Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/mne_ne_bolno-1.html?no_cache=1&cHash=b18c4f81be

Мені не боляче

Надія Стешенко-Григор’єва

Ви давно ходите до храму. Розумієте церковну термінологію та порядок богослужіння. Правильно хреститеся та одягаєтеся. Знаєте щось, чого не знають інші, й вам знайомі сльози каяття...
Не поспішайте радіти. Можливо, одного разу ваша «правильність» розіб’ється об щиру неправильність іншого, а ваше уявне смирення буде змите слізьми незнайомої людини. І це буде початком. Вашої віри, вашого смирення і вашого каяття.

Синайський півострів особливо гарний восени. Теракотові гори розтинають безхмарне синє небо, підніжжями заглиблюючись кудись у глибини біблійного «Чермного моря». На цілий тиждень ми втекли сюди під захист вицвілого від часу неба Єгипту. Подалі від дискотек Шарм-ель-Шейха та Хургади — у пустельну Табу, де ні міста, ні машин, ні людей.

 Ні, люди, звісно, там є, і чимало. Але на другий день туристичне багатоголосся з елементами рідної мови вже не дратує, і щось схоже на умиротворення розтікається жилами. Добре.. Коли б не одна особа. Ця огрядна, років тридцяти, жінка голосно сміялася, розбавляючи регіт вульгарними слівцями. Пляж і територія готелю були такими маленькими, що неприємна незнайомка здавалася всюдисущою. В їдальні вона палила обов’язково за сусіднім столиком, на березі завжди опинялася так близько, що ядучий дим її цигарок постійно проникав мені в ніздрі й душу, викликаючи нездоланну відразу до цієї особи.

 

Так минуло кілька днів. І ось нарешті екскурсія до Єрусалима. Ця одноденна подорож входила у вартість путівки, і вся наша готельна київська компанія вирушила в мандрівку. Після годин стояння на кордоні нас, змучених і сонних, завантажили в автобус.

З моїм щастям я плюхнулася саме на те місце, де був зламаний кондиціонер. Це з’ясувалося вже в дорозі, і хай би він не працював узагалі — ні, він дув безперестанку, і вимкнути його не було жодної можливості. За півгодини в мене нила спина, боліло вухо, а попереду було ще п’ять годин дороги. Чоловік, підставивши шию під холодне повітря дрімав, а я пішла салоном автобусу, сподіваючись перепочити на вільному місці. Їх було кілька. Та на моє запитання, чи можна присісти поруч, отримувала ввічливі відмови моїх пляжних знайомих із зазначенням вагомих причин, на зразок натомлених ніг чи сумок на вільному сидінні. Остаточно втративши надію, я попленталася назад, коли раптом мене гукнули. Це була Олена. Та сама готельна «подруга». Доволі вгодована, вона сама ледве вміщувалася в кріслі, а сусіднє було заставлене пакунками. «Я зараз», — усміхнувшись, сказала моя рятівниця, одним рухом запихаючи речі під своє сидіння. Я подякувала. Сіла поруч, ми обмінялися зніяковілими усмішками та парою ввічливих фраз, і кожна занурилась у свої думки та сни.

 

В Єрусалим ми в’їхали десь о пів на сьому ранку. Храм Гробу Господнього був уже відчинений. Нам показали Камінь Помазання, потім повели на Голгофу, і, нарешті, до Святого Святих храму — Кувуклії. Ми з чоловіком уже бували в Єрусалимі. І тому, відокремившись від групи, першими прибігли сюди. Ми так мріяли ще раз схилитися в молитві перед скорботним ложем Спасителя. І тепер не вірилося, що мрія здійснилась. Але Кувуклія була зачинена, і наша гід сказала, що її, на жаль, так рано не відчиняють. Було прикро до сліз. Ми вже збиралися розходитись, коли раптом грецький чернець прочинив приділ Ангела й жестами запросив увійти. «Мабуть, є поміж вас праведник, коли для вас прочинили двері», — зауважила гід, і ми з чоловіком лише втаємничено перезирнулися. Та за хвилину я зрозуміла, для кого сьогодні Господь відчинив двері.

Трохи віддаль від групи стояла і ридала Олена. Я підійшла до неї і запитала, що трапилося. Та Олена лише нерозбірливо схлипувала: «Ти бачила? Там Вона... у Неї кинджал в серці, Їй боляче!»

Так. Я бачила. Нагорі, на Голгофі, праворуч від місця розп’яття — католицький приділ. Там стоїть скульптура Божої Матері, серце Котрої проштрикує вістря кинджала. Богородиця тримається за серце, а з Її очей котяться сльози. Я, пам’ятаю, ще відзначила для себе, наскільки буквально католики проілюстрували слова праведного Симеона, звернені до Діви Марії: І Тобі Самій меч прошиє душу (Лк. 2, 35).

Але я не плакала. Мені не було боляче...

Мені бувало страшно й соромно коло підніжжя Хреста — це були сльози каяття. Бувало радісно й світло — це були сльози розчулення та вдячності Богові за можливість бачити все це. У моїх очах завжди були мій особистий біль, мій особистий страх, моє особисте прохання. Та мені ніколи не було так боляче за сльози Тієї, імені Котрої до пуття не знала Олена.

 

Усю зворотну дорогу ми говорили. Олена розповіла, що працює кухарем у ресторані, що вона незаміжня, що вперше за кордоном. Вона мені здалася дуже щирою та... сором’язливою. Ми навіть обмінялися телефонами і до готелю повернулися майже друзями. Наступного ранку дим її цигарок на пляжі не здавався мені вже таким огидним, а сміх — гучним. Кілька разів у розмові ми поверталися до мандрівки в Єрусалим, і щоразу очі її блищали від сліз.

Незабаром літак виніс нас із синайського раю в київські дощі. Ми так і не подзвонили одна одній. Я, мабуть, соромлюся своєї зарозумілості, вона — зайвої відвертості. А може, просто суєта затягла. Та я знаю, навіщо мені було послано цю зустріч. А ще — мені приємно усвідомлювати, що в одному місті зі мною живе людина, в грудях котрої б’ється велике, добре серце. Серце, що вміє любити і співчувати. І їй буває боляче. До сліз.

Опублiковано: № 2 (50) Дата публiкацiї на сайтi: 28 April 2011