів чоловік. Але не варто звинувачувати співгромадян у «нестатку патріотизму» чи ще чомусь подібному. Здебільшого, трудова еміграція — це вимушений крок. Рівень безробіття в Україні сьогодні досягає 8 %; за відсутності можливостей для еміграції він був би значно вищим. А годувати сім’ю на соціальну допомогу непросто, та й на зарплату в 1000 гривень — теж.
Цікаво, що при досить високому рівні безробіття в Україні існує півмільйонна нестача робочої сили. Одна з причин такого «різнобою» — незбалансований розвиток регіонів, і відповідно, нерівномірний розподіл робочих місць. Людині, яка втратила роботу в Західній Україні, не так просто переїхати в Луганську область, щоб поповнити там поріділі лави шахтарів. А враховуючи рівень техніки безпеки на вітчизняних шахтах, краще вже «махнути» за кордон...
Але мова йде не лише про малокваліфікованих працівників. В Україні відчувається також нестача кадрів із технічною освітою — зокрема, інженерів. Тут дає про себе знати інший перекіс: українські навчальні заклади готують спеціалістів, ніяк не враховуючи реальні потреби ринку праці. Потрібно одне, «модно» інше.
В такій ситуації владні чини заявляють, що залучення дешевої робочої сили з-за кордону не уникнути. Критики вбачають у цьому твердженні прихований підтекст: державна влада сьогодні обслуговує інтереси великого бізнесу, а він завжди був зацікавлений у здешевленні трудових ресурсів. До речі, частка зарплатні в собівартості української продукції сьогодні й так становить 6 % — проти сорока в розвинутих країнах. Не в останню чергу це пов’язано з сировинною спрямованістю української економіки, яка стрімко поглиблювалась протягом двадцяти років незалежності. На жаль, українському капіталу простіше й вигідніше торгувати сировиною, аніж розвивати виробництво.
Також готовність імпортувати робочу силу може свідчити про небажання держави вирішувати проблеми у сфері освіти.
Хоча необхідність залучення іноземної робочої сили й видається для України сумнівною і вигідною лише певним колам, напливу трудових іммігрантів усе одно не запобігти. Як показує світовий досвід, якщо бізнес захоче використовувати трудові ресурси, він це зробить будь-яким шляхом — легальним чи нелегальним. А ніш для нелегального працевлаштування в Україні набагато більше, ніж у тій же Західній Європі. Тому буде краще, якщо «прибульці» влаштовуватимуться на роботу офіційно: так із їх зарплатні хоча б будуть поповнюватись відповідні фонди. Крім того, на «легальному становищі» у них з’явиться більше можливостей для боротьби за достойні умови праці, а це в інтересах і корінного населення також.
І не варто сприймати всерйоз зоологічний патріотизм вітчизняних правих сил. В довгостроковому періоді Україна не може бути для українців — так само, як і Франція для французів. Наша нація вичерпала свій демографічний потенціал. Навіть якщо кожна українська жінка народить двох дітей, а середня тривалість життя різко підвищиться до японського рівня (на 13 років), населення все одно зменшуватиметься — хоч і не такими жахливими темпами. Якщо ж збережеться наявна тенденція, до 2050 року нас лишиться не більше 36 мільйонів.
За таких умов гіпотетичне вигнання «інородців» перетворить країну на безлюдну пустелю...
Рід іде й рід приходить (Еккл. 1, 4). Це природний процес, і його не зупинити; очевидно, з часом нам доведеться стати трошки більш темношкірими (а може, й розкосими). Але зоологічна «чистота раси» має турбувати християнина менше за все — адже у Христі немає ні грека, ні іудея (Кол. 3, 11). А ісламська чи будь-яка інша подібна «загроза» — це наслідок не фізичного, а духовного вимирання нації.
Ослаблена після радянських десятиліть, народна свідомість тепер піддається руйнуванню з іншого боку. З легкої руки вітчизняних ЗМІ ми прагнемо до Європи — не помічаючи її трупного запаху, і намагаємось мавпувати «європейські цінності» — не усвідомлюючи навіть, що означає ця смислова абракадабра.
Прекрасна ілюстрація того, що «мозаїчна культура» пускає коріння і в наших широтах, — потворний автомобільний сувенір, який часто можна побачити в маршрутках: симбіоз ікони, компакт-диска і китайського брязкальця. А людьми, що втрачають ґрунт під ногами, найлегше маніпулювати: вони з однаковою легкістю «ведуться» на рекламу як жуйки, так і політичних сил. За таких умов, наплив іноземного населення лише пришвидшує процес розщеплення культури, вигідний різноманітним маніпуляторам.
Але хто сказав, що умови не можна змінити? Адже кожен із нас — творець навколишнього світу. Відродження християнства могло б відновити духовне обличчя народу, створити умови для його виживання. І це справа не держави, яка стала придатком капіталу, а кожного окремо взятого християнина. Приклад одного може стати наукою для тисяч.
Тільки так ми зможемо «увібрати» іммігрантів без шкоди для себе. Звичайно, мова навряд чи може йти про асиміляцію — мусульмани, наприклад, майже непохитні у вірі. Єдине, що нам лишається — укріплюватися «зсередини». Якщо ми хочемо, щоб нас поважали, треба бути достойними поваги.
Історія знає багато прикладів плідної взаємодії людей різних релігійних і культурних традицій. Російський філософ Костянтин Леонтьєв доводив, що саме за такої взаємодії можливе «цвітіння культур». Не виключено, що подібне очікує й нас. Але для цього необхідно відкинути «мозаїчну» розслабленість і зібрати духовний світ народу воєдино — починаючи, звісно, із себе самого.