Останній фільм режисера Денні Бойла — оскароносна кримінальна мелодрама «Мільйонер із нетрів» — бачиться мені чимось на зразок лакмусового папірця. Для одних історія простого індійського хлопчини, який за примхою долі стає національним героєм і володарем колосального виграшу — щось вульгарне і передбачуване, для інших — зворушлива й захоплююча розповідь про диво.
Джамаль Малік, потрапивши на телевізійну гру «Хто хоче стати мільйонером?», несподівано для всіх безпомилково відповідає на всі питання ведучого. Підозрюючи хлопчину в шахрайстві, ведучий здає його в поліцію.
Успіх підозрілий. Нам, глядачам, світове торжество цієї картини підозріле так само, як поліції підозрілий головний герой, який занадто легко відповідає на всі питання шоу. Всюдисуща іронія навчила нас завжди замислюватися: хто за це платить і кому це потрібно? Якщо копати глибоко, то «Мільйонера з нетрів» легко запідозрити в захисті ісламу лише тому, що головні герої — брати Малік — мусульмани за народженням, рано втрачають матір, яка гине під час погрому від рук індуїстів. Але хіба це правильно? Адже, з іншого боку, ми побачимо, що не Джамаль, який скоро виграє мільйони, а саме його брат, що пішов по кривій доріжці злочинів, перед новою «справою» буде молитися Аллаху.
Розгадка, мабуть, простіша, і праві не ті, хто шукає каверзи, а ті, хто готовий повірити казці й порадіти за іншого, ким би він не був — «капловухим губотяпом», мільйонером чи щасливим рознощиком чаю.
Уважний глядач із перших же кадрів «Мільйонера» згадає про інших дітлахів із нетрів — про підліткові банди «Міста Бога» (2002), а читач із хорошою пам’яттю, зрозуміло, пом’яне Діккенса. Але спільного у цих історій не так уже й багато. «Мільйонер із нетрів» — усе-таки не соціальна, а розважальна картина, в якій усе будується за законами мелодрами. Це означає, що зло карається, а добро торжествує тут і зараз, в рамках екранного часу.
На поверхні картини — найпростіші речі, на які емоційно відкликається будь-яка людина. Можна докорити режисерові за те, що він будує картинку з таких простих цеглин: це несподівана удача, всеперемагаюча любов, торжество справедливості, — а можна похвалити його за вдале їх поєднання. Можна було б сказати: «Та це просто здійснення американської мрії, історія збагачення». Але це не так. Бо кожен із нас пізнає в Джамалеві Маліку Івана-дурника й зрозуміє, що головний герой цієї казки — не долар і банківський чек, а людина.
Насамкінець хотілося б сказати, що левова частка успіху цього фільму, безумовно, належить дуже вдалому саундтреку. Саме ця динамічна й сучасна музика перетворює нехитру, загалом, картинку на щось більше. І в цьому — своя правда, адже говорити про Індію в кіно без музики просто неможливо. Чи не так?