" Горі імієм серця! "

Світ — неначе майстерно написана книга. Її сторінки приховують дивовижне різноманіття смислів. І, як у будь-якій хорошій книзі, завжди лишається можливість читати між рядків. Варіантів прочитання може бути кілька...

Прочитання перше. Порожнеча

«Призрачно все в этом мире бушующем». Нечасто замислюєшся, наскільки буквально можна розуміти ці слова. Навколишня дійсність видається щільною та непроникною, хоча добре відомо, що це не так. Ядро атома займає лише 1/10000 його загального розміру, все інше — порожнеча. Там нічого немає. Страшнувато усвідомлювати такі речі, коли дивишся на власне тіло...

Утім, порожнеча фізична — лише своєрідний символ, за яким ховається інша порожнеча, що проникла «між рядків» світу на більш глибокому рівні. Вона з’являється там, де творіння намагається утвердитися в самому собі, за виразом Достоєвського — «влаштуватися без Бога». Що відбувається з озером, коли воно залишається без джерела води? Озеро стає смердючою калюжею, а потім висихає. Забажавши зробитися богом, Денниця лише перетворився на мавпу; коли богом спробувала стати людина, вона стала рабом світу, що занепав разом із нею. І справа не у заздрості Творця, як стверджують «незадоволені» різних відтінків, а в тому, що, відкидаючи Його, творіння відмовляється від власної основи і занурюється в ніщо, з котрого було створене.

Тому світ і «розведений» порожнечею. Тому в ньому присутні зло та смерть, яких Бог ніколи не створював.

Залишаючись, за всієї своєї скаліченості, тим самим образом Божим, людина назавжди зберігає прагнення до Першоджерела. Як писав Сергій Булгаков (тоді ще не священик), «ця свята тривога шукання, цей невгамовний поклик кудись далеко і вгору, ця непримиренність до нинішнього є істинно божественне в людині, що може бути лише спотворене невірністю шляху, помилковістю устремління».

На жаль, спотворення зустрічаються набагато частіше, ніж це здається. При цьому помилкові шляхи не завжди «широкі». Існують ті, для кого служіння певній ідеї набуває справді релігійного характеру, ті, хто зазнає справжніх мук і гонінь в ім’я свого бога. Найбільш яскраво і найбільш парадоксально це виявлялося в середовищі революційно налаштованої російської інтелігенції ХІХ століття.

Варто зазначити, що важливу роль у революційному русі того часу відіграли вихідці з духовного стану, які відмовились від віри, а точніше — замінили її іншою. Очевидно, не останньою причиною такого «відтоку кадрів» стала формалізація релігійного життя в Російській імперії і фактичне підпорядкування її державі. Вимога порушувати таємницю сповіді з політичною метою, інструкція видавати довідку про причастя як гарантію благонадійності, кримінальне переслідування (аж до 1905 року!) за релігійне інакомислення — для дискредитації Церкви робилося надто багато. А підстава для відходу була готова: із Заходу імпортувалися найновіші гуманістичні теорії. У більшості своїй вони мали досить примітивне філософське підґрунтя, але заклики до «свободи, рівності, братерства», що лунали з вуст різноманітних утилітаристів і матеріалістів, знаходили відгук у душах, втомлених від убогої дійсності. До слова, самі ці теорії теж були реакцією на розклад церковного інституту — тільки західного. Воістину, через вас, як написано, зневажається Боже Ймення в поган ... (Рим. 2:24).

Прикладом самовідданого служіння своїм ідеям був добре відомий Чернишевський — один із головних натхненників російського нігілізму, людина, яка проголосила принцип партійності у філософії* (згодом засвоєний марксизмом-ленінізмом). Микола Бердяєв стверджує, що «за особистими моральними якостями це був не лише один із кращих російських людей, але й людина близька до святості». Чого варта хоча б ця цитата: «Я аніскільки не берегтиму життя для перемоги своїх переконань, для перемоги свободи, рівності, братерства і достатку, знищення злиднів і розпусти, якщо б тільки був упевнений, що мої переконання справедливі і переможуть, і якщо впевнений буду, що переможуть вони, навіть не пошкодую, що не побачу днів перемоги і царства їх, і солодко буде померти, а не гірко, якщо тільки буду в цьому переконаний». Чернишевський не просто кидався гарними словами — за свої погляди, внаслідок сфальсифікованого кримінального процесу, він «заробив» сім років каторги і майже двадцять — заслання. Несправедливе покарання, у повній відповідності до своїх переконань, переніс героїчно.

*Згідно з цим принципом, кожний філософ є представником якої-небудь політичної партії, що бореться за панування над суспільством. При цьому Чернишевський відносив усі ідеалістичні течії до табору реакції і проголосив матеріалізм прапором нових прогресивних ідей, що твердо базуються на даних природознавства.

«Релігійність» революційного руху — дещо пізніше — виявлялась і в інших формах. Тоді як Чернишевський та його послідовники вважали, що погані засоби годяться лише для поганої мети, то нечаєвський «Катехізис революціонера» має зовсім інший настрій: моральне все те, що сприяє перемозі революції, й аморальне все, що заважає їй. Поняття честі оголошується недійсним, допускаються підлості й інтриги. Товариші по боротьбі — лише «капітал», що використовується для спільної справи.

Разом з тим, «Катехізис» схожий на статут чернецького ордену. Революціонер зобов’язаний повністю зректися світу. У нього не повинно бути «ані своїх інтересів, ані справ, ані почуттів, ані вподобань, ані власності, ані навіть імені». «Він щодня має бути готовий до смерті». В ім’я чого? В ім’я тотального «руйнування» і «знищення» — текст буквально рясніє цими словами. Будувати революціонер нічого не збирається — місія створення нового суспільства передається наступним поколінням. Порожнеча як вона є...

Самого Нечаєва, організатора таємного товариства «Народна розправа», сучасники згадують як фанатика, котрий, з одного боку, міг спати на голих дошках і харчуватися хлібом з молоком, а з іншого — не гребувати жодними засобами, аби мати вплив на людей. Студента І.І. Іванова, який належав до товариства й насмілився протестувати проти авторитарних методів Нечаєва, було вбито. До вбивства були залучені ще четверо членів організації — аби «пов’язати» їх кров’ю. Після розкриття злочину Нечаєв утік за кордон і кілька років блукав Європою, поки швейцарська влада не видала його російській. Помер він у 1882 році в одиночній камері Петропавловської фортеці від «загальної водянки, ускладненої цинготною хворобою», через тринадцять років після вбивства Іванова.

Саме нечаєвська справа лягла в основу роману «Біси» Достоєвського.

Незважаючи на те, що більшість революціонерів-сучасників засудила нечаєвщину, ця «традиція» простежується протягом усієї подальшої історії російського революційного руху. «Терор і змови стають невід’ємною його частиною, а колишні моральні основи, які були закладені декабристами й Герценом, усе більше розмиваються», — читаємо в «Енциклопедії Кирила і Мефодія».

Звичайно, для цього є й свої історичні причини. Але, перш за все, — такою є внутрішня логіка процесу. На зміну Чернишевському повинен був прийти Нечаєв. Віра в людину та людство, відділена від віри в Боголюдину Христа, служіння світу, відірване від служіння Богу — це віра в порожнечу і служіння порожнечі. Яким би високим не був перший порив, розкладання, на жаль, неминуче. Озеро потроху перетворюється на болото, а маски стають усе більш прозорими.

Прочитання друге. «Життя з надлишком»

... Але світ — не лише порожнеча, адже він — навіть у стані падіння — залишається творінням Всеблагого Бога, Котрий життям наповнив первісне ніщо. Оголошувати світ злом, як це робить чимало релігійних систем, — значить гудити творіння, а разом з ним і Творця.

Християнське сприйняття життя антиномічне**. Як пише отець Олександр Шмеман, «у Новому Завіті, та й в усьому християнському Переказі світ постає як об’єкт двох діаметрально протилежних ставлень: підкреслено-виразного прийняття — так, і настільки ж виразного заперечення — ні. ... Так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного ... не послав Бог Сина Свого у світ, щоб судити світ, але щоб світ спасти через Нього (Ін. 3, 16–17); але разом з тим: ... не любіть світу, ні того, що у світі: хто любить світ, у тому немає любові до Отця (1 Ін. 2,15).

** Антиномія (грец. Άντινομία — суперечність у законі) — суперечність між двома твердженнями, що взаємно виключають одне одного, кожне з яких переконливо доводиться логічним шляхом.

Завжди існує спокуса вибрати якесь одне ставлення — або «так», або «ні». У наш час більш поширеним є перший варіант. Модні псевдо-східні та неоязичницькі доктрини вчать, що світ — це ідеально врівноважена система, в якій взаємодіють два протилежних начала, а завдання людини в тому, щоб віднайти гармонію зі світом і з самим собою. Але як можна «віднаходити гармонію» з тим, у чому справжньої гармонії немає? Треба бути сліпим, щоб не бачити, що люди вмирають від раку, що тварини змушені вбивати одна одну заради виживання, що все створіння разом зідхає й разом мучиться (Рим.8, 22); і треба бути самовпевненим гордієм, щоб не бачити своєї власної внутрішньої ушкодженості — глибокої і майже безнадійної. «Гармонійне» ставлення до світу нагадує один старий анекдот, в якому психоаналітик, замість того, щоб лікувати пацієнта від енурезу, навчив його пишатися своєю недугою.

Християнству властиве несприйняття світу, але це несприйняття відноситься не до творіння як такого. Світ лежить у злі (1 Ін. 5, 19), але зло, разом із тим, не сутність його, а лише стан, «набутий» внаслідок людського гріхопадіння. У такій невідповідності між сутністю і станом творіння — корінь внутрішньої напруги християнства, а в цій напрузі — сутність християнської аскетики.

Християнин не просто тікає від світу, оточивши себе, немов мушлею, системою заборон. Ці заборони не мають жодного сенсу без віднесення до вищого — до Христа. Завдання не в тому, щоб сховатися від світу, а в тому, щоб «стрибнути» вище за нього, і не просто стрибнути, а потягти його за собою — бо створіння покорилось марноті не добровільно, але через того, хто скорив його <тобто людину>, в надії, що й саме створіння визволиться від неволі тління на волю слави синів Божих. (Рим. 8, 20-21). У Христі людина повинна знову стати ланкою, що з’єднає Бога зі світом, повернути світ у стан первісної неушкодженості. Це завдання перевищує і людські сили, і межі земного часу, але його виконання — обов’язок кожного. Кожний повинен творити в собі «життя з надлишком» — для себе та інших, для всього творіння, що зітхає.

У певному сенсі, російські (і не лише) революціонери були більш релігійними людьми, ніж величезна частина їх сучасників-християн. Попри «урізаність» світогляду, гордість і честолюбство, у них залишався живий порив за межі існуючої реальності. Вони — принаймні кращі з них — не чекали, що їхня «релігія» принесе їм комфорт і внутрішнє благополуччя. Революціонери відчували дисгармонію світу, його невідповідність певному зразку, який не могли зрозуміти й прийняти внаслідок своїх матеріалістичних переконань і замість якого будували гарні утопії, що втілювалися зрештою в концтабори. Вони не закривали очі на зло і намагалися змінити світ, але — бачили свою мету всередині самого світу, намагалися розв’язати трагедію гріхопадіння, котрого не визнавали, просто тут, на землі.

На жаль, ця трагедія пронизує всю людську історію без залишку, історія і є, за виразом С. Булгакова, «дозріванням трагедії». Боротьба між добром і злом — прикритою маскою порожнечею, що з кожною годиною стає все більш жорсткою. Досягнувши крайньої напруги, вона неминуче закінчиться смертю світу, і лише після смерті прийде нове життя.

Усі ми беремо участь у цій боротьбі. Усі ми йдемо назустріч смерті — своєї власної та загальнолюдської. І всі ми щосекунди робимо вибір — на чий бік стати: рятуючись від догани дрібною брехнею, проходячи повз людину, яка чомусь лежить на вулиці; або — діючи так, як підказує совість.

Тут, у цьому світі, ми сіємо зерна світу майбутнього. І дай Боже, щоб хоч деякі з наших зерен виявилися не порожніми.