Образи бувають дрібними, незначними — а бувають глибокими і серйозними. Так чи інакше, ми маємо працювати над прощенням. Як довідатись, чи пробачив ти кривдника, чи лише тішиш себе ілюзією? Що таке справжнє прощення?
Неодмінною умовою прощення від щирого серця є почуття, що прощення ми потребуємо самі. Чесноту прощення не були здатними вмістити в себе навіть старозавітні праведники. Пророк Іона, наприклад, «був роздратований», що Господь полишає без кари гріхи ніневійців, хоча зовсім недавно сам согрішив, тікаючи «від лиця Господнього». Він побоявся виконати волю Божу, яка закликала його проповідувати язичникам. Перед Господом він виявляється таким самим слабким, відчайдушним грішником, як і ніневійці. І докором для нього було милосердя Господнє, яке ще не так давно витягнуло його з безодні морської: То хіба ж Я можу не пожаліти Ніневії, міста великого, в якому понад сто двадцять тисяч чоловік, не здатних розрізнити, де права, а де ліва рука?(Іон.4,11). Можливо, особисте переживання своєї немочі в глибині морської стихії похитнуло впевненість Іони у власній правоті та пом’якшило його серце. «Відчувати свої гріхи потрібно, — говорив святитель Іоанн Златоуст, — аби зручніше пробачати іншим».
Святий апостол Петро, який був першим у предстоянні перед Христом, став першим і в падінні. На думку Василія Великого, він, тричі зрікшись Христа, упав, «навчений милувати немічних усвідомленням своєї власної немочі». Не знаючи себе, не розуміючи власної немочі, він не зміг би пробачити учням, які розбіглися від небезпеки, серцем прийняти і підтримати їх. Саме в цьому благодатному переживанні власної немочі можливо проникливо відчути допомогу Божу.
У нашій повсякденній практиці спілкування виходить так само: ми не пробачаємо ближнім тому, що не бачимо себе. Ми робимося жорстокими саме тому, що не приймаємо факту своєї власної оголеності й безпорадності перед Богом. «А якщо не долають нас пристрасті, — пише преподобний Єфрем Сирин, — то станемо, можливо, засуджувати тих, хто подоланий ними, тому що самі не звідали боріння і впадаємо в мудрування».
Прощення — це дар Божий. Це гірка допоміжна пігулка, котра зцілює перш за все тих, хто ображений. Адже зовсім не обставини і не люди принижують людину — людина принижується своїм власним самолюбством. В євангельській притчі цар, багатий і самодостатній, поблажливо пробачив своєму боржнику. Але той, кому було пробачено багато чого, не зміг пробачити своєму боржникові меншого. Оскільки він був залежним від царя і боявся його, то був змушений лицемірно покаятися в тому, що затримав борг. Та внутрішня нерозкаяна озлобленість на царя все ж мала знайти свій вихід. І немилосердний позикодавець прирікає на страждання більш слабкого, того, хто був винен йому. Він робить це, аби «почуття правди, скривджене і пригнічене в собі, винагородити нападами на інших, хоч би то і неправими», — пише Феофан Затворник.
Коли ми просимо вибачення або пробачаємо лише зовні, дотримуючись приписів етикету, внутрішньо при цьому не міняючись, гріх лишається у своїх межах. Зростаючи в серці людини, він змушує страждати тих, хто залежить від нас. Будь-яка дрібна помилка ближнього стає просто «законним» приводом вилити цей лихий настрій душі. І ось наші ближні стають покірними жертвами тих внутрішніх гріхів, щодо яких ми не хочемо відповідати перед Богом. За словом святителя Миколая Сербського, «всі зовнішні чвари, сварки та війни виникають зсередини, з роз’єднаних людських душ — із внутрішньої ворожнечі людини до самої себе і до Бога». Лише від усього серця пробачаючи недоліки ближнього, ми можемо щиро покаятися перед Богом у своїх гріхах.
Пробачити не означає забути, не означає просто змінити свою думку про ситуацію або намагатися загладити негативну емоцію більш позитивною. Пробачаючи, людина змінюється сама. Якраз щире покаяння виявляє себе зовні як справжнє прощення. Адже пробачити — це значить зцілити в собі те, що необхідно пробачити в іншій людині. І це благодатне таємниче дійство прощення починається в той момент, коли жертва жорстокості, несправедливості, наклепу приймає кривдника таким, яким він є. Адже той, хто несправедливий, і той, хто терпить несправедливість, рівні перед Богом.
Ми робимо висновки про оточуючий світ, спираючись на власний досвід, характер, здібності. Господь дозволяє скорботам руйнувати цю надуману шкалу цінностей, аби єдиним мірилом, що визначає добро і зло в цьому світі, лишалася тільки втілена Любов. Пробачаючи, людина робить дуже нелегкий вибір. Вона або лишається сама зі своєю правдою про світ, і ця мертва теорія засудить її ж неміч, — або приймає неміч ближнього і недосконалість світу як істину, і тоді милосердям зцілює свою ж природу.
Наполягаючи на своєму в той момент, коли треба було б пробачити, людина втрачає саму себе. Лише пробачивши світу його несправедливість, а ближньому — його гріх, людина може віднайти свій справжній образ, стати тим, чим вона є перед Богом. В акті прощення виявляються кращі риси людської природи.
«І в грiхах породила мене мати моя» — ці слова псалмоспівця стосуються кожного з нас. Людина не може жити сама по собі. А отже, кожне зіткнення з іншою людиною може стати актом прощення, поблажливості, переживання гріха в собі. «Той розумно любить, — писав Достоєвський, — хто кається в чужих гріхах, як у своїх». Так Господь, втілившись, пробачив людину: Він страждав нашим стражданням, але не согрішив при цьому нашим гріхом. Ось норма взаємин між людьми, єдино можлива практика досягнення любові: Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закон Христовий (Гал. 6, 2).
Усі ми залежимо один від одного. Нам часто доводиться вибачатися, щоб відновити втрачену рівновагу у взаєминах. Іноді цього просто вимагає етикет. Щиро пробачати завжди важко, але радісно. Адже джерело цієї радості не в тому, кого пробачаєш, а в Тому, Кому уподібнюєшся, пробачаючи, — у Христі.
