Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/miloserdija_dveri_otverzi_nam-1.html

«Милосердя двері відкрий нам»

Монахиня Антонiя

Є в нашому суспільстві люди, які наче витиснені з життя, до них ставляться якщо не з презирством, то з підозрою та пересторогою, часто безпідставними. Ці люди утримуються окремо й, безумовно, викликають громадський осуд або, у кращому випадку, жаль. Повертаючись у суспільство, вони зазвичай не знаходять у ньому місця, їх мало де беруть на роботу, їх уникають, цураються, навіть лякаються. Це в’язні.

 

«Отрок» публікує матеріал, надісланий сестрами Миколо-Сольбінського монастиря (www.solba.ru). Там існує притулок для дівчат, ведеться соціальна робота, і в міру сил сестри надають допомогу й в’язням. Зібрані ними історії, на наш погляд, багато над чим дозволяють замислитися в дні Великого посту.

Якось учителька музики з нашого притулку розповіла про такий на перший погляд комічний випадок. На уроці вона зі старшими дівчатами (14–16 років) розучувала піснеспів «Милосердя двері відкрий нам...» композитора Березовського. Наші діти не знають політики й новин, але, очевидно, будучи десь у місті, чули прізвище Березовський, і їм воно видалося знайомим. Тому вони спитали вчительку: хто такий Березовський? Вона ж, навіть не подумавши, почала розповідати про того Березовського, прізвище якого тоді постійно звучало, що це страшна людина, олігарх, котрий те-то й те-то, тобто переказувала поширену громадську думку. Тоді одна з дівчат із надією спитала: «І він написав „Милосердя двері“?» Тут учителька зрозуміла свою помилку і, схаменувшись, почала пояснювати, що, звичайно, ні, що це зовсім інша людина, гарний композитор... Діти ж без тіні посмішки сказали: «А ми думали — покаявся». Смішно в цій ситуації було лише вчительці.

Коли вона потім розповідала нам цю історію, то говорила, що її найбільше вразила чиста дитяча віра, що будь-яка людина, як би вона не загрузла в гріхах, наскільки б темною не була її душа — будь-яка людина через покаяння здатна повністю змінити своє життя, зрости духовно й навіть досягти святості. Адже саме так і вчить нас Православна Церква і має безліч тому прикладів.

Ми ж не завжди так по-дитячому чисто віримо в людину, буваємо поспішні у своїх судженнях і не такі милосердні. Адже ж Господь вірить у кожного з нас і чекає на наше покаяння. У Посланні до Коринфян апостол Павло говорить, аби ми не були дітьми розумом, але на зле були немовлятами (1 Кор. 14, 20).

Народна мудрість мовить: «Жебрацької долі та арештантської неволі не зарікайся». В основі її лежить заповідь про милосердя, адже ніхто з нас не може з упевненістю сказати, що з ним точно такого ніколи не станеться. А якщо раптом станеться, то як нам тоді буде потрібне слово розради, підтримки або допомоги.

До нашого монастиря постійно приходять листи від в’язнів із різних тюрем Росії та ближнього зарубіжжя з проханнями про допомогу. З роками листів стає все більше й більше, зараз нам пишуть уже близько 200 осіб. І ми намагаємося допомагати в міру можливого кому словом, кому посилками з необхідними речами.

Наша Церква має великий, діяльний і дуже благотворний досвід роботи з в’язнями в тюрмах. Господь приводить цих людей до віри в різний спосіб: часто через священиків, які відвідують їх або правлять службу в тюремних храмах; комусь випадково потрапляє до рук Євангеліє чи Біблія, і він починає читати; когось приводить до віри сусід по камері.

Коли я виявила бажання відповідати на листи й відправляти посилки до місць позбавлення волі й стала цим займатися, то від багатьох чула докори й застереження, що всі ці люди просто гарні актори й вимагачі, що вони дуже добре вміють написати й чого тільки не розкажуть, що в них там свої якісь зв’язки... Але ж з нас Господь спитає не про їхню чесність, а про те, були ми милосердні, чи ні.

У кожному листі — життя людини, її світобачення, її горе, навіть сповідь, і найчастіше покаяння. І в кожному листі — шлях людини до Бога, Якого вона пізнає в ув’язненні. Трапляються особливі випадки, незвичайні особистості, але в простоті своїй люди також бувають незвичайні. І в мене давно вже виникла думка поділитися цим. Не для того, звичайно, аби всі відразу змінили своє ставлення до в’язнів. Вони відбувають покарання заслужено, серед них, безумовно, є небезпечні для суспільства люди, і пильність, обережність необхідні. Та головне — бачити образ Божий у будь-якій людині, навіть у запеклому злочинцеві, і вірити, що будь-яка людина здатна на покаяння і, з благодаті Божої, може змінитися. Можливо, коли-небудь згадавши про цих людей, ми будемо більш поблажливі та добрі до тих, хто зустрічається нам на шляху.

Ось уривки з деяких листів.

Раб Божий Павло, м. Пенза

"Мене звуть Павло, мені 27 років. Перебуваю я в колонії суворого режиму в місті Пенза. Сиджу я за вбивство людини, строк дали мені 10 років, і сиджу я вже 6-й рік.

Божим промислом я тепер парафіянин церкви, яка знаходиться на території колонії. Раніше я вірував у глибині душі в Бога (якщо це можна було назвати вірою), але я продовжував служити пристрастями плоті, що й привело мене до колонії суворого режиму. І, потрапивши до колонії, я не зразу прийшов до віри, я навіть перший час сам сміявся над парафіянами, які ходили до церкви. Можна собі уявити, що я був за тип: курив, пив, матюкався, постійно гнівався, капості всякі робив і багато що інше ганебне. Ішов час — рік, два, три. Я почав розуміти, що мене в житті нічого не цікавить, усе мені надокучило, будь-яке заняття мені видавалося безглуздим і непотрібним. Я почав шукати собі заняття, почав читати книги: історію, психологію, філософію, та нічого мене не влаштовувало — не те.

І одного разу ось що сталося. У нас у колонії є ПТУ, де ми навчаємося різних професій; дорога від ПТУ до барака проходить повз церкву. І ось, повертаючись із ПТУ до барака, я вирішив зайти до церкви й подивитися, як там усередині все влаштовано. Коли я зайшов до церкви й опинився серед ікон, то відчув душевний спокій, тепло, умиротворення, чого мені так бракувало серед мерзоті, ненависті й злості, які оточували мене. Мені захотілося лягти на підлогу й нікуди не йти, так мені було там добре.

Повернувшись до барака, я згадав, що колись один із в’язнів, перебираючи свої речі, дістав із сумки Біблію та віддав її мені. Я поклав її у свій баул, і вона в мене припадала пилом там до цього моменту. Я дістав Біблію і почав читати Старий Завіт — створення землі та неба. І тут я зрозумів: ось те, що мені потрібно, те, що я шукав. Я відчував, як моя зголодніла душа насичувалася Святим Писанням. Це було схоже на те, як у дитинстві мені мама або бабуся розповідали казку і як мені це подобалося.

Ось так я знайшов те, що шукав, свій сенс життя. Відтоді я почав відвідувати богослужіння і брати участь у житті Церкви. Слава Богу за все!"

Раб Божий Дмитро, Мурманська область

«Народився і жив до 21 року в місті Петергофі під Санкт-Петербургом. Хрестився в 1990 році в 10 років. Мене привела до Петергофського собору святих первоверховних апостолів Петра і Павла раба Божа Євгенія, яка стала моєю хрещеною. Таїнство здійснював на той час єдиний ієрей Григорій Ковальчук, і так вийшло, що за кілька тижнів він благословив мене прислужувати у вівтарі. І так чотири роки я був поруч з батюшкою, він заступив мені батька, якого в мене не було. Згодом я привів хреститися своїх атеїстів — тепер уже покійну бабусю рабу Божу Тамару, а тоді й матір рабу Божу Ларису. Сам потихеньку вчився читати церковнослов’янською, їздив з батюшкою на всі треби, іноді в хорі підспівував. У восьмий клас о. Григорій направив мене до школи при Санкт-Петербурзькій духовній академії та семінарії, яку окормляв митрофорний протоієрей Ігор Мазур, виконувач обов’язків намісника тоді ще не діючої як монастир Александро-Невської лаври. Самого о. Григорія через серйозні родинні обставини перевели до Санкт-Петербурга в Преображенський собор. Перший час я їздив до нього, доки його знову не перевели, а в 2010 році я дізнався, що батюшки не стало.

У семінарії, де тимчасово розміщувалася школа, мені пощастило ближче познайомитися з прекрасним духовним світочем наших днів, на жаль, тепер покійним владикою Іоанном (Сничовим), і незабаром він благословив мене на іподияконство. Але нечистий не дрімає, майже зразу на мене посипалися спокуси, я все кинув, і школу в тому числі. У 2001 році в результаті пиятик, гулянок і т. д. я вперше потрапив до в’язниці й одразу на великий строк.

У 2002 році мене етапували до цієї колонії. Перше, що впало в очі, — це храм прямо навпроти вахти. Коли в мене з’явилася можливість, я зразу пішов на сповідь, і після бесіди батюшка благословив мене на клірос і на інші послухи. Ось уже десятий рік, як Господь повернув мене в лоно Православної Церкви.

Наш храм Пресвятої Богородиці «Усіх скорботних радість» збудований і освячений 6 листопада 1994 року першим у місцях позбавлення волі Мурманської області. Уже п’ятий рік кожний священик нечисленної єпархії раз на рік повинен служити в цих місцях. Раз на два тижні нас відвідують різні батюшки. Найчастіше за всіх приїздять із Трифоно-Печенізького, найпівнічнішого монастиря, в основному намісник, ігумен Даниїл, іноді соборно служать. Зараз вирішується питання з настоятелем, можливо, призначать когось із монастиря. Це було б добре, оскільки в нас багато хто після звільнення залишається трудівниками в монастирі, а деякі послушниками. Ось, наприклад, колишній староста у ВК селища Ревда — зараз настоятель побудованого під його керівництвом подвір’я в місті Мурманську, ієромонах Геронтій..."

Раб божий Володимир, Вологодська область

"Пише Вам колишній засуджений до смерті, тепер довічно засуджений багатогрішний раб Божий Володимир.

Засуджений я був дуже давно, ще в кінці 80-х років, і по сьогодні несу цей свій тяжкий хрест. Раніше, за комуністичного режиму, судили дуже й дуже суворо, не так, як зараз. І що мені, найнікчемнішому, лишень не довелося перетерпіти й пройти за всі ці роки...

Наймилостивіший Господь і Пресвята Богородиця Заступниця не відвернулись і не залишили мене, окаянного грішника, й виявили до мене свою найбільшу любов і милість. Вони дали мені час і можливість зрозуміти й усвідомити все те, що зі мною сталося, і те, що я накоїв.

Життя моє повернулося так, що я опинився в цьому жахливому місці, і за здійснені злочини й гріхи я тепер і розкаююся. І в тому, що я опинився тут у в’язниці, я нікого не звинувачую, окрім самого себе.

В одиночній камері я просидів понад 10 років і пройшов через найважчі випробування та приниження. Я залишився сам і думав, що ніхто не в змозі мені допомогти. Я був ізгой, від якого всі відвернулися і про якого всі вже забули давно. І тільки один Господь і Божа Мати ніколи не полишали мене, грішного, і їхню присутність і заступництво я завжди відчував, навіть перебуваючи в одиночці, і коли впадав у повний відчай від безвихідності того становища, в якому я опинився зі своєї вини. І як мені, найнікчемнішому, відшукати слова й почуття вдячності, що на серці моєму, у душі моїй?!

За все вдячність Господу — за горе й хвороби, за випробування й труднощі, за любов і милість до мене, багатогрішного! Я лише прошу в молитвах і листах: пробачте всі мене, кому я вільно чи невільно завдав болю, страждання.

Мені зараз 51 рік, в ув’язненні я перебуваю вже понад 20 років, і в мене немає ні друзів, ні рідних, на яких я зміг би спертися і покластися в цей скрутний і тяжкий час для мене. І скільки ще триватимуть усі ці мої випробування, відомо лише одному Богові. Ось і мені тільки й залишається покладатись і сподіватись на Господа та Божу Матір і на їхню велику милість.

Хрещений я був ще в ранньому дитинстві, але до Господа прийшов й увірував у Спаса нашого Ісуса Христа тільки в 1993 році. І ця найвеличніша та найрадісніша подія в моєму житті сталася, коли я у світлі слова Божого побачив усі свої численні злочини й гріхи. І в цьому мені дуже допоміг наш дорогий батюшка отець Гліб Каледа. Тут, у в’язниці, я вперше у своєму житті був на сповіді в отця Гліба. Покаявся в тому, що вбив людину, і в інших своїх численних злочинах і гріхах. Слава Господу за все!

І я від усього серця дякую Господу й Цариці Небесній, що з їхньої милості мені в моєму непутящому та гріховному житті пощастило зустрітися й познайомитися з такою дивовижною людиною, таким пастирем, як наш батюшка отець Гліб.

З Промислу Божого й Пресвятої Богородиці у роки перебудови отець Гліб був одним з перших проповідників, які стали відвідувати тюрми й нести нам, окаянним злочинцям, грішникам, Світло, Істину, слово Боже.

Хвала й подяка Господу! Господь повністю змінив усе моє життя, і я, грішний, від усього серця дякую моєму Боженьці за всі ці милості до мене, найнікчемнішого. Адже Господь допоміг мені вибратися з того болота, в якому я загруз. І головне, Він дав мені час і можливість для мого покаяння і ще усвідомити все те, що мене і таких, як я, чекає після наших земних днів.

Слава Господу за всі милості!«

Раба Божа Олена, Республіка Марій Ел

«Звуть мене Олена, мені 32 роки. Маму й тата поховала, чоловік і синочок також залишили мене одну й пішли за моїми батьками. І ось я почала спиватися й красти, а потім я здійснила непоправне. Мені від цього дуже погано, я часом ненавиджу себе, я найгрішніша на всій землі. Тепер я тут, у місцях позбавлення волі, мій строк 7 років, і я нікого не засуджую, що мені дали такий строк, я сама винна, і за мої гріхи відповідати лише мені.

Про ці місця я можу сказати ось що: тут немає нічого страшного, навіть красиво, є ялинки, саджаємо квіти. Адміністрація тут сувора, але все одно добра. Завгосп у нас циганка, дуже гарна людина, добра. Бережи її Бог! Начальниця загону в нас просто золота. Дай Боже всій її родині здоров’я і всього доброго. Та й усі тут добрі.

Найголовніше — тут є церква. Вона на перший погляд маленька, але дуже гарна й світла, дуже тепла. Деякі жінки ходять до церкви, ми читаємо молитви й ставимо свічки, просимо у Бога прощення. Приїжджають сестри й батюшка. Звичайно, дуже рідко, але й за це їм велике спасибі, що приїжджають до нас, грішних. Ми сповідуємося і причащаємося. Я дуже люблю ходити до церкви та розмовляти з Богом. Я не знаю, але мені там стає так легко... А зараз я така грішна, що за решту життя мені не замолити всі гріхи...»

Раб Божий Георгій, Кіровська область

"Я народився й виріс у м. Ярославлі, де, власне, з рідних залишилися одна дочка та онука, яка народилася в 2005 році, і щастя бачити її було недовгим — 4 місяці. Тепер засуджений і відбуваю строк покарання в Кіровській області. Строк чималий, але я практично змирився, усвідомлюючи все те, що я вчинив і скоїв у своєму житті мирському. Світ мене і карає, чинить це у такий же спосіб, яким користувався я, хоч і більш гуманним. Але в першу чергу я вдячний Господу за те, що Він дозволив мені розплющити очі й по-новому подивитися на світ навколо — на сонце, небо, природу, людей... І головне, що Він улаштував мої зустрічі з тими людьми, через яких я зміг бачити, упізнати Господа ближче.

Звичайно, первісно всього цього чуда я не розумів, навіть не здогадувався про милість Господа, що Він улаштовує все так, а не інакше, оберігаючи мій шлях й уберігаючи мене від нового й нового гріха, від прірви, в яку я вже падав, набираючи швидкість.

Не можу сказати, що сьогодні живу без гріха, але намагаюся й хочу бути кращим, учуся через Писання й у святих отців, як ліпше й легше здолати решту мого мирського шляху, можливо, удостоїтися милості наблизитися до Царства Божого.

Оглядаючись у минуле, бачу його чорною і бридкою плямою, шкодую за втраченим марно й без користі часом. А тепер хочеться все встигнути й бути корисним, бути потрібним, прославити Отця, зробити все те, що вмію і можу — здійснити призначення.

Але з тим, що в мені ще живе і шалено вмовляє вернутися в минуле, з ним іде відчайдушна боротьба, і мені часом доводиться дуже важко. Усе це відбивається на тих, хто оточує мене, через викид негативних емоцій, від чого трапляється інколи нерозуміння. Стримую себе, як можу, виправдовуючись тим, що наступного разу це не повториться...

У нас тут є свій храмик, який із великим задоволенням відвідую. Храм носить ім’я Іоанна Хрестителя. Духовний отець у нас батюшка Леонід Сафронов, він по можливості навідується до нас, відправляє літургії, сповідує. Але дуже рідко приїжджає, і ми більшу частину часу полишені на самих себе. Молебні проводимо вранці та ввечері регулярно, і радісно бачити нових і нових братів у Христі, які приходять на молебні до храму. Слава Богу, парафія росте й нараховує вже близько 50 осіб. І часом, особливо у святкові дні, просто немає можливості повернутися (церква в нас маленька), не кажучи вже про те, щоб поклонитися під час служби. І всі йдуть у надії віднайти душевний спокій, побути цей час на самоті, побути цей час наодинці з Господом у теплій і духовній обстановці — це так здорово!..

Я пишу музику на вірші нашого батюшки й духовного наставника о. Леоніда Сафронова. З ними я вже займав місця в конкурсах, які проводяться в УФСВП по Кіровській області.

Річ у тім, що я, прибувши до цього закладу, зібрав та організував роботу ВІА з таких самих засуджених, як і я. Добре, що мав досвід, грав у музичних групах різного напряму в молодості, і це виявилося достатнім, аби поділитися навичками з тими, хто був поруч і мав бажання брати участь у цій музичній групі. Слава Богу, терпіння і старання вистачає, але з кожним наступним днем настає розчарування і частково нерозуміння, на що, власне, і нарікав раніше. Опиняюся в глухому кутку, адже спочатку я планував — і так воно й було — працювати й виконувати власні пісні, духовно спрямовані на добро й уславлення Господа. Так би мовити, періодичні творчо-тематичні зустрічі, концерти, де через музику різного напряму можна дати засудженим можливість замислитися над собою, над сенсом життя, прожитого без Бога.

От саме від тих, кого зібрав, підучив, тепер і бачу нерозуміння, і замість задуманого напряму вони переймаються популярністю й виконанням тих відомих композицій, які мають протилежний характер — негативний. Це й шансон, і естрадні пісні, узагалі, все, що подобається розбещеним і зіпсованим умам.

Часом просто руки опускаються, але покинути почате не можу і, озираючись, бачу, скільки сил і праці вкладено в цю справу. І хочеться, зрештою, досягти задуманого, повернутися до початого напряму ...«

Дивно такі рядки читати в листі з тюрми, усвідомлювати, що таким чином і звідти люди прославляють Бога. Взагалі, для багатьох ув’язнених, які прийшли до віри, характерне прагнення поділитися цим з іншими, зробити щось добре, принести користь, у своєму прагненні вони бувають по-дитячому наївні.

Один вже дуже літній і хворий чоловік звільнився умовно-достроково, але, потинявшись 40 днів, знову потрапив за ґрати. Із СІЗО він написала нам листа, в якому просить надіслати йому тлумачення Нового Завіту й пояснює: «Адже, любі мої, я повертаюся туди, де я потрібний, бо там я приносив користь, розповідаючи про Господа, а в лікарні, де я постійно жив, я розповсюджував і літературу, й іконки, і умовляв, переконував, що треба жити з Господом. І зараз буде так само, доки я живий, я буду корисний іншим».

А інший у листі зізнається: «Зі мною відбуваються дивовижні речі, багато що став розуміти і все бачу в іншому світлі. Бажання в мене тепер лише одне: зробити якомога більше добра, допомогти людям на волі, які вже опустили руки, піддалися обставинам. Знаю, що це не легко, але тому й хочу цим зайнятися, і впевнений, що знайдуться однодумці, і ми всі разом зможемо бодай щось зробити. Я впевнений у тому, що все вийде й думки про це не випадкові. Усе від Господа, отже, це моє призначення. Я звідав у життя багато чого і знаю, що слід допомогти людям уникнути всього поганого».

З одним із колишніх в’язнів довелося познайомитися особисто, коли він, улаштувавшись на роботу в Москві, приїхав до нашого монастиря зі своїм напарником по роботі, ще далеким від Церкви, показати йому, яке буває життя з Богом. Він був глибоко вдячний за підтримку у важкий час і навіть привіз у подарунок дітям двох папужок і кілька пакетів з гостинцями.

Іноді мені здається, що деякі з тих людей приносять заради Бога більше користі, ніж багато хто з нас, хоча ми маємо до того більше можливостей.

Деякі люди пишуть навіть не для того, аби щось отримати — вони й не просять нічого, є кілька довічних в’язнів, котрим навіть посилки не належаться. Вони чекають тільки на слово підбадьорення, підтримки, поради або відповіді на свої запитання, з якими їм немає до кого звернутися.

Трапляються листи від людей зневірених або тих, хто ремствує. Буває, просять поради й допомоги люди, які заплуталися в питаннях віри через масові проповіді сектантів у тюрмах. Є тяжко хворі на туберкульоз або на інші захворювання зі спеціальних загонів, які не отримують необхідної медичної допомоги. А серед жінок часто зустрічаються такі, в яких діти в дитячих будинках, і вони просять надіслати посилку не для себе, а для дітей на адресу дитячого будинку.

Але більш за все вражає щире поривання цих людей до Бога, визнання своєї гріховності й бажання встигнути ще зробити щось хороше в житті. Так, вони знову грішать і падають і, вийшовши на волю, багато хто за якийсь час знову опиняється в тюрмі. Але ж Господь бачить і наміри сердечні. І може прийняти покаяння в найостанніший час, як прийняв розбійника, котрий покаявся, і ввів його до раю.

Цей час і суд Божий очікує на всіх нас. І так само ми потребуватимемо поблажливості Господа, аби Він відкрив нам двері Свого милосердя.

Опублiковано: № 2 (68) Дата публiкацiї на сайтi: 22 May 2014